Клої Еспозіто - Шалена стр 5.

 Ем,  каже Ґері, коли я простую до своєї кімнати.  Можна тебе на пару слів?

Я йду повільно й розливаю гарячий чай собі на ногу: досить, щоб стало боляче й на спідниці лишилася пляма, але не достатньо для того, щоб піти по рушник.

 Звісно. Що таке?  питаю я, присідаючи навпроти. Краще б цій розмові швидше закінчитись. Це взагалі хлопець чи дівчина?

 Ми тут подумали,  каже Ґері. Подумали? Сумніваюсь.

 І нам здається, що так не піде,  каже Петті. Чи Пем.

Без будь-якого виразу на обличчях вони чекають, що я відповім. Я мовчу.

 Нам здається, ти мусиш виїхати,  підказує Ґео. Чи він Ґрем?

Оце й усе. Без жодних подальших пояснень. Або вони знайшли третього емо-нечупару, який хоче вїхати до них, або ж я їм просто не подобаюсь. Але чому я їм не подобаюсь? Вони знайшли в мене дохлу білку? Чи це тому, що я не заплатила за квартиру? Повірити не можу. Це я мушу їх виганяти, хоча, здається, вони були тут перші.

 Завтра,  каже Петті, відрепетирувано насупившись.

Шкода, що в мене немає самурайського меча. У таких ситуаціях вони стають у пригоді.

 Звісно,  кажу я.  Не питання. Взагалі-то я й так збиралася переїжджати найближчим часом. Я їду у відпустку на Сицилію, тож

Час знайти ту картонну коробку. Я знала, що сьогодні мій щасливий день.

Я дрібочу до своєї кімнати й кидаюся на ліжко. У мене втуплюється стара світлина. На ній я та моя близнючка. Бет виглядає як супермодель. Я виглядаю як волоцюга з підвищеною кошлатістю. Це фото зроблено в день випускного Бет. Вона була вся така феноукладена, блисконамащена й випещена, наче Чеширська кішечка. У мене похмілля після цілої пляшки «Малібу», яку я видудлила сама на дереві біля нашого будинку. Я чесно не бачу схожості. Наскільки я можу судити, ми зовсім різні.

Я довго дивлюся на фото.

 Що ти від мене хочеш?

Я чую, як по інший бік Європи вона думає:

«Приїзди на Сицилію, Алвіно, приїзди, приїзди, приїзди!»

Ми як дві квантові частинки, зєднані назавжди. Вона глюон, а я кварк. Я темна матерія, а вона думаю, просто матерія. Між нами є надприродний звязок. Вона забивається головоюу мене мігрень. Я ламаю ногу, в неї болить коліно. Вона виходить за заможного сексуального італійця й переїжджає в Таорміну, а я живу з якимись нечупарами, і мене відшивають у «Тіндері». Здається, це не завжди спрацьовує.

Моя близнючка завжди в моїй голові, наче ампутована кінцівка, яку відчуваєш,  не здорова, яку втратив під час автокатастрофи, а охоплена гангреною, смердюча, така, якої ти радо позбавився б. Алві з Бет, Бет з Алві, так було, та загуло. З часів Оксфорда. З епохи Амброджо. Хоча в нас із Бет однакова зовнішність, привабливою з нас двох завжди була Бет. Бет перша пішла й заговорила й навчилася ходити на горщик і трахатися. Я зариваюсь обличчям у подушку.

«Рррааааааа!»

«Фейсбук».

У мого статусу один новий «лайк» від Елізабет Карузо: це моя сестра.

Ну звісно.

Я втуплююся в телефон, виколупую шматочки сміття, що застрягли в клавіатурі, витираю з дисплею малиновий джем. Я перечитую листа, якого надіслала Бет: «Дай знати, коли будеш у Лондоні, було б непогано перетнутися»таке радше скажуть надокучливому бізнес-партнеру, ніж людині, з якою колись ділили одне лоно. Тепер, коли я перечитую її листа, скидається на те, що вона щиро хоче мене бачити. «Ти мені потрібна. Благаю. Приїзди». Ну гаразд, Бет, бра-дідько-во, ти перемогла. Сподіваюсь, я зможу купити хоч якийсь сонцезахисний крем. Маю надію, вулкан Етна спить. Я починаю писати.

Надіслати.

Привяжу покупку до однієї з кредиток. Це не справжні гроші, лише якісь циферки. Похвилююся про це пізніше. Це лише грудка землі в порівнянні з Еверестом моїх боргів, лише дрібка. Я її майже не помічу. (Я намагалася писати в банк, щоб пояснити їм, що з моїм балансом, певне, сталася якась помилка, але вони мені не повірили. Вони впевнені, що не впарили мені страхування внесків та не взяли з мене зайвих коштів за свої послуги. Збіса типово. Банкіри-вампіри. Нехай горять у пеклі, ось що я хочу сказати.)

Розділ третій

У вікні кебабної обертається невпізнаване мясокішка? щур? лисиця? голуб? Щось жовте, кап, кап, скрапує на металеву решітку внизу. Мясо шкварчить і бризкається, сичить і смажиться: рожеве, потім коричневе, потім сіре. Повітря всередині важке, тхне жиром. До прилавку підходить привабливий молодий чоловік у заплямованому фартуку та картонній шапочці. Волосся спадає на обличчя, щетина з-під рук стиліста. Я уявляю собі, як він може виглядати під одягом: усі благословенні 33 сантиметри пеніса Марка Волберґа з фінальної сцени «Ночей у стилі буґі»?

 Звичайний?

Я киваю.

 Взагалі-то, я голодна, зробіть два.

Він бере сріблясту, із довгою ручкою болгарку для кебабу, клацає вимикачем. Лезо виблискує в неоновому світлі. Зубчаста пилка дзижчить, вібрує, стрекоче, обертається. Він відпилює шматочкитоненькі скибочки мясай ловить їх кишенькою з лаваша. Латук, помідори, цибулю не треба, подвійний соус.

 Вісім девяносто девять.

Скільки? Це грабунок серед білого дня. Та все ж я плачу, лишаючи два пенси щедрих чайових. Забираю свої донери та банку недієтичної коли і зжираю їх дорогою до квартири, виколупуючи цибулю (покидьок), ляпаючи на тротуар, злизуючи кетчуп, що стікає мені по пальцях: пляма на сорочці, пляма на туфлі, пляма на асфальті, ляп, ляп, ляп.

Мені трапляється книжковий секонд-генд із примірником роману Бет у вікні: 50 пенсів. Я зупиняюся наче вкопана. Це дешевше, ніж туалетний папір. Але я однаково не куплю цієї книги. Я б не читала її, навіть якби мені заплатили. Ну, можливо, якби заплатили справді багато. Дивлюся через плече, Бет ніби переслідує мене. Не можу повірити, що бачу її книгу в цьому магазині. Дивлюся на телефон і бачу, що вона мені відповіла:

Я довго дивлюся, не кліпаючи. Коли я нарешті кліпаю, лист від Бет і досі на екрані. Швидка вона: завтра вранці. Вона купила мені квитки? Контрольїї пунктик.

І звідки така одержимість моєю вагою?

Надіслати.

Бет відповідає майже миттєво.

Що? Як це взагалі можливо? Вона ж нещодавно народила. «Не можу скинути вагу після пологів, і це страшенно мене бісить».