«Що ж його робити?»
Їй ізнову захотілося, щоб чужинець зразу ж і рушив далі; вона була застара, аби допомогти собі самій, своєму селу чий це головнеГосподові Всемогутньому, бо той, якби потребував допомоги, напевно вибрав би когось молодшого. Усе це насправді була чиста маячня; просто її чоловік ізнічевя вигадував усяку всячину для розваги, щоб швидше минав час.
Але в тому, що її очі бачили гаспида, вона не сумнівалася анітрішечки.
Плоти й крови набравшись, він пройшов одягнений по-дорожньому.
* * *
Готелик правив заразом за крамничку місцевої консервації, ресторан із народною кухнею та генделик, де мешканці Віскоса мали звичай збиратися, щоб поговорити про повсякденні речі, як-от про погоду чи про відплив молоді з села. «Девять місяців зими, три місяці пекла», повторювали вони раз у раз, маючи на думці потребу за якихось девяносто днів виконати всі сільські роботи: оранку, угноєння, сівбу, чекання, жнива, сінозаготівлю, стриження вовни.
Усі місцеві мешканці знали, що вони чіпляються за світ, який себе вже пережив; та все ж їм нелегко було визнати, що їхнє поколінняостаннє в доти нескінченному ряду рільників і чабанів, правічних насельців цієї верховини. Раніше чи пізніше сюди прийдуть машини, худобу розводитимуть десь далеко й вигодовуватимуть штучно, а сільце буде нагода викупити великому підприємству з осідком десь за кордоном, яке перетворить його на гірськолижний курорт.
Через це вже пройшли інші навколишні поселення, але Віскос і надалі тримався, виконуючи свій обовязок перед минувшиною, перед предками, що колись тут жили, заклали міцний духовний підмурок і свідомість того, як важливо не здаватися до самісінького кінця.
Чужинець уважно прочитав готельний формуляр, міркуючи, як його заповнити. З акценту мають розпізнати, що він походить із котроїсь південноамериканської країни, й він вирішив, що то буде Аргентина, бо йому дуже подобалася тамтешня футбольна збірна. У формулярі було питання про адресу, й він написав «вулиця Колумбійська», позаяк південноамериканці мають звичай шанувати одні одних, іменуючи важливі місцини назвами сусідніх країн. Сам же він назвався імям одного широкославного терориста минулого століття.
Не минуло й двох годин, а всі мешканці Віскоса, що було їх двісті вісімдесят одна душа, уже знали, що в їхньому сільці оце якраз зупинився чужинець на імя Карлос родом з Аргентини, з постійним місцем проживання в Буенос-Айресі, на затишній Колумбійській вулиці. Таку вже перевагу мають малесенькі виселки: тут не треба докладати жодних зусиль, щоб відомості про твоє особисте життя стали загальним набутком.
А саме того, зрештою, новоприбулець і прагнув.
Вийшовши нагору, він у своєму номері вивернув увесь вміст наплічника: скількись там одягу, бритву, запасну пару взуття, протизастудні вітаміни, грубий зошит, у якому робив свої нотатки, й одинадцять золотих зливків вагою кожен по два кілограми. Попередня напруга, піша дорога вгору та несений тягар вичерпали його сили, й він майже вмить заснув, хіба що перед тим приставивши стілець до дверей, хоча й знав, що кожному з віскосян, загальним числом двісті вісімдесят один, можна довіряти.
Наступного дня він випив ранкову каву, залишив речі для прання на стійці реєстрації, знову поскладав золоті зливки до наплічника й вирушив у бік гори, що здіймається на схід від села. По дорозі йому на очі навернулася лише одна місцева мешканка, стара баба на стільці перед своєю хатою, яка з цікавістю за ним стежила.
Зникнувши в лісі, він зачекав, поки вуха звикнуть до сюрчання комах, цвірінькання птахів та завивання вітру в безлистому гілляччі; він знав, що в такій місцині за ним могли непомітно для нього спостерігати, й майже цілу годину нічого не робив.
Набувши певности, що спостерігач, якби такий був, уже стомився б і пішов собі геть без пліток для поширення, чужинець викопав ямку біля скельної брили, роздвоєної з одного кінця, наче літера ігрек, і заховав у ній один зливок. Потім вийшов іще трохи вище, перебув там іще одну годинку, нібито спозираючи природу в глибокій задумі, нагледів іще одну скельну брилу, цього разу схожу на орла, викопав нову яму й поклав до неї решту десять золотих зливків.
На зворотній дорозі до села його першою побачила дівчина, що сиділа над одним із багатьох місцевих тимчасових потічків, початок яким давало танення льодовиків. Вона відірвала погляд від своєї читанки, помітила його присутність і відтак знову втупила очі в книжку; можна не сумніватися, що матінка навчила її ніколи не заговорювати до чужих людей.
Однак чужі люди, потрапляючи до нової місцини, мають право на нові знайомства, і чоловік підійшов до неї.
Привіт, сказав він. Щось воно дуже тепло, як на цю пору року.
Вона кивнула.
Чужинець продовжив:
Я хотів би вам щось показати, ходімо зі мною.
Вона чемно відклала книжку вбік і простягнула йому руку для знайомства:
Мене звати Шанталь. Увечері я працюю в готелику, де ви зупинилися, і мені було дивно, що ви не прийшли на вечерю, адже готель заробляє не лише на винайманні номерів, а на всьому тому, що гості споживають. Ви Карлос, аргентинець, мешкаєте на вулиці Колумбійській; це вже всім у селі відомо, бо всякий приїжджий до нас не в мисливський сезон неодмінно привертає до себе загальну цікавість. Років нашому гостеві десь із пятдесят, волосся в нього шпакувате, а погляддосвідченої людини. За бажання щось мені показати я вам дякую, але віскоські краєвиди я знаю з усіх сторін і під усіма можливими й неможливими кутами зору; може, краще було б, якби певні місця, що ви таких ніколи не бачили, вам показала я, але мені чомусь здається, що вам буде ніколи.
Років мені пятдесят два, і звати мене не Карлосом, усі відомості у формулярівигадка.
Шанталь не здобулася на жодне слово у відповідь. Тим часом чужинець вів далі:
І показати я вам хочу не Віскос, а щось таке, чого ви ніколи не бачили.
Вона вже начиталася була історій про дівчат, які йдуть із чужим чоловіком в лісові хащі й потім безслідно зникають. На якусь хвильку їй зробилося лячно, але на зміну лякові невдовзі прийшов потяг до пригодиадже, урешті-решт, цей чоловік не наважиться їй нічого зробити, було ж бо сказано, що все село знає про його присутність тут, хоч би навіть відомості у формулярі не відповідали дійсності.
Хто ви такий? запитала вона. Якщо оце тепер ви мені кажете правду, то вам же ясно, що я можу виказати вас поліції за надання фальшивих даних про себе?
Я обіцяю, що відповім на всі ваші запитання, але перед тим ви маєте піти зі мною, бо я хочу вам щось показати. Іти тудиякихось пять хвилин.
Шанталь згорнула книжку, глибоко вдихнула й видихнула повітря та мовчки проказала молитву; у її душі збудження поєднувалося з острахом. Потім вона підвелася й пішла за чужинцем, певна того, що на неї чекає вже не перший і не другий у її житті крах сподівань, бо починалося воно завжди як багатонадійна зустріч, та одразу ж оберталося маревом недосяжного кохання.
Дійшовши до роздвоєної на кінці камяної брили, чоловік указав пальцем на свіжоперекопану землю й попросив перевірити, що там зарито.
Я собі руки забрудню, не погоджувалася вона. Та й одежу повимазую в землю.
Чоловік відламав гілляку й подав її дівчині, щоб та мала чим копати. Хоча така його поведінка здалася їй чудною, дівчина погодилася зробити загадане.
За якихось пять хвилин перед її очима лежав забруднений жовтий зливок.
Це схоже на золото, сказала вона.
То й є золото, причому моє. Будь ласка, засипте його знову землею.
Вона вчинила як сказано. Чоловік повів її до другої схованки. Вона знову взялася рити, й цього разу її здивувала кількість золота, що відкрилася її очам.
Це теж золото. Воно так само моє,пояснив чужинець.
Шанталь уже лагодилася знову засипати яму землею, однак він попросив її залишити все, як є. Він сів на одну з навколишніх каменюк, закурив цигарку й задивився на крайнебо.
Навіщо ви мені це показали?
Він не озвався.
І хто ж ви, врешті, такий? Що робите тут? І чому ви мені це показали, адже я можу всім розповісти про ваші схованки на цій горі?
Забагато питань водночас, відповів чужинець, не відриваючи погляду від гір, ніби дівчини не було поряд. А от розповісти іншимце саме те, чого я від вас чекаю.