Девід НіколлзСолодка печаль
Ганні, Максу і Ромі
Те, що ми, чи принаймні я, впевнено називаємо спогадома саме мить, епізод, факт, що зазнав фіксації і відтак був урятований від забуття,насправді є формою оповіді, що постійно відбувається в голові й часто змінюється у процесі. Тут залучено надто багато суперечливих емоційних інтересів, щоб життя коли-небудь стало цілком прийнятним, і, можливо, у цьому й полягає робота оповідачаупорядкувати події так, щоб вони відповідали цій меті. У будь-якому разі, говорячи про минуле, ми брешемо з кожним вдихом.
Частина перша. Червень
Це було літо, коли вона давно не була учасницею. Вона не належала до жодного клубу й не входила ні до чого у світі. Френкі стала неприкаяною людиною, яка тинялась у дверях, і їй було страшно.
Кінець світу
Кінець світу мав настати у четвер, о пять хвилин до четвертої, одразу після дискотеки.
Досі такі глобальні катастрофи проявлялися в нас у Мертон-Ґрейнджі хіба в чутках про апокаліпсис, що виникали раз чи двічі на семестр, переважно за тих самих обставин. Жодної банальності на кшталт сонячного спалаху або падіння астероїда. Натомість який-небудь таблоїд оприлюднював пророцтво мая, якесь поверхове зауваження Нострадамуса або моторошну симетрію календаря, і ширилася чутка, буцімто наші обличчя розплавляться просто серед пари фізики. Поступившись істерії, вчитель зітхав і зупиняв урок, доки ми сперечалися, в кого кращий годинник, і починався зворотний відлік. Дівчата тулилися одна до одної, замружившись і потупивши плечі, наче їх от-от мали занурити в крижану воду, хлопці трималися зухвало, і всі потай замислювалися про неотриманий поцілунок, не зведені рахунки, про нашу незайманість, обличчя друзів, батьків. Чотири, три, два
Ми затамовували подих.
А тоді хтось викрикував: «Бах!»і ми полегшено сміялися, лише трохи розчаровані тим, що живі, але живі на парі фізики.
Тепер задоволені? Повернімося до роботи, коли ваша ласка?І ми поверталися до того, що станеться, коли сила в один ньютон зрушить тіло на відстань одного метра.
Але у четвер о третій пятдесят пять, одразу після дискотеки, все буде інакше. Час повільно тягнувся довгі пять років, і тепер, у завершальні тижні, а потім дні, почала ширитися атмосфера піднесення і паніки, радості й страху, а також безумного нігілізму. Листи додому й затримання після уроків більше не діяли на нас, а що в цьому світі могло зійти нам із рук без наслідків? У коридорах і кімнатах відпочинку жахливого потенціалу набули вогнегасники. Невже Скотт Паркер справді скаже ті слова місіс Елліс? Чи Тоні Стівенс знову підпалить кабінет гуманітарних наук?
І ось незбагненним чином настав останній день, блискавичний та яскравий, і почався він із сутичок біля воріт, зі шкільних краваток, повязаних як бандани і джгути, маленьких, як горіх, чи з кулак завтовшки, і з такої кількості помади, біжутерії та фарбованого в синє волосся, що це нагадувало сцену в якомусь футуристичному нічному клубі. Що зроблять нам учителідодому відішлють? Ті зітхали й махали нам, щоб проходили. Не маючи вагомих причин вивчати заплавні озера, останній тиждень ми провели в безсистемних, знеохочувальних заняттях про щось під назвою «доросле життя», яке, здавалося, полягатиме переважно у заповненні формулярів і складанні резюме («Хобі та інтереси: спілкування, перегляд телебачення»). Ми вчилися вести чекову книжку. Виглядали з вікна в погожий день і думали: лишилося недовго. Чотири, три, два
На перерві у класній кімнаті ми стали розмальовувати наші білі шкільні сорочки фломастерами та диво-маркерами. Діти згиналися над спинами одне одного, немов татуювальники в російській вязниці, усе вільне місце розписуючи сентиментальною лайкою. «Бережи себе, козел»,написав Пол Фокс. «Ця сорочка смердить»,написав Кріс Ллойд. У ліричному стилі мій друг Мартін Гарпер вивів «друзіназавжди» під ретельно вималюваним членом із яйцями.
Гарпер, Фокс і Ллойд. На той час це були мої найкращі друзі, не просто хлопці, а хлопці, і хоча навколо оберталися якісь дівчатаДеббі Варвік, Бекі Бойн і Шерон Фіндлей,компанія була самодостатня і непорушна. Ніхто з нас не грав на жодному інструменті, проте ми уявляли себе музичною групою. Гарпер, як ми всі знали, був соло-гітаристом і вокалістом. Фокс був на басуіз низьким і нехитрим «туц-туц-туц». Ллойд, оскільки проголосив себе «божевільним», був барабанщиком, тож мені залишилися
Маракаси,сказав Ллойд, і ми розсміялися, а «маракас» доповнив довгий список прізвиськ. Тепер Фокс намалював їх на моїй шкільній сорочцісхрещені маракаси під черепом, наче військова емблема. Деббі Варвік, чия мама була стюардесою, тишком пронесла господарську сумку, повну мініатюрних лікерів зі смаком наших улюблених шоколадних цукерок: кавових і вершкових, мятних і кокосових, і ми стискали їх у кулаках, сьорбали, кривились і відпльовувалися, доки містер Емброуз, поклавши ноги на стіл, невідривно переглядав «Врятуйте Віллі2», що крутилося на задньому планіособливий подарунок, ігнорований усіма.
Мінілікери слугували аперитивом перед найостаннішою шкільною вечерею. Память досі зберігала легендарну бійку їжею 1994-го: пакетики кетчупу лускали під ногами, риба в паляниці розтинала повітря, наче сюрикен ніндзі, а картоплю в мундирі метали, мов гранати.
Нумо. Тільки спробуй,казав Гарпер Фоксу, коли той зважив у руці шкірясту ковбаску, тримаючи її за кінчик. Але вчителі патрулювали ряди, наче тюремні наглядачі, і з обіцянкою румяного кексу із шоколадним заварним кремом небезпечна мить минула.
На зібранні випускників містер Паско виголосив промову, на яку ми всі чекали. Він закликав нас дивитися в майбутнє, але памятати минуле, цілити високо, але витримувати падіння, вірити в себе, але дбати про інших. Важливо не лише те, чого ми навчилися,а він сподівався, що засвоїли ми багацько!але й те, якими молодими людьми ми станемо. І ми слухали, молоді люди, застряглі між цинізмом і сентиментальністю, зовні галасливі, а в душі налякані й сумні. Ми шкірились і закочували очі, але по всій залі стискали руки одне одному, і чути було фиркання, коли нас закликали плекати дружбу, яку ми завели, дружбу, яка триватиме все життя.
Все життя? Та не дай боже,Фокс затиснув мою голову під пахвою і лагідно чухав її кісточками пальців. Час був роздавати призи, і ми вмостилися зручніше на своїх сидіннях. Призи присудили тим дітям, котрі завжди здобували нагороди. Оплески затихли задовго до того, як вони зійшли зі сцени й стали перед фотографом із місцевої газети, тримаючи купони на книжки під підборіддям, мов на опізнанні. Поряд, під орудою містера Соломона, шкільний свінговий оркестр Мертон-Ґрейндж «Музика» намагався задовольнити нашу жагу американського біґ-бенду какофонічним різнобійним аранжуванням «In the Mood» Ґленна Міллера.
Чому? Ну чому?обурювався Ллойд.
Щоб привести нас до настрою,пояснив Фокс.
Якого настрою?не зрозумів я.
Лайняного настрою,буркнув Ллойд.
«Послані на» у виконанні Ґленна Міллера та його оркестру,сказав Фокс.
Не дивно, що він літак розбив,сказав Гарпер, і коли ця какофонія добігла кінця, Фокс, Ллойд і Гарпер підстрибнули на ноги й закричали: «Браво, браво!» На сцені Ґордон Ґілберт, із виглядом явно очманілим, двома руками підняв за розтруб свій тромбон і жбурнув високо-високо у повітря, де той завис на мить, перш ніж гепнутися на паркет і скулитися, мов бляшанка. І доки містер Соломон горлав у обличчя Ґордону, ми почвалали на дискотеку.
Проте я усвідомлюю, наскільки в усьому згаданому був відсутній сам я. Памятаю цей день досить добре, та коли намагаюсь описати власну роль, то пригадую те, що бачив і чув, а не те, що казав і робив. У шкільні роки моєю характерною рисою був брак характерних рис. «Чарлі старанно працює, щоб відповідати базовим стандартам, і здебільшого досягає їх»ось і все, на що я заслуговував, і навіть цю незначну репутацію затьмарили події іспитової сесії. Мною не захоплювались, але мене й не зневажали, не обожнювали, але й не боялися; я не був грубіяном, хоч і знав кількох, але не втручався і між юрбою та жертвою не ставав, адже й сміливцем не був. Наш шкільний клас відзначався сильним кримінальним елементомкрадіями велосипедів, магазинними злодіями й паліями, і хоч я тримався оддалік найстрашніших дітей, але не водив дружби і з обдарованими та слухняними, увінчаними купонами на книжки. Я не був ані конформістом, ані бунтівником, нікого не підтримував і нікому не протистояв, тримався подалі від лиха, взагалі ні у що не втручаючись. Кумедність дуже цінувалася в нас, і, хоч я і не був клоуном класу, та все ж не був позбавлений дотепності. Раз у раз я міг викликати здивований сміх у юрби, але мої найкращі жарти або тонули в чиємусь гучнішому голосі, або лунали надто пізно, тож навіть тепер, понад двадцять років по тому, я згадую, що саме треба було сказати в 1996-му або 1997-му. Я знаю, що не був потворним (інакше хтось повідомив би мені про це) і неясно ловив шепіт і смішки зграйок дівчат, але яка від цього користь тому, хто гадки не має, що казати? Я успадкував високий зрісті лише зріст від свого батька, а очі, ніс, зуби й рот від мами (добре, що не навпаки, казав він), але також успадкував батькову схильність сутулитися і згортати плечі, щоб займати менше місця в цьому світі. З якоїсь щасливої примхи залоз і гормонів я уникнув пульсуючих цяток і прищів, які буквально лякали стількох підлітків, і не був також ані худим від тривоги, ані гладеньким від чипсів та газованої води, якими ми живилися, проте не був упевнений у своїй зовнішності. Я взагалі ні в чому не був упевнений.