Дуже дивно.
Бет просила передати вибачення, каже Амброджо. Вона дуже хотіла приїхати зустріти тебе в аеропорту, але, як ти бачиш, це двомісна машина.
О ні, не хвилюйся, все гаразд, кажу я, відвертаючись, коли він зустрічається зі мною поглядом. Не червоній, Алвіно. Не бовкни якоїсь нісенітниці, хай тобі грець. Це не просто «ніяково», це нестерпно, але водночас, здається, мені це подобається. Мені слід заспокоїтись. Я заплющую очі та подумки рахую в голові від трьохсот у зворотному порядку: 300, 299, 298
Не допомагає.
Двигун заводиться, і все моє тіло тремтить. Цей двигун по-справжньому потужний. Моє сидіння вібрує; це досить приємно, продуманий дизайнерський хід. Колеса закручуються з пронизливим виском. Ми вирулюємо з аеропорту, і не встигаю я й оком змигнути, як ми вже проїхали півавтостради. Амброджо ввімкнув на повну гучність «Хай ніхто не спить».
Паваротті,кричить він, підморгуючи. Чудово, що ти приїхала. Бет була в захваті, що ти змогла вибратися так швидко. Ти раніше бувала на Сицилії?
Давай-но, Алві: потеревень. Ти зможеш. Ну прикинься
Ем. Ні. Я бувала в Міланіна вашому весіллі ж
Пауза. Я червонію. Мабуть, краще було цього не говорити.
А ще ми з Бет їздили на шкільну екскурсію в Помпеї.
Мені дванадцять років. Наші очі зустрічаються. Він простягає руку й стискає мою долоню. Що?
Гарний лак, каже він, широко посміхаючись.
Я дивлюся на свої люмінесцентні лаймово-зелені нігті й не розумію, він серйозно чи жартує.
Я багато подорожую. Постійно, швидко кажу я. На минулих вихідних я була в Лос-Анджелесі, до тогов Нью-Йорку, а ще до того в Сіднеї
Ти літала до Австралії на вихідні?
Ем так, кажу я. А що?
Я чую, як Бет у моїй голові розводиться про карбонад.
Круто, сміється він. У будь-якому разі ми обоє раді, що ти приїхала.
Мені забракло мови.
Я відкидаюся в кріслі. Бачити його знову це занадто. Бачити його самого
Перед нами розгортається сицилійський краєвид. Ці вигини могли б конкурувати з вигинами Софі Лорен. Ми пролітаємо повз нього на швидкості 180 кілометрів на годину. Амброджо втоплює педаль газу в підлогу. Двигун муркоче. Мені починає здаватися, що він хизується переді мною, і мені це подобається. Я вчеплююся нігтями в сидіння, наче кішка. За вікном, розмиті, проносяться виноградник за виноградником. Оливкові гаї зливаються в один. Скоріше, скоріше, скоріше, мала. Доїдемо до обрію й ніколи не повернемось. Я хочу загубитися в цьому казковому пейзажі, тільки я та Амброджо. Я хочу, щоб цей острів нас поглинув.
Ми звертаємо з шосе там, де на дороговказі написано «Таорміна».
Майже на місці,всміхається Амброджо, проводячи рукою по волоссю з реклами шампуню.
Ми підіймаємося крутою стежкою, не збавляючи швидкості. Швидше, швидше, ніколи не спинятися. Я хочу, щоб він отак віз нас і віз. Я хочу, щоб ця мить ніколи не закінчувалась.
Вілла на вершині пагорба.
Нас оточують величезні цитрусові садице як потрапити в написану олією картину: жовте, помаранчеве, зелене. Запах цедри неймовірнийнасичений, смачний. Лимони завбільшки з диню. Ми їдемо повз дерева на вершечок пагорба. Як уявляю, як Амброджо заїжджає у віддалений куток (я завжди хотіла зайнятися сексом у машині), тільки цього разу це матиме якесь значення. Цього разу він не покине мене заради моєї сестри.
Але він не зїжджає на узбіччя.
Він повертає на підїздну доріжкуелектричні ворота відчиняються, ніби за помахом чарівної палички, та глушить двигун.
Ми на місці!
Розділ шостий
Таорміна, Сицилія
Хай йому грець! Моя сестра живе тут?
Перед моїми очима замерехтіли долари. Вілла непристойно велика. Цей будинок, мабуть, коштує як атомна бомба.
Це ваш власний маєток?
Я успадкував його від батьків.
О так. Я памятаю. Бет казала. Вони померли. Бідний Амброджо. Йому було всього тринадцять. Тринадцять років, і вже мільонер. Власне, це чудово. Мабуть, він не дуже засмутився. І, на щастя для нього, він єдина дитина у своїх батьків, тож йому не довелося нічим ділитися з гидкою старшою сестрою.
Benvenuto!каже він.
Амброджо прочиняє двері й бере мене за руку. Сидіння такі низькі, що мені потрібно на неї зіпертися, особливо на підборах. Як узагалі люди ходять у такому? Він витягає мене з машини, я спираюся на неї, прикладаю руку до очей і кліпаю на сонці.
Вау.
Все це схоже на добірку розкішних фешн-фото: «Воґ», чи «Ель», чи «Веніті фейр». Здається, я от-от побачу Жизель Бюндхен, що розтягнулася на шезлонгу: купальник із золотої парчі, дайкірі, засмага. Де камери? Спалахи прожекторів? Клацання кнопок фотоапаратів? Я згадую про далекі вигадані світи з «Конде наст тревелер» та «Санді таймз тревел», про всі ті будинки мрії з «Місця під сонцем», тільки ж я, очевидно, тут, тож це, напевне, відбувається насправді.
Поміж садків розкидані старовинні рожеві будівлі з теракотовими дахами: підстрижені газони, підстрижені клумби. Квіти такі гарні, що ніби співають: червоні герані, фіолетові фуксії, всі відтінки блакитного, плюмерії, бугенвілії, жасмин. Це рай. Едем. Троянди, розквітлі кактуси, фіалки й камелії. Вежі пальм погойдують у морському бризі зеленим листям, схожим на феєрверки.
Потім я бачу басейнпрохолодний, глибокий, принадний. Блакитний опал облямовують вулканічні камені. Темно-сині чорнила води мерехтять на сицилійському сонці, скалки світла засліплюють мене, коли я на неї дивлюсь. На дзеркальній поверхні відбиваються пальми й троянди: картина Гокні, оаза. Навколо басейну на вибрукуваній поверхні стоять нерухомі й чисті кремові лляні шезлонги й парасольки. Вода здається спокійною й так і манить до себе, мені вартує зусиль не стрибнути в басейн. Я хочу хлюпатися там, як вродливі дівчата в попсових кліпах, вдавати, що я підліток на літніх канікулах.
Я обертаюся та витріщаюся на будинок. Сам маєток видається нереальним, наче це кадр із голлівудської стрічки золотої добинаприклад, з романтичного кіно Федеріко Феллінічи декорації до «Римських канікул». Я шукаю очима Одрі Хепберн та Ґреґорі Пека. Старовинні облуплені стіни заплів плющ, його смарагдове листя виблискує аж надто зелено. На табличці біля дверей написано: LA PERLA NERA. Крізь прочинене вікно проглядає мармур, фіранки напинаються від бризу, наче привязані хмари.
Не знаю, як довго я все це роздивляюсь. Напевне, я сплю. Тут хтось кличе мене на імя.
Алвіна?
Я бачу, як я (я в хороший день) біжу до себе, розкривши руки. Усередині мене щось стискається. Це ж, мабуть, Бет. Дивно, два рокице справді довго. Я вже й забула, як цебути частиною цілого бути двійником бути написаною під копірку бути зайвою у власному житті.
Алві, ти це зробила! О Боже мій! Ти тут!
Моя близнючка настрибує на мене з несамовитими обіймами.
Повірити не можу! Ти приїхала!
Дякую за квитки. Не треба було, кажу я, і мені несила вдихнути від її обіймів і багатства.
Бет пахне так, ніби вдихаєш солодку вату. Вона цілує мене в обидві щоки й відпускає. Нарешті.
Що? Не будь дурненька. Не можу повірити, що ти тут. Ходімо, я тобі все покажу.
Бет бере мене за руку, і я йду за нею. Вона проводить мене в прохолоду лимонних дерев, весь час весело цвірінькаючи, наче співоча пташка.
Виглядаєш чудово. Почувайся як удома. Мені вже так кортить познайомити тебе з Ернесто: зараз він спить, та коли прокинетьсявін увесь твій. Як дорога?
Чого вона така щаслива? Аж іскриться. І нестримана. Майже знервована. Я вже збираюся відповісти, коли напливає маленька хмарка й затуляє сонце. В саду раптом стає прохолодніше й темніше. З вілли до припаркованої на рінні машини випурхує, наче кажан, чоловік без супроводу, вдягнений у чорне з голови до ніг, у темних окулярах і чорно-сірому капелюсі. Він відчиняє двері блискучого мінівена й сідає. Моєю шиєю та вздовж хребта пробігає вітерець. Я тремчу.
Хто це там?
Ніхто.
А, ну ясно.
Я спостерігаю, як машина з хрускотом їде по гравію й похмуро сповзає довгою звивистою доріжкою. Електричні ворота безшумно відсуваються. Чоловік у мінівені завертає за ріг і зникає.
Ходімо всередину, каже Бет і продовжує цвірінькати.