Дурня!Юрій не надто прислухався до товариша.Здається, ми не в той бік ідемо.
Покос спинявся, озирався і крокував в інший бік, оглядаючи з непідробною цікавістю кожну будівлю.
А я кажу,не вгавав Абрамов,бачив, як він писав уночі листа.Почекав реакції. Її не було, тому повів далі:А зранку віддав його на платформі посильному.
Мало що то за лист Ти не володієш німецькою?раптом запитав Абрамова.Ми заблукали.
Перец замовк для того, аби видивитись в перехожих одного чоловіка. Підійшов та чемно поцікавився, де зазначена на папірцеві адреса. Чоловік розтягся в широкій посмішці, обняв Абрамова й, притиснувши його до себе, як рідного, вказав пальцем на шпиль, який стирчав над дахами за кілька кварталів від того місця, де вони зараз перебували.
Це ж не німецька,проронив Юрко.
Ідиш.Цим словом Абрамов ніби відмахнувся від надокучливого українця й повів далі перервану бесіду.От я й кажу, штабс-капітан написав листа дамі. Е, ні, в оцих справах мене не проведеш. Хіба ти не знав, що Перец має такий зір, як сокіл? А ця пташка, щоб ти знав, може побачити отакуську ціль,Абрамов показав відстань між великим і вказівним пальцями,з висоти в півтори тисячі метрів.
До чого ця лекція?не міг зрозуміти Укр.
Укре, от ти ніби й розумний хлоп, а дурний, як бочка. Ця, як ти кажеш, лекція, до того, що Перец прочитав те, що в листі було написано.Молодик став навшпиньки й прошепотів на вухо Покосові, аж у того вушна раковина зволожніла:Було написано в кінці: «Чекаю вас об одинадцятій за берлінським часом на мості Вільгельма».Абрамов зиркнув на ратушу, де знаходився великий круглий годинник.Саме нас відправив, а тоді й швигонув до неї.
Так чому ж до неї, може, до нього?
Та хіба не зрозуміло, що на мостах зустрічаються лише пари?Перец постукав кісточками пальців собі по голові, трохи здвинувши на маківку капелюх.
Було б добре,монотонно пробубонів Юрій.
Ці слова здивували Переца, й він лиш двигнув плечима і вказав товаришу на вивіску:
Ніби оце воно.
Юрій переступав поріг закладу, його вітав ласкавим тьохканням дзвоник, а відразу за дзвоником хлопці почули слова привітання німецькою, а за хвилю й російською. На них чекали кілька коробок, вже впаковані, з флягами і ножами. Допоки Перец щебетав з продавцем та його симпатичною дружиною, Юрій мізкував, що було б дуже непогано, аби штабс-капітан дійсно завів собі в Берліні якусь пасію. «Тоді Лариса стала б вільною моєю».
Ще завидка вирушили з Берліна. Хлопці, втомившись від нових вражень, які їм дав Берлін, поснули. Юрій не спав, боявся пропустити щось важливе дорогою. Допоки було ще не темно, стежив за зміною ландшафтів за вікном. А як звечоріло, лежав горілиць та прислухався до стуку коліс. Без зупинок залишили позаду Мюнхен, живописний австрійський Інсбрук, переїхали через Бренерівський перевал. Вночі Покос підвівся, вийшов у коридор, дізнався від Стюарта, що вони вже в Італії. Із завмиранням у серці стрічав і проводжав Верону, а за нею Мілан. Прикладав до вікна долоню, ніби торкаючись цих уславлених північноіталійських міст. На світанку зміг побачити Флоренцію. Милувався баштою Палаццо Веккіо, що виринала з рожевої світанкової імли. Інших волонтерів не хвилювали архітектурні принади чужих міст, вони спокійно спали, насолоджуючись розміреним похитуванням. Почали потягатись лиш незадовго до кінцевої станції, якою був Рим.
Рим справив на Юрія дивне враженнявін йому не сподобався. Занадто гучно, занадто велелюдно, як на великому базарі, але не отому кавказькому, а якомусь циганському. Безліч брудних жебраків, крикливих жінок, писклявих та вюнких дітей. Між цією публікою годі було спокійно пройти, особливо з чималим багажем. До волонтерів чіплялись люди: одні хотіли помогти за невелику платню, інші показували свої скалічені руки чи ноги й вимагали дати милостиню. Надокучливих жебраків щохвилини ганяли італійські поліцейськітакі ж крикливі. Усі в цьому місті махали руками, щосекунди хрестились на католицький манер, звідусіль чулись прокльони, перемішані з церковними піснями.
Зараз голова відлетить,поскаржився Юрій.
Навіть мені недобре робиться,погодився з ним Абрамов.
Опівдні добровольці встигли пересісти на інший потяг, який до ночі відтранспортував їх до портового Неаполя. Швиденько вистрибнути з потяга волонтерам не вдалось, бо ж вони мали завантажити окрім своїх речей ще й ті, якими обросли під час мандрівки Європою. Багато часу витратили на те, аби домовитись із хазяїном фаетона щодо плати. Витративши на все про все понад три години, добровольці помчали до порту на двох невеликих візкаху одному люди, в іншому багаж.
Швидше, швидше,просив штабс-капітан їздового й позирав на годинник.
Вони могли запізнитись, і тоді довелося б чекати на інший пароплав чи не два тижні. Але не запізнились, про що, вірогідно, їм і докладав їздовий, жестикулюючи двома руками. Не обовязково було знати італійську мовуадже мешканці цієї держави могли запросто все пояснити за допомогою цілої низки різноманітних рухів руками.
У порту заклично гуділи пароплави й манливо плюскотало Середземне море. На них чекав пароплав німецько-південноафриканської лінії, на борту якого німецькими літерами було виведено назву. Називався корабель «Канцлер», і офіційно він тримав курс із Амстердама до Бейри. У порту відправлення на судно було завантажено чималий вантаж потрібних бурам речейвід медикаментів та сухого провіанту до контрабандної зброї. По широкому трапу з «Канцлера», мов комашня з мурашника, дріботіли пасажири, тримаючи потрібну згідно з нормами безпеки дистанцію. Дорідні матрони й тонкошиї батьки сімейств наказували малолітнім нащадкам не капризувати й поводитись чемно, аж поки вони не опиняться поза межами корабля.
Користувались послугами німецьких судноплавних ліній та вибирали пароплав «Канцлер» європейські буржуа, російські аристократи та португальські колоністи, які жили та працювали в Африці. У Неаполі залишились люди, котрі тікали від наступу зимового сезону, але не бажали продовжувати мандрівку аж до кінцевого пункту, до Африки. Обігнувши на облавку «Канцлера» західне узбережжя континенту, дістались до теплого Середземного моря. Дами та чоловіки, які приїхали з Амстердама в Італію на води, раділи, що круїз завершився успішно. Закутаних з ніг до голови в мережива дам прикривали від сонця парасольки та капелюшки, оточували кавалери в світлих костюмах, незважаючи на те що у тих широтах, звідкіля вони прибули, вже було доволі прохолодно. Увесь теплий одяг камеристки поховали до валіз та скринь, до переносних шаф та плетених із лози корзин. Подорожні, а вірніше їхні слуги, волокли за собою силу силенну валіз, скринь, велосипедів, парасоль, дитячих іграшок та домашніх тваринвід маленьких песиків до канарок у клітках. Усе це гомоніло, гавкало, цвірінькало, верещало дитячими голосами й зливалось у теплому неапольському повітрі в чудову какофонію. Центральна та Північна Європа на непривабливе міжсезоння випльовувала своїх співгромадян поближче до тепла, поближче до курортів, до розміреного життя та бесід, котрі ні до чого не спонукали. Говорили, щоправда, як і в холодніших широтах, про англо-бурську війну. Дивились із захватом на військових у парадних мундирах, котрі також, як і цивільні, їхали не в Африку, а на води. Чіплялись до тих військових, товстих сивих дядьків, що давно перебували у відставці, розпитуючи про суть війни, про переваги однієї чи іншої сторони, про бурів та англійців.
Ще перебуваючи десь у Біскайській затоці чи поблизу Гібралтару, ці балакуни дозволяли собі розмірковувати про людей, які воюють та гинуть в Африці, не добираючи слів.
Не треба так ідеалізувати бурів,казав хтось, хто вважав себе здатним противитись загальній думці чи то в силу своїх статків, чи в силу генеральського чину.Наскільки мені відомо, це народ-невіглас, народ суворий, позбавлений притаманного англійцям гонору, або шику, яким можуть похизуватись французи, чи й німецької педантичності. Нічого подібного у бурів ви не знайдете. Тут їм, звичайно, до європейців далеко. Але з огляду на деякі їхні перемоги можна погодитись, що хоробрості їм не займати. До того ж вони доволі хитрі.