Рута Шепетіс - Поміж сірих сутінків

Рута ШепетісПоміж сірих сутінків

Поміж сірих сутінків

Подорож

Ця мапа призначена для того, щоб показати ту величезну відстань, яку проїхали Ліна та її сімя. Вона не претендує на точне відтворення всіх державних кордонів.

Час і відстань

Ця мапа призначена для того, щоб показати ту величезну відстань, яку проїхали Ліна та її сімя. Вона не претендує на точне відтворення всіх позначених місць.

День 1 Каунас, Литва

День 3 Вільнюс, Литва

День 4 Мінськ, Білорусь

День 5 Орша, Білорусь

День 6 Смоленськ, Росія

День 21 Перетин Уральських гір

День 30 Омськ, Сибір

День 42 Трудовий табір, Алтай

День 306 Трудовий табір, Алтай

День 313 Бійськ, Сибір

День 319 Табір Макаров

День 320 Береги Ангари

День 350 Усть-Кут, Сибір

День 380 Якутськ, Сибір

День 410 Перетин Північногополярного кола

День 440 Трофимовськ, Заполяря

Злодії та повії

1

Мене забрали в нічній сорочці.

Озираючись назад, розумію, що ознаки цього були: родинні світлини спалювали в каміні, мама зашивала найкраще срібло й коштовності за підкладку пальта пізно вночі, тато не повернувся з роботи. Мій молодший братик Йонас питав, що це означає. Я теж питала, але, мабуть, відмовлялася визнавати ці ознаки. Лише згодом я зрозуміла, що мама й тато планували втекти. Ми не втекли.

Нас узяли.

14 червня 1941 року. Я перевдяглася в нічну сорочку і сіла за стіл писати листа двоюрідній сестрі Йоані. Я відкрила новий блокнот зі сторінками кольору слонової кістки і пенал, який мені тітка подарувала на пятнадцятиріччя.

Вечірній вітерець дихав з відчиненого вікна над столом, гойдав фіранку. Чути було запах конвалій, які ми з мамою посадили два роки тому.

Люба Йоано

У двері не стукали. У двері били з усієї силивід цього звуку я підскочила на стільці. Гупали щосили кулаками. У домі не було чути ані звуку. Я встала з-за столу й визирнула в коридор. Мама стояла біля стіни обличчям до карти Литви в рамці. Її очі були заплющені, а на обличчі така тривога, якої я ще ніколи не бачила. Вона молилася.

 Мамо,  сказав Йонас: у ледве прочинених дверях видніли тільки його очі,ти не будеш відчиняти? Здається, вони зараз їх виламають.

Мама повернула голову і побачила, як ми з Йонасом визираємо зі своїх кімнат. Вона спробувала усміхнутися:

 Так, милий, я відчиню. Я нікому не дам виламати наші двері.

Стукіт її підборів деревяною підлогою відлунював у коридорі, а край довгої вузької спідниці колихався трохи вище черевиків. Мама була красива й ошатна, просто приголомшливо гарна, її незвично широка усмішка осявала все довкола. Мені пощастило мати таке саме волосся медового кольору, як у неї, і такі ж блакитні очі. А в Йонасамамина усмішка.

З передпокою лунали гучні голоси.

 НКВД!  прошепотів блідий Йонас.  Тадас казав, що вони його сусідів кудись повезли вантажівкою. Вони арештовують людей.

 Ні. У нас цього не буде,  відказала я.

Радянській таємній поліції в нашому домі немає чого робити. Я пішла коридором, прислухалась і визирнула з-за рогу. Йонас мав рацію. Троє офіцерів НКВД оточили маму. На них були сині кашкети з червоним краєм і золотою зіркою. У високого офіцера в руці були наші паспорти.

 Нам потрібно більше часу. Уранці будемо готові,сказала мама.

 Двадцять хвилинабо ви взагалі ранку не побачите!  відказав офіцер.

 Прошу вас говорити тихіше, у мене діти,  прошепотіла мама.

 Двадцять хвилин!  гаркнув офіцер. Він кинув недокурену цигарку на чисту підлогу нашої вітальні і втер її в дошки чоботом.

З нами мало статися те саме, що й із цигаркою.

2

Нас арештовують? Де тато? Я побігла до кімнати. На підвіконні зявилася свіжа хлібина, під яку була запхана велика пачка рублів. До дверей підійшла мама, а від неї не відставав Йонас.

 Але, мамо, куди це ми? Що ми зробили?  питав він.

 Це непорозуміння. Ліно, ти чуєш? Нам треба діяти швидко і запакувати все потрібне, але не обовязково дороге для нас. Розумієте? Ліно! Головнеодяг і взуття. Постарайся все, що можеш, скласти в одну валізу.

Мама глянула в бік вікна. Швидко пересунула хліб і гроші на стіл і зашторила вікно.

 Обіцяйте: якщо хтось пропонуватиме вам допомогу, не звертайте уваги! Ми самі дамо цьому раду. Ні родичів, ні друзів сюди втягувати не можна, розумієте? Навіть якщо хтось гукатиме васне відповідайте.

 Нас арештовують?..  почав Йонас.

 Обіцяйте!

 Я обіцяю,  тихо сказав Йонас.  А де тато?

Мама мить помовчала, швидко моргаючи.

 Він нас зустріне. У нас двадцять хвилин. Збирайтеся. Швидко!

Спальня закрутилася перед очима. Мамин голос відлунював у голові: «Швидко! Швидко!» Що відбувається? До тями мене привело тупотіння мого десятирічного братика, який бігав своєю кімнатою,  немовби за шнур смикнули. Я витягла з шафи валізу і відкрила, поставивши на ліжко.

Рівно рік тому Радянський Союз ввів війська в нашу країну. Потім, у серпні, Литву було офіційно приєднано до Союзу. Коли я стала нарікати на це за столом, тато крикнув на мене і сказав ніколи, за жодних обставин не казати нічого поганого про СРСР. Він відіслав мене до кімнати. Після того я нічого такого вголос не казала. Але багато про це думала.

 Черевики, Йонасе, зміну шкарпеток, пальто!  кричала мама з коридору.

Я поклала на дно порожньої валізи родинне фото в позолоченій рамці. Обличчя дивилися на мене зі світлини в щасливому незнанні того, що буде далі. Знято було на Великдень два роки тому. Бабуся ще жива. Якщо нас дійсно забирають до вязниці, хай вона залишиться зі мною. Але ж нас не можуть посадити у вязницю. Ми нічого поганого не зробили.

По всьому будинку були чути гупання й тупіт.

 Ліно!  мама забігла до кімнати з оберемком речей.  Не барись!  вона різко відчинила мою шафу і шухляди комода, гарячково витягаючи речі, кидаючи їх у мою валізу.

 Мамо, я не можу знайти альбом. Де він?  у паніці питала я.

 Не знаю. Купимо новий. Складай одяг. Швидко!

У кімнату вбіг Йонас. Він був у шкільній формі з краваткою, з портфелем. Біляве волосся акуратно зачесав на один бік.

 Мамо, я готовий,  тремтливим голосом сказав він.

 Н-ні!  мама затнулася, побачивши, що Йонас зібрався, як на урок. Вона віддихалась і сказала тихіше:Ні, серденько, потрібна валіза. Ходи зі мною,  вона потягла брата за руку до його кімнати.  Ліно, вдягни шкарпетки, взуйся. Швидко!  Вона кинула мені літній дощовик. Я вдягла його.

Я взула сандалі, схопила дві книжки, стрічки, гребінець. Але де ж альбом? Я взяла блокнот, пенал, пачку рублів зі столу і сунула між тих речей, які ми накидали у валізу. Міцно застібнула замки й вискочила з кімнати, протяг смикнув фіранки, які колихалися над хлібиною, що так і лишалася лежати на столі.

Я побачила своє відображення у скляних дверях булочної і на мить зупинилася. У мене на підборідді лишалася цятка зеленої фарби. Витерла її і штовхнула двері. Над головою дзенькнув дзвоник. У крамниці було тепло і пахло дріжджами.

 Ліно, рада тебе бачити,  жіночка поспішила до прилавка.  Чим можу допомогти?

Чи я знаю її?

 Вибачте, я не

 Мій чоловікпрофесор в університеті. Він працює з твоїм татом,  сказала вона.  Я тебе з батьками в місті бачила.

Я кивнула.

 Мама просила взяти у вас хлібину,  сказала я.

 Звичайно,  відказала жіночка і полізла під прилавок.

Вона загорнула пухку хлібину в брунатний папір і вручила мені. Коли я простягнула їй гроші, жіночка тільки похитала головою.

 Прошу тебе!  прошепотіла вона.  Це ми перед вами в неоплатному боргу.

 Не розумію  я знову простягнула їй монетки.

Вона не звернула на них уваги.

Дзенькнув дзвоник. Хтось увійшов до крамниці.

 Переказуй батькам від мене найщиріші вітання!  сказала жіночка, збираючись обслуговувати наступного покупця.

Увечері я розповіла татові про хліб.