Ровен Колман - Дзеркальце, моє дзеркальце

Кара ДелевіньРовен КолманДзеркальце, моє дзеркальце

Вступ

Зростання та перехід із дитинства в дорослістьодин із найцікавіших відтинків життя: хаос, шаленство, гормони, постійні зміни та кидання в крайнощі. Це визначальний і драматичний проміжок часу, сповнений сильних емоцій, який перетворює нас на тих дорослих, якими нам призначено стати.

Більшість людей вважають юність найкращим періодом життя. І справдіце безтурботний час, щедрий на пригоди й веселощі. Та водночас він може бути й неймовірно напруженим та складним, особливо для тих, хто не вписується в рамки суспільства.

Тепер, коли соціальні мережі відіграють таку важливу роль у повсякденному житті й дедалі суворіше вимагають від людей видаватися ідеальними, бути підлітком стало важче, ніж будь-коли. У сучасному світі люди швидко роблять висновки про інших, не докладаючи зусиль для того, щоб справді зрозуміти їх чи зважити на те, що може відбуватися в їхніх життях.

Коли я почала писати «Дзеркальце, моє дзеркальце», мені хотілося розповісти людям щиру історію про божевільні американські гірки підліткового віку й створити персонажів, спорідненість із якими міг би відчути кожен. Мені хотілося написати книгу про силу дружби, про те, як людина стає сильнішою, коли оточує себе людьми, яких любить і яким довіряє.

Та понад усе мені хотілося сказати читачам, що це нормальноне знати, хто ви є. Нормально бути інакшим й унікальним, тому що ви вже ідеальні. Допоки ви намагаєтеся зрозуміти, що робить вас щасливими та йдете за покликом серця,все гаразд. Хай там що, будьте собою. Визнайте свої сильні сторони й усвідомте, що всередині вас є сила, здатна змінити світ.

З любовю, Кара

Подяки

До створення «Дзеркальця, мого дзеркальця» долучилося багато людей, і я висловлюю глибоку та щиру вдячність чарівній Ровен Коулман, яка перетворила написання цієї книги на неймовірний досвід. Я дякую Анні Валентайн, Сем Ідес, Марлі Прайс, Лінсі Сазерленд, Ілейн Іґан, Лорен Вузі, Лулу Кларк, Люсі Стерікер та Клер Кіп з «Оріона». Дякую Лізі Шаркі, Джонатану Бернему, Мері Ґоль, Елізі Шивмер, Анні Монтаґ, Дуґу Джоусу та Аманді Пелетьє з «Гарпер Колінз США». Дякую своїй команді в агенції талантів «Вільям-Моріс»це Шерон Джексон, Джо Іззі, Матильда Форбс Вотсон, Мер Берґер та Лора Боннер. Дякую своїй любій подрузі Сторм Атил за прекрасний дизайн обкладинки.

Дзеркальце, моє дзеркальце

Два місяці тому

Коли ми поверталися додому, сплівши руки, ледве підіймаючи ноги, з-за обрію сходило сонце і в повітрі відчувалася літня спека. Голова Роуз лежала на моєму плечі, рука обіймала мене за талію. Я виразно памятаю ці відчуття: наші стегна бються, бо ми йдемо не в ногу, її шкіра, тепла та мяка, дотикається до моєї.

Майже пята. У перших променях світла, яскравого й золотого, брудна вулиця виблискує як новенька. Дорогою додому після гучних вечірок ми бачили багато таких сходів і розтягували кожну спільну мить, поки наші очі нарешті не заплющувалися. Молодість нарештіі так тривало аж до цієї ночіпочала видаватися нам золотою, ніби ми влилися в життя, а воноу нас, ніби кожна хвилина наповнювалася чимось новим, чимось, що здавалося вагомим.

Але тієї ночі все було інакше.

Очі мені пекло, в роті пересохло, серце калатало. Нам не хотілося йти додому, але що нам було робити? Більше йти не було куди.

 Слухай, ну чому тепер, ну?спитала Роуз.Серйозно, все ж було гаразд. У неї все було добре, вона була щаслива? Ну що сталося цього разу?

 Це ж не вперше, правда?сказав Лео.Тому копам і начхати. Вона й раніше так робила. Взяти гроші, напхати наплічник хавчиком із холодильника, прихопити гітару, зникнути на пару тижнівце її фірмовий стиль.

 Та відколи є «Дзеркальце, моє дзеркальце», з нею такого не бувало. Відколи є ми. Досі вона займалася цією фігнею, різала себе й тікала. Але з групою цього не було. З нею з нами всіма все було добре. Навіть дуже добре.

Вона подивилася на мене, шукаючи підтримки, і я мушу погодитися, за останній рік для нас усіх усе змінилося. До групи ми були геть розгублені, а потім усе якось раптом склалося. Разом ми були сильні, круті, качали своїм рокешником і були «ось вам усім» які офігенні. Нам усім здавалося, що Наомі теж знайшла своє місце, що їй більше не потрібно тікати. Здавалося, до минулої ночі.

Того разу ми не спали всю ніч, ходили по місту. Тепер уже без неї ми зайшли в кожнісіньке місце, де бували з нею.

Заходили в місця, про які ми розповідали батькам, і в ті, про які мовчали.

Заходили до клубів, для яких ми були замалі, спекотних і смердючих від поту й гормонів, торуючи собі шлях поміж рухливих скупчень танцівників, сподіваючись побачити її.

У темряві ми прокрадалися в провулки з тильного боку пабів, де можна було купити, поговоривши упівголоса із нервовими дітьми з тінями на повіках, мішечок драпу. Тієї ночі ми відмовилися.

Ми заходили в двері без вивісок, за які не потрапиш, якщо нікого там не знаєш. У темні підвальні кімнати, де люди палили стільки, що повітря ставало непрозорим, а від гучної музики дзвеніло у вухах, пульсувало в грудях, а підлога під ногами підстрибувала в такт.

Ми побували в усіх тих місцях, а також в усіх інших. У сквері, де ми любили вештатися. На березі річки, чужому, оточеному вікнами висоток для мільйонерів. На Воксгольському мості, на нашому мості, на мості, по якому ми, перекрикуючи шурхіт машин, ходили так часто, що він став ніби нашим другом, ніби свідком.

І нарешті, ми навіть зайшли в той пункт прийому ставок, з розбитими дверима й матрацом у кутку, куди деякі діти приходили, коли хотіли побути самі. Деякі діти, але не я, бо самотність належить до речей, які я дійсно ненавиджу.

Ніч минала година за годиною, і ми ні на мить не сумнівалися, що знайдемо її, що це її черговий вибрик, із тих, що вона викидає, коли їй боляче й хочеться, щоб її помітили. Ми були впевнені, що знайдемо нашу близьку подругу й учасницю нашого музичного гурту, Наомі, у місці, про яке знаємо тільки ми. Вона чекатиме, коли ми знайдемо її.

Адже не можна сьогодні існувати, а на завтра просто випаруватися. Це якась нісенітниця. Ніхто не розчиняється в повітрі аж так безслідно.

Ось що ми повторювали собі в ту ніч, коли шукали її, і наступної ночі, і щоночі потому, аж поки батьки не сказали нам, що слід спинитися: вона повернеться, коли буде готова. А потім поліція теж припинила шукати, бо вона тікала багато разів до того.

Але ми відчували інакше. Це зникнення видавалося не таким, як попередні, тому що вона була іншоюале вони, зі своїми знудженими обличчями й несписаними записниками, не слухали нас. Ну що вони взагалі могли про це знати? Тож ми шукали й шукали Наомі ще довго після того, як усі припинили пошуки.

Але її ніде не було. Все, що ми знаходили,порожнечу, там, де колись була вона.

1

Сьогодні: життя триває, так кажуть усі. Треба вставати щоранку, іти до школи, повертатися додому, думати про різне лайно на кшталт іспитів, що незабаром почнуться. А ще вони кажуть «сподіватися, молитися й вірити» і купу іншої маячні. Життя триває, але це брехня, бо тієї ночі, коли Наомі зникла, вона натисла на велику довбану кнопку паузи. Годинник відлічує дні, і тижні, і пори року, й усе це лайно, але більше нічого не відбувається. Ну серйозно. Ніби всі ми затамували подих на вісім тижнів.

Я скажу вам, чого вони більше не кажуть нам: вони не кажуть, що вона повернеться, коли буде готова. Її старша сестра, Аширавона ходить у школі з опущеною головою, закрившись від усіх, так ніби не хоче, щоб до неї наближалися. А її мама й тато блукають супермаркетом: дивляться на полиці, але нічого не бачать. Зникла Ней, а загубленими здаються вони.

І так, коли вона тікала, змушуючи всіх шукати її, вона робила це тому, що вважала зникнення справжньою драмою. Але вона ніколи не тікала надовго, ніколи не тікала отак. Вона ніколи не ставила за мету змусити своїх батьків страждати від хвилювання чи змусити Аш мати такий вигляд, ніби вона затамувала подих, застигла в передчутті поганих новин. Ней складна, але вона любить свою родину, а вони люблять її, і це маяк, який притягував усіх нас, на який ми зліталися, як спраглі любові метеликина вогонь. В їхній родині всім було справді не начхати одне на одного.