І тут сталося щось дивне.
Мовби довгий Стьопа своїми словами викликав вовка з лісу. ТочнішеВовку, про якого промовка. Головний гімназійний футболіст зявився в коридорі ніби з повітря. Завмер, тримаючи руки в кишенях. Покрутив головою в різні боки, наче винюхував щось чи видивлявся когось.
Діана, вгледівши його, змінилася па лиці й перемістилася так, аби між Нещеретом і нею опинилися відразу дві її подружки. Ті уваги не звернули на маневр дівчини. Та й Юрко не надав би цьому значення, аби не мав особливої уваги до старшокласниці.
Тим часом Вовка неквапом рушив у бік буфету, вітаючись на ходу зі своїми фанатами, яких сьогодні ще не бачив. Юрко до них не належав, та й не входив видатний спортсмен до кола знайомих восьмикласника. Але коли Нещерет порівнявся з ними, Шпала швидко, мов гусак, ковтнув прожоване, гукнув:
Здоров, Володю.
Той ковзнув поглядом у їхній бік, зупинився, трохи подумав і наблизився. Спершу зиркнув на простягнуту Стьопину правицю. Потім - на самого Шпалу. Нарешті потиснув. Юркову руку теж помітив, хоч той простяг Ті машинально, із ввічливості. Стис коротко й міцно, запитав:
Як справи, Шпало?
Почервонів Степан, але стерпів.
Нічого так... Вийде щось у нас?
Поки не вийде в тебе, в нас теж нічого не буде,сказав Нещерет.Я тобі вже сто разів казав: не треба тобі футбол. Баскетболото воно, для тебе.
Команди нема,буркнув Шпала.
Ха! Футбольної теж не було, поки не прийшов капітан. Давай, чуваче, дерзай. Збирай пацанів, стукайте мячем. Поговорю з фізруком, він давно хоче. А то навіть ці нещасні шахи є, а баскетболуфіг.
Чому цс шахи нещасні!образився Юрко, хоч розмова його взагалі не стосувалася.
Змірявши його поглядом, Нещерет вирішив промовчати. Гмикнув, по-панібратськи похляпав по плечу й розвернувся, враз забувши про існування восьмикласників.
Діани поруч із подругами вже не буловона швидко йшла коридором назад, у бік свого класу.
Пролунав дзвінокожив телефон у Юрковій кишені. Як заведено, гімназисти не вимикали мобільники, але ставили їх на беззвучний режим. Шпала понуро посунув геть, а Юрко витяг слухавку, глянув, хто дзвонить.
Відповів.
Так, пане Шпиг. Я вже на урок.
Бач, як вгадав,почувся у слухавці голос сищика.Я швидко. Не говори, слухай. Просто щоб на увазі мав, не роби нічого.
Кажіть,Юрко повертався в клас, слухаючи на ходу.
Мудрі ми з тобою люди, Івановичу. От що значить колективний розум. Усе простіше навіть, ніж я вважав.
Про що ви?
Про ту дівчину, Діану. Як обіцяв, перевірив, пробив, прокачав. Вона ж Загорій?
Так.
- Її дідПавло Павлович Загорій, доктор наук, професор. Про таких кажуть, широко відомий у вузьких наукових колах. Чув про нього?
-Ні.
І я не чув. Хімія, Івановичу, наука специфічна. Не всім по зубах, не всім цікава.
Юрко зупинився, завмер, не дійшовши до дверей свого класу кількох кроків.
Хімія?
І я про це! Онучка відомого хіміка!голос Шпига в слухавці звучав переможно.А шукаємо ми не просто того, хто загубив значок. Найпершетого, хто дасть раду хімії. Щось таке здатен нахімічитиаж загориться. У Діани твоєї хімія в генах! Від народження, січеш?
Не моя вона зовсім,пробелькотів Юрко.
І чорт із нею!реготнув Шпиг.Головне теперслід узяли. Не висовуйся. Далі вже я сам. Тобі, знаєш, ще треба на дні лежати, поки Пожежу не зловимо. А Діана твоя... Тьфу, пардон, не твоя, до нього скоро приведе, вус на відріз даю!
Хотів гімназист ще щось сказати, та сищик уже вимкнувся.
А ззаду вже штовхав Коля Моховий:
- Слухай, щось ти вже другий день гальмуєш! Стоїш, мов мішком прибитий!
Нічого не відповів Юрко.
Заховав телефон назад у кишеню.
Пішов на урок.
Розділ сімнадцятийТут поведінка Діани має пояснення, але нашим героям від того не легше
Не порадь йому так наполегливо Назар Шпиг залягти на дно й вкритися муломпішов би Юрко після уроків додому.
Та ним після розмови рухав протест. Це ж він, Юрій Туряниця, доклав зусиль, аби спершу зібрати розрізнені клапті, а потімскласти з них цілісну картину. До кінця занять обережно й ненавязливо дізнався: Діана Загорій одна з улюблениць пані Блоховської. Регулярно навідує створений нею хімічний гурток та навіть бере участь у недоступних Юрковому розумінню хімічних олімпіадах. Гнівався на себе гімназист, бо мусив одразу подумати про такі очевидні речі. Якщо той, кого він охрестив Змієм, знається на хіміїто й шукати такого знавця треба. Особлива прикмета, не всякому дана.
Не Змій, виходить,Змія.
Вогняна.
З цією думкою Юрко зібрався й вибіг з гімназії чи не одним із перших. Не пішов далеко.
Зайняв позицію в скверику неподалік. Влаштувався, аби його не помітили, зате він зі свого місця чудово все і всіх бачив. Міцніше закріпив рюкзак на спині. Аби не нудитися, купив морозива в кіоску неподалік. Жовтень - але нічого, ескімо й зимою їдять.
Діана вийшла десь за півгодини.
Була з тією ж компанією подружок, що і на перерві. Та щойно брама лишилася позаду махнула дівчатам рукою, навіть розцілувалася з кожною на прощання. Рушила в протилежний від них бік, з кожним кроком пришвидшуючи ходу. Навіть озиратися сторожко почала, тож Юрко змушений був притулитися плечем до найширшого в сквері стовбура.
Поспішала вона не до метро.
Хай би, не всім на метро треба. Є такі, за ким мами-домогосподарки на машинах заїжджають. Дехто наземним транспортом їздить. Хтось узагалі поруч мешкає. Але Діана прямувала в той бік, де жоден транспорт не ходитьвіддалялася не лише від метро, а й від виходу на центральні вулиці.
Знав Юрко: там, куди вона квапилася, є поворот на невеличку тиху вулицю, забудовану після Другої світової, що в кінці завертала й впиралася у ряди гаражів. Колись забрідали вони туди, просто так, заради цікавості. Невеличкі лабіринти на пагорбі, під ними внизухащі. Спустившись там, можна кудись та й вийти. Але для чого лазити, коли є простіші шляхи.
За Юрковими розрахунками, Діана поспішала саме туди, до гаражів.
Ще й сторожко озиралася, чи не стежать за нею. Боїться «хвоста».
Ну-ну. Що й слід було довести.
Давши дівчині зайти за ріг і зникнути з очей, гімназист короткими перебіжками рушив навздогін. Перетнувши дорогу, схаменувсяну, як раптом перехожі звернуть увагу на його дивну поведінку. Як заведено, на вулицях нікому ні до кого діла не було, навіть якби хтось упав серед тротуару. Відкинувши останні сумніви, Юрко рушив далі. Визирнувши з-за рогу будинку на перетині, вгледів Діанусправді сунула в глухий кут, до гаражів. Особливо сховатися тут уже не було де, тож гімназист просто перетнув проїжджу частину й рушив протилежною стороною, тримаючись, наскільки це можливо, ближче до стін.
Чи здалося, чи дівчина таки зупинилася на мить перед черговим поворотом.
Здалося.
Діана лише збавила кроки, впевнено йдучи до гаражного лабіринту. Ще раз давши їй зникнути з очей, Юрко прискорився, побіг підтюпцем. Діставшись наріжної будівлі, знову притиснувся плечем, визирнув обережно.
Дівчина вже наближалася до гаражів.
Ще трохиі пірнула вбік.
Уже не криючись, гімназист пішов у тому ж напрямку. Порівнявшись із першим, старим, трошки вкритим збоку іржею гаражем, опинився на початку неширокого проходу. Така собі вуличка, по обидва боки якої тягнулися різномасті будиночки для автівок. У цей час тут нікого не було й стояла тиша, ніби далеко за містом.
Ховатися тут не було де. Здоровий глузд вимагав повернутися через високий ризик викриття. Та бажання довести справу до кінця й випередити Шпига, що б він там собі не надумав, підштовхнуло в спинуЮрко пішов уперед. Як побачить його тут хтось, запитає, чого треба, скажепрохід шукає, трошки переплутав.
Далі від головної «вулиці» гімназист побачив поворот ліворуч. Попереду прохід хоч і впирався у глухий кут, та праворуч теж вела дорога. Куди саме могла піти й сховатися Діана, він уже не міг припустити. Тож вирішив на свій ризик обстежити обережно всі потаємні місця.
Ліворучнікого.
Дійшов до кінця. Сторожко зазирнув за ріг крайнього гаража. Так само тихо.
Не знаючи, як діяти далі, ступив праворуч.
Зробив кілька кроків уперед.