А Володимир, важко дихаючи, примружив очі і спідлоба, з ненавистю глянув на свого кровного кривдника. В цю мить біль за образу і злоба почали перемагати страх. Він скреготнув зубами, збираючи докупи пісок, який там застряг.
Ось тобі твоя земля, невігласе, відчайдушно і безстрашно прохрипів Володимир і виплюнув зібрані піщинки, які скреготіли на зубах, Ярополку на його вузькі штани.
Побачивши це, Ярополк оскаженів. Важко задихаючись від люті, він з усього розмаху вдарив Володимира по обличчю. Кров бризнула із носа і розбитих губ. Володимир здригаючись впав на землю і закрив болюче обличчя обома долонями.
Ярополк же почав бити ногами тіло майбутнього Великого князя київського Володимира Ясне Сонечко, який лежав втративши свідомість, на піску, поблизу берега річки. Ярополк вдарив його ногою раз, вдруге, але тут, злякавшись всього, що відбувається, схаменувся Олег і почав відтягувати старшого брата від молодшого.
Доста з нього, пішли, а то ще хтось побачить і батькові скаже, намагаючись врозумити брата, стурбовано промовив Олег.
Ярополк хотів ще раз вдарити Володимира, але слова про батька подіяли на нього, як ківш холодної води, він зупинився. Його руки тремтіли і він важко дихав. Ще раз глянувши на бездиханне тіло, Ярополк плюнув зпересердя в бік Володимира і пішов до стежки, яка вела до великокнязівського двору, через невеликий заросляк, щоб на певний час заховатися в ньому. Слідом за ним пішов і Олег.
Коли Володимир прийшов до тями і усвідомив, що з ним відбулося на цьому піщаному березі, то біль і люта ненависть почали розривати його дитячі груди недитячим риданням. Ще зранку весь світ і життя здавалися йому чудовими і прекрасними, а зараз він відчув все зло цього світу, направлене лиш на нього, маленького скривдженого хлопчика. Його била істерика, він тремтів усім тілом і тремтів не від холоду, а від лютої злоби і невідрадного почуття до своїх братів. Очі горіли нездоровим вогнем, і цей вогонь буде виникати в очах Володимира протягом всього його життя, коли він буде чути імена своїх братів-кривдників, яких він тоді, на тому піщаному березі, викреслив зі свого подальшого життя, знаючи, що їм не буде прощення ніколи.
Трохи заспокоївшись, він спробував витерти з обличчя ту суміш крові, піску і сліз, які застигли на його щоках, губах і підборідді. Але торкнувшись розбитих губ і носа, він знову, відчувши різкий біль, зціпив зуби від нової хвилі ненависті, яка виростала із його єства, ширилася ним і поглинала кожну частинку його тіла, щоб вкоренитися там назавжди, щоб не забути ніколи, ні за яких обставин.
І тут Володимир, підвівши погляд, побачив Добриню. «Дядько, ось хто мене захистить», рятівна думка промайнула в свідомості Володимира. Він зірвався з місця і кинувся до свого кровного захисника, який зупинився за два кроки, вражений побаченим.
Хто посмів вчинити таке з тобою? стурбовано запитав Добриня, пригорнувши до себе скривдженого малюка.
Я їх ненавиджу, прохрипів Володимир, приникнувши всім своїм дитячим тілом до кремезного Добрині,і буду ненавидіти до тих пір, поки вони житимуть. До тих пір, поки вони не помруть. А коли помруть, то вони прокляті не знайдуть шляху до воріт Ірійських
А ясне сонечко байдуже, незважаючи на перипетії земного життя, мовчки скотилося до горизонту і сховалося за ген он тими пагорбами, щоб сьогодні більше нікому не світити.
Розділ першийЗемля київська. Важке рішення
«Далекий відгомін століть, плином своїм безповоротним, лине понад Землею, проникаючи у свідомість людей, які живуть на благословенних теренах, і, не затримуючись, розправивши крила, вириваються у майбутнє, чекаючи нас там із нетерпінням», мислив я, спостерігаючи за птахом, який, наче знак Богів, пролинув попри нас, на інший берег річки.
Я вже колись жив на цій Землі,раптом промовив Данеслав, відірвавши мене від моїх роздумів.
Я, усміхнувшись, подивився на свого товариша, але, наткнувшись на серйозний і упевнений погляд, мимохіть мовчки кивнув головою. Не тому, що я погоджувався, а тому, що мені також хотілося бути упевненим у всьому тому, що я бачив і знав.
Ти також, Інгваре, тоді жив, ствердно і переконливо хитнув головою Данеслав, дивлячись мені прямо у вічі.
«Невже це все правда?»мовчки, дивлячись у вічі своєму товаришеві, запитав я сам себе.
Поглянь навколо, так було завжди на нашій рідній землі,Данеслав говорив, і мені здалося, що він дивиться попри мене, десь туди, у сиву далечінь. Люди орали, сіяли, вирощували, жали, а у часи лихої біди кидали рало і брали у руки меч зі щитом, а у серце відвагу і звитягу.
Так чинили наші предки, кивнувши головою, промовив я, щоб підтримати товариша.
Так чинимо і ми. Так само ходитимуть нашими слідами нащадки рідного Роду нашого. Тому що це наша Земля, яка від Богів перейшла до наших пращурів. А від них, покоління за поколінням віддана нам на збереження, процвітання і передачу нашим нащадкам. Від самого народження аж до смерті.
Від віку на всі часи, продовжив я мовити сакральні слова, а сам подумав: «Він і направду сильніший за мене. І віра його незламна».
Інгваре, звернувся до мене мій друг, ти памятаєш, що нам казав старий мольфар Орій Давній, там, на горі Гук Мольфарський?
Я знову поглянув йому у вічі і неупевнено кивнув головою, тому що мені здавалося, що я памятав, але не знав, чи це було насправді, чи це мені наснилося.
Орій говорив: «Слухайте, нащадки славних предків своїх, слово сущих у роді небесному: «Дітей своїх родовими іменами називайте, щоб не перервався у родинах ваших звязок предків з нащадками. Родове імя, дане вашому чаду від предків, від самого роду небесного, вірний оберіг, а чужорідне імявсе одно, що прокляття. Родове імяПамять Родову відмикає, чужоріднебезрідним на землі жити прирікає. Памятайте, родичі, що виСварожичі-Божичі від народження, діти Рідних Богів наших. Тому називайте своїх дітей тими іменами, які Богів і предків прославлятимуть, і Боги перебуватимуть у дітях ваших та у справах і помислах їхніх. Славте, родичі, рід небесний! З роду небесного ви у світ прийшли, у роді земне втілення знайшли, та в строк свій з роду земного в рід небесний повернетеся, як це Родом Самим визначено. Славу творіть Рідним Богам! СерцемПраві дотримуйтесь. Адже стезя Правіне десь, а тутпо дорогам земним пролягає. І як ви йдете по землі, свою честь і вірність роду зберігаючи, так по шляху Праві до Обителі Світла Божого піднімаєтесь, яка у Серці вашому перебуває від віку нетлінного. Стежкою Праві у минулі часи предки ваші йшли і вам те ж творити заповідали. Так і ви, ланцюг родів земних продовжуючи, нащадкам своїм те ж саме заповідайте. І нехай не перервуться ланцюги родів земних ваших, поки Сонце красне світить, поки Мати Сира-Земля родить! Від Кола до Кола! Слава Роду Вседержителю! Слава роду небесному! Слава роду земному!
І у цю мить я все згадав
1. Добромир ПокліннийЦе було його життя
Зима поступово послаблювала свою міць, перед впевненим наступом весни. Люди дякували Богам за пережиту холодну зиму і з надією на тепло та добро дивилися у майбутній річний кругообіг. Адже на порозі поставав новий рік. Це вже був 6495 рік від того часу, коли Боги створили цей світ і подарували його для життя першим людям нашої землі.
Все буде добре! Боги нас оберігають і люблять, міркуючи промовив колишній посадник переяславський, боярин Добромир Поклінний, наче сам себе переконуючи у світлості прийдешніх часів.
Усамітнившись, Добромир сидів у своїх боярських хоромах, які знаходилися у самому центрі переяславського дитинцю. А який був дитинець у Переяславі, було відомо усім у Київській державі.
Поважний боярин розмістився у зручному дубовому кріслі, яке стояло біля каміна, що палахкотів живильним теплом, у лівій частині просторої, багато прибраної кімнати. Добромир хотів відпочити, а заодно і помислити над днями, як минувшими, так і тими, що грізно поставали на обрії. Зробити це боярин міг лише тут, у своїх гостинних і милих серцю палатах.
Ця кімната була постійним пристанищем старого боярина. Тут він проводив більшу частину свого дня, працював, перебував у роздумах, спогадах. Саме у цих палатах Добромир приймав своїх поважних гостей. Інколи навіть траплялося, що старий боярин не йшов ділити сімейне ложе зі своєю дружиною Катериною, а ночував ось на цьому тапчані, який стояв під стіною, з іншого, протилежного боку від каміна, ближче до вікна. Того вікна, з якого можна було споглядати за життям міста аж ген за дитинець через окольний град до тієї сторони, де закінчувалося поселення мирян. Туди, де мілководна Альта зєднується із руслом могутньої річки Трубіж.