Марусина вийшла в іншу кімнату й задумалася.
«Дімадурний, тому він і лисий, з ним усе зрозуміло, розмірковувала вона, але про дядька Василя не можна сказати, що він занадто розумний. Сказати, що дурний, також не можнато який він тоді?»
За вечерею Марусина відволіклася від розмірковувань, але наступного ранку пішла до Ростика. Вона мала для себе зясувати, чому дядько Василь лисий. Дівчинка спостерігала за чоловіком, дивилася на його блискучу лисину на маківці, але так і не змогла отримати відповідь на питання, яке не давало їй спокою.
Розділ 5
Перше вересня, коли Марусина пішла до школи, стало для неї справжнім випробуванням. Дівчинку турбували білі колготки, які мали цілісінький день залишатися чистими, що було майже неможливим. А ще той великий бант, який мама зранку причепила їй на маківку! З ним не можна було крутити головою в різні боки, бо він так і норовив сповзти з волосся. Марусина мала таке відчуття, ніби їй на голову поклали качан капусти, з яким вона мусить ходити цілий день. Дівчинка до останнього сподівалася, що їй батьки куплять нову форму, але вийшло, як завжди: довелося доношувати одяг за Вірою.
Вірці щастить, нила вона напередодні, завжди все нове має, а мені за нею доношувати!
Після школи поїду в місто на навчання, тож і тобі купуватимуть новий одяг, намагалася втішити дівчинку сестра.
Коли це буде?
Не встигнеш і оком кліпнути!
Швидше б ти вже поїхала! вередувала дівчинка. Я тоді твою шафу займу. Можна?
Тоді буде можна! запевнила Віра.
Радували Марусину хіба новенькі зошити, олівці та портфель, які їй дісталися прямісінько з магазину. Дівчинка стояла на лінійці, не розуміла, що каже директор у мікрофон, і розмірковувала про те, куди вчителька подіне стільки квітів, бо кожен учень тримав у руках букет. «Напевно, згодує корові або козі», вирішила Марусина.
Парти та підлога в класі пахли фарбою, велика дошка на стіні, крейда, якою можна писати, усе це Марусині сподобалося, і дівчинка подумала, що в школі не так і погано. Вона була невисокого зросту, тож учителька посадила її за першу парту, поруч із дівчинкою в окулярах, яку звали Олею. Після другого уроку Марусина вже знала, що дружити з Олею не буде, хіба що спілкуватися на перервах. Сусідка по парті їй зовсім не сподобалася: вона заглядала вчительці в рота так, ніби звідти мало вилетіли щось надзвичайно цікаве, підносила руку ще до того, як учителька до кінця ставила питання.
«Фу! Підлиза! вирішила Марусина. Ростик такій уже давно дав би підсрачника!»
Після другого уроку вчителька сказала, що потрібно провітрити клас, і Марусина вийшла на перерву в коридор. Вона стала біля вікна, і до неї підійшла Оля.
Це тобі! дівчинка протягнула карамельку.
Дякую! сказала Марусина.
Вона не любила такі цукерки, але обіцяла мамі в школі бути чемною, тож відмовляти було незручно, і Марусина взяла карамельку. Вона не мала що дати Олі. Коли збиралася до школи, то мама поклала в портфелик одне яблуко й наказала на перерві його зїсти. «Якщо віддам яблуко Олі, то не виконаю мамине прохання», подумала Марусина і смачно відкусила великий шматок.
Привіт, першокласнице! почула вона голос Ростика і зраділа. Як справи у школі? Подобається?
Ще не зрозуміла, відповіла дівчинка.
Дай вкусити! сказав Ростик, кинувши погляд на яблуко.
Не встигла Марусина й рота розтулити, як хлопчик з її руки відкусив більшу частину яблука і почав ним хрумати, як кріль. Для Ростика їй не було шкода нічого, тож Марусина запитала, чи ще хоче.
Ага! сказав він і знову впився міцними зубами в яблуко.
Після цього Марусині залишився маленький шматочок, який вона швиденько доїла. Продзвенів дзвоник, і школярі зайшли в клас та сіли за парти. Учительки ще не було, коли двері прочинились і заглянув Ростик.
Малюки, якщо хтось образить Марусину Бойченко, буде мати справу зі мною! сказав він і показав кулака.
Марусина гордо випрямила спину, підвела вгору голову й повільно окинула зверхнім поглядом своїх однокласників: дивіться, мовляв, який у мене старший захисник!
Додому Марусині вдалося повернутися з чистими й навіть не подертими колготками, щоправда, бантик таки сповз із волосся і його довелося покласти в портфель. Коли батьки прийшли додому, то Марусина вже встигла перевдягнутися й повісити форму в шафу, за що отримала похвалу.
Тобі сподобалося в школі? запитав батько.
Перерви подобаються, відповіла дівчинка.
А уроки? поцікавилася мати.
Суцільна нудьга, відповіла дівчинка. Маю вчити букви, коли їх знаю.
Але ж не всі дітки вміють читати, зауважила мати.
То вони будуть навчатися, а я нудьгувати?
Мати пояснила, що незабаром почнеться вивчення нового матеріалу, і їй не доведеться нудьгувати.
Поживемопобачимо, сказала Марусина по-дорослому й зітхнула.
Сьогодні було свято, яке ти запамятаєш на все життя! підсумувала мама, а дівчинка подумала, що нічого такого особливого вона не запамятала.
Завтра вже не буде свята? запитала Марусина.
Ні. А що? мама поглянула на доньку.
Тоді бантик не потрібний? з надією запитала дівчинка.
Він тобі не подобається?
Я його ненавиджу! Можна заплести мені кіски?
Гаразд! погодилася жінка.
Розділ 6
Здавалося, лише недавно Марусина йшла до першого класу, а вже закінчила пятий. Стільки часу вона чекала, поки Віра звільнить місце від своїх речей у шафі, щоб зайняти її полички, а тепер, коли сестра почала готуватися до відїзду, Марусина засумувала. Вона завжди ображалася на Віру за те, що та не дозволяла їй гуляти зі своїми подружками, ставилася до неї, як до маленької, не розказувала свої дівчачі секрети. Ніби намагаючись надолужити втрачене спілкування, Віра не відпускала від себе Марусини вже кілька днів.
Я буду навчатися в місті! радісно говорила Віра, перебираючи свій одяг. Уявляєш, Марусино, скільки там людей, машин, усі кудись поспішають, і я буду серед нихчастинка того гамірливого натовпу!
Щаслива! видихнула Марусина.
Буду жити в гуртожитку.
Везуча!
Але раз на місяць приїжджатиму в село, тож не сумуй за мною! Потім отримаю диплом і стану вчителькою! Ух! Аж дух спирає, коли подумаю! Ти також підеш до педагогічного? Маєш піти, бо в насдинастія вчителів!
Не вирішуйте за мене! огризнулася дівчина. Я ще не вирішила, ким стану, а ти «династія, династія»!
У тебе є ще час подумати, погодилася Віра й порадила поменше крутитися перед дзеркалом. А ще не бігай за тим Ростиком, не рівня він тобі.
Що?! За Ростиком? Тю! Потрібен він мені, як собаці пята лапа! занадто емоційно промовила Марусина.
А то я сліпа! Аж пяти обсцикуєш! Ти бачила, які в нього дівчата?
Які?
Кра-су-ні! А ти хто? Мале дівча, у якого навіть цицьки ще не виросли!
Та ну тебе! психанула Марусина і пішла у двір.
Дівчина рушила в садок, залізла на товсту гілку дерева. Марусина не памятала, з якого віку почала втікати від несправедливості, ховаючись у гіллі яблуні. Там вона могла сидіти годинами. Її ніхто не помічав, не чіплявся й не заважав думати, а часом і плакати. Здавалося, лише яблунька могла відчувати її душевний стан, читати думки, співчувати й заспокоювати. Умостившись на гілці, дівчина замислилася. Віра мала рацію. Поблизу Ростика все частіше крутилися дівчата, здебільшого його ровесниці, а з Марусиною він спілкувався або коли був удома, або коли вони йшли разом зі школи. Хлопець ділився із сусідкою, як і раніше, своїми мріями про майбутнє, іноді розповідав про дівчат, які йому подобалися, але відчувалося, що стосунки між ними вже не такі, як раніше. Іноді, коли в Марусини уроки закінчувалися раніше, вона швендяла біля школи, чекаючи Ростика. Він виходив і не квапився додомуішов на шкільний стадіон, де займався на турніку. Марусина рушала туди, сідала на лавку і спостерігала за ним. Бувало, що підходили хлопці й після фізичних вправ разом з Ростиком курили, попросивши Марусину постояти на варті. Вона ладна була вертіти головою, щоб вчасно помітити дорослих, аби лише бути поруч з хлопцем. Ростик дорослішав, і заробити прихильність торохтливими яблуками було вже неможливо. Справжнім щастям стали ті нечасті години, коли Ростик сам заходив до Бойченків, запрошував Марусину піти прогулятися до річки. Вони ходили берегом, а хлопець згадував дитинство і казав, що за два роки поїде звідси навчатися в льотне училище і сумуватиме за рідним краєм. Марусині хотілося сказати, що вона сумуватиме за ним, але соромилася, бо висміє і знову називатиме малою.