А нехай спробують! Народ у нас норовливий, задурно не дасться.
Ні, Федьку. Ти не чуєш, як на бідняцьких комітетах вони кажуть, що так, мовляв, і треба тим одноосібникам, нехай у них усе забирають.
Я давно хотів тебе спитати, Петрику. Якого біса ти ходиш на ті збори? Навіщо воно тобі?
Та такого, макітра твоя велика. За циммайбутнє. Мине кілька років, і партія все змінить, треба триматися за них, підмахувати, бути в їхньому колі. Так тільки й можна вижити.
Ех, не по тій стежці ти пішов, не по тій
Час покаже, брате, хто по якій пішов.
Петро багатозначно промовив це й закутався; мороз ударив неслабий, сніг хрумкав під копитами Жвавого. Степ, укритий сніжною ковдрою, блищав у блакитному сяйві лютневого місяця. Вони їхали в бік райцентру. Федот нукав коня, поки попереду не зявились маленькі крапочки міських вогнів, які відблискували червоно-жовтими, шафрановими відтінками на смолистому тлі. Він розбудив Петра, і санки легко покотилися з пагорба.
У прийомному покої лікарні їх зустріла дебела стара медсестра, яка поклала листа на стіл, занурила папірець у жовтаве світло лампи, а тоді довго вивчала кручене писання голови.
Олександр Семенович буде завтра, нині пізно вже.
Матусь, нам конче треба. Доня моя горить, щоб не померла, попросив Федот.
Я розумію, але що я можу вдіяти? упиралась медсестра.
Матусю, ну допоможи нам, віддячу, у боргу не залишусь! благав Шевченко.
Більш за все медсестрі кортіло випхати двох селюків у широких кожухах, але вони тупотіли й тупотіли на місці. Грудки снігу з їхнього взуття вже підтопилися й утворили калюжу. Час ішов. Федот слізно благав, обіцяв привезти мяса та сала. Медсестра нерішуче пхекала, роздивлялася зайд, та згодом махнула рукою, написала на зворотньому боці листа адресу лікаря, до того ж розповіла, як дістатися.
Брати вийшли з лікарні, дісталися санок та поїхали нічним містечком. Сипнув сніг. Липкі клапті падали густим простирадлом, злітали десь згори ватними шматками і падали, падали на будівлі, дерева, двох мандрівників. Вони їхали темним провулком. Зрідка невисокий, похилений ліхтар із жевріючим бурштиновим оком освітлював нерівним колом укриту снігом площину. Самотній перехожий промайнув привидом між заметів і щез за поворотом. Чоловіки довго блукали, поки не виїхали на необхідний проспект. Ось і вказана адреса. Триповерховий цегляний будинок. Вузькі деревяні двері з майстерно вирізаними візерунками. Вони просунулись, опинившись усередині темного підїзду, і, повільно роблячи крок за кроком, піднялися на другий поверх. Брати опинилися біля брунатних дверей. Дещо мутне світло лампочки падало на сходи й надавало золотистого блиску всьому, що потрапляло під його потік. Федот довго звірявся з папірцем, тихо ворушив губами, водив великими пальцями по рядках.
Тут, як не помилився, сказав він, а Петро кивнув підтверджуючи.
Федот постукав у дверіі лункий, мов набат, звук затопив триповерхове приміщення. Довго згасаючи, розкотистий звук метався то нагору, то вниз. Ніхто не відчиняв. Шевченко стукнув ще раз, деревинки завібрували й озвалися болісним гудінням. Цього разу за дверима зашурхотіли, замок клацнув, і на порозі постав заспаний чоловік у темно-бордовому халаті, вирячивши очі на непроханих гостей.
Що сталося, ви до кого? звернувся він до відвідувачів.
Олександре Семеновичу, дорогенький! До тебе, рідненький. Рятуй нас, нещасних! загримів Федот і простягнув листа від голови.
Лікар, чоловік зовні років до шістдесяти, статурнийсерйозне, витончене обличчя викривало в ньому старорежимного інтелігента, що отримав освіту ще до революції. Шляхетні круглі окуляри на невеличкому носі, тонкі вуста, мяке підборіддяувесь набір представника загиблого старого царського світу.
Даруйте, як то я поїду? Маю практику в лікарні, чергування, сказав медик.
Це всьо зрозуміло. Ми тебе відвеземо й привеземо. Я віддячу, нічого не пожалію. Спаси дитинку, дівчинка гарнюня, мов той янгол, нічим не спаплюжена. Допоможи зберегти душу безвинну! заблагав Федот.
Але ж, як то Я, між іншим, уже не юнак спробував лікар донести свою нову думку.
Згорить моя доня, їй-богу, згорить. Не відмовляй мені, не роби з мене вбивцю, ще дужче запросив Федот.
Лікар барився, оглядав незнайомців, а тоді сказав: «Хвилиночку!» і зник за дверима. Петро весь час стояв мовчки, але тепер хитнув головою на двері.
Який! Пан-господин. Одразу видноз «колишніх».
Весь час ти міряєш людей мірами своїми дурними, відбив Федот.
Ой, годі тобі! Хіба сам не бачиш, що вуйко старорежимний. Вінминуле, відповів брат.
Ти диви, який розумний став. Не бачить тебе батько, не дожив до цього часу. Ото надавав би тобі копняків, проскрипів Федот.
Це кому б він ще надавав, пробуркотів Петро й замовк.
Двері не відчинялись, ніхто не бажав облишати квартирне приміщення. Вони стояли посеред жовтуватого світладвоє чоловіків, дебелі від кожухів, тримаючи в руках величезні свої рукавиці, мов пташині тушки. Шевченко нудив світом, він марив розколотити двері, удертися всередину, витягнути лікаря й силоміць відвезти до села. Він ледь стримувався, аби не лупнути по деревинці, тому відійшов трошки далі й став кількома сходинками вище. Там перед ним відкрився вид на наступний поверх. Доглянуті, добре збиті двері, тонке гравірування свідчили, що їх робив майстер, який мріяв залишити по собі слід. Нехай крихітний, небагато кому помітний, але свій, особистий, персональний. На якусь мить Федот задивився, замилувався роботою ремісника.
Отаке має бути життя, неодноманітне, пошепки сказав він.
Тут брунатна ляда відкрилась і звідти виплив лікар, одягнений у важку шубу з кудлатим сиво-світлим хутром; у руках він тримав стару медичну валізку, а лікареву голову прикрашала хутряна кучма. Федот розтулив був рота, але лікар махнув рукою, і всі поспіхом побігли вниз, до санок.
Їхали мовчки. Вирішили, що Петро повезе лікаря назад, тому він улаштувався на рамі, укритій соломою, сперся на бокові відводи й куняв. Олександр Семенович сидів поруч із Федотом, що вправно керував конем, оминаючи глибокі западини та ями, вибиті в снігу на обозній дорозі. Шлях їхній лежав через невеличкий гай: Шевченко вирішив скоротити подорож, повернувши в кістляве криволісся. Вони їхали по ледь збитій стежці. Жвавий незадоволено хмикав, ялинкові покоцані гілки лупали його по худих боках, коли він щільно продирався поміж дерев. Стежка йшла до самого серця лісової темряви, яка гуснула, мов вязка чорна смола, і дедалі темнішала. Федот удивлявся в непроникну темряву, намагаючись роздивитись просвіти між кущами, зграєю високих дубів та ясенів, стрункими соснами. Але крислаті кущі не пропускали погляд, що плутався в гіллі. Вони їхали в нічній мряці, і лише зрідка блакитнуватий, слабкий розчин місячного сяйва протікав по шерехатих стовбурах та утворював калюжі, розлиті по галявинах.
Ти, певно, не часто вночі швендяєш, звернувся Федот до свого пасажира.
Так, ви праві. Але було й швендяв, років зо десять тому, дванадцять, відповів той.
Ага, у революцію. Переховувалися від когось, або наздоганяли? спитав Шевченко лікаря.
Це, ви знаєте, давно вже було. Уже й память не та, не пригадаю, промовив Олександр Семенович.
Угу, не пригадаєш. І таке бува, всміхнувся Федот.
Вони помовчали. Кінь продирався стежками, уперто йшов уздовж вітровалу.
А мою жінку теж Сашкою кличуть. Отакий збіг, оповістив чоловік.
Ваша правда, украй рідкісне імя, погодився лікар і злегка посміхнувся.
Так от, стою я, було, коло хати, а вона йде з відрами повними, до криниці ходила Федот не встиг доказати свою історію. Жвавий зненацька рипнувся й побіг швидше. Він прискорив хід своїми старезними ногами, а це могло відбутися лише в одному випадкукінь відчув небезпеку. Довго гадати не довелося: удалині стало чути завивання, а згодом, уже значно ближче, ще, і трохи пізніше знову.
Вовки! Зграя! заволав Федот, та так голосно, що Петро прокинувся, а лікар підвівся й ледь не впав із санок.
Либонь пронесе. Боже спаси й убережи, пробубонів Шевченко й почав нишпорити по соломі біля переднього щиткатам він сховав сокиру.
Санки пішли хутчіше, зимовий вітер зашкрябав у вухах, мов шепіт. Здавалося, кожна тінь у лісі зворушилася, задрижала, затріпотіла. І тут повз них промайнув сірий привид. Згодом обічще один. І ще.