Тут двері над ґанком жалісно зарипіли й зявився вже знайомий Федоту чоловік, що виступав. Шевченко затупотів, мов кінь, а чужинець спокійно витяг цигарку, прикурив і задимив, як паровоз на повній швидкості. Певний час Федот топтався, а згодом попрямував до партійного оратора. Той спокійно дивився, як здоровенний чоловяга з короткою бородою, широкими вилицями та качиним носом наближається до нього. На фізії хлібороба так і читалося: зараз підійде та почне нудити щодо продподатку й іншої маячні. Знав Іван Єгорич таких, спілкувався неодноразово. Єдине в них на думці: аби лиш свій живіт повний був. Не можуть вони мислити широко, бачити далеко. Не хочуть зрозуміти, що класова боротьба не закінчилась, експлуататори та решта погані причаїлись, їх треба пильнувати та знищувати. Бо не матиме спокою пролетаріат. Будуть тяжіти над ним одноосібники й покидьки, як отой, що до нього йде.
Ти от скажи, хіба у твоїй партії всі такі бездушні? одразу почав Федот.
Дивлячись щодо кого, відповів чоловік-маяк.
До всіх. Невже всі так підтримують оцещоб з людей останні крихти вибивали?
Слабодухих та боягузів вистачає.
О-о-о, то значить не більшість вас таких-от віруючих?
А ти що вважав, що партія питає, як їй краще діяти? Вона вказує напрямок, керує.
І людей не пита
Люди твої помиляються. Я от скажу тобі відверто, аби ти розумів. Бесіди такі щоразу проводжу. Чи згодні всі комуністи з політикою партії? Не збрешу, скажу відверто: ні! Є дволичні, є такі, що мислять зверхньо, а є, що бачать лише свою хату з краю. Скажу більше! У цій залі навіть слухняні й ті не одностайні, багато хто ховає в собі сумніви, як жабу на грудях.
Не розумію, ти про що?
А про то, сільська твоя голова. Дуже мало щирих та відданих партії, на яких вона могла б покластися.
І що це
А це те, що треба зламати гнилого хребта. Бити й вибивати старе, аби зявилося нове.
Як там тебе? Іван Єгорич? Так слухай, Єгоричу. От я бачу костюмчик старенький у тебе. Пальтечко діряве. Як воно тобі, не зимно? Нині лютий морозний
Тому що я не женусь за матеріальним. Ти от засуджуєш мене, по очах бачу. Таких, як ти, я сотні зустрічав. Але я тобі не збрехав. Я вірю, що ми можемо створити справедливе суспільство!
А люди ж як? Як бути?
Слухай, я бачу, що ти чоловяга не вельми розумний, не вчився, певно, як слід. Ціль потребує жертв, зусиль, старань. От побачиш, ще з десяток рочківі все зміниться
Та ти
Федот закипів, стиснув кулаки й дивився на співрозмовника. А той прижмурив очі у дві тонкі щілинки, на блідуватому обличчі мороз намалював легкі рожеві плямки, край носа почервонів, мов ягода влітку. Він чекав. Нехай цей селюк вдарить, випустить свою злобу, проявить своє куркульське нутро. Так навіть краще, усім буде зрозуміло, що це є ворог. Стоїтьвеличезний, вигодуваний, у доброму кожусі, у новій шапці. Звідки в нього? Так, одноосібник, одразу видно. Не хоче вливатись, бути як всі. Так, нехай бє, так навіть краще А Іван Єгорич переживе, не вперше бути битим. Аби був сенс, а потерпіти він готовий. Федот підвів руку, стиснув великий кулак так, що, здавалося, пальці розчавлять власну долоню.
А-а-а! рикнув Шевченко, розвернувся і швидко попрямував геть.
Він робив кроки, широко розставляючи ноги, серце його стукало, наче конячі копита клусом. У голові все кружляло, крутилось лютневою хуртовиною. Федот вийшов за двір, обкладаючи себе прокльонами за те, що пішов на ці збори, і обіцяв же собініколи в житті більше! А в його спину вистрілив погляд сірої та непримітної людини, що стояла на ґанку камяного будинку. Ця людина дивилась на фігуру, що зменшувалась, трошки хиталась і от-от мала щезнути за найближчою хатою. Іван Єгорович усією непростою матерією душі усвідомлював, що це не остання їхня зустріч. Скоро він знов побачить цього величезного чоловягу, подивиться знов у ці вперті очі, побачить його стиглі кулаки. І вже оця зустріч буде останньою для них обох. Це сильне передчуття зненацька схвилювало комуніста, він помацав у кишені, витяг цигарку, стиснув її тонкими, потрісканими губами. Поліз по сірники, полумя слухняно спалахнуло, він підніс вогонь до цигарки, і цієї миті яскраве полумя висвітлило горішню частину пошарпаного сірого пальта, де певної миті можна було роздивитись дві маленьких потьмянілих плями, що мали колір старої засохлої крові.
Федот заспокоївся. Шура казала правдуне швендяй по тих зборах, рано чи пізно отримаєш у лоба. Вона жіночка мяка, іноді навіть занадто. Памятає, як вперше її побачив, стала як той помідор, по всьому обличчю червоним залилась. Соромилась. Перший він у неїчоловік, що її пізнав. Та й як це, брати жінку, яку вже хтось використовував? Не по-людськи воно якось. Нехай ці міські що завгодно роблять, хоч у самих трусах ходять, а дівчина має лишатися дівчиною до шлюбу. Уже десятий рік пішов, як Федот привів у свою хату Сашу, а вона як була боязка, так і лишилась. Спокійна за вдачею; ну, буває, хвицнеться, мов неприборкана кобилка, але це раз на рік, а так все з дітьми порається. Лише про них і турбота.
Морозний вітер плив по обличчю, студив його. Коли Федот дійшов до власної хати, то трошки охолов. Він заспішив у двір, пройшов до стайні, відвідав, як зазвичай, Жвавого. Кінь стояв, зрідка пирхав, пускав білі хмарки з ніздрів, мов парова машина. Бачив її Федот у кума в сусідньому селі. Парова молотилка.
Як молотилка ти, Жвавий. Засумував, мабуть? чоловік погладив тварину по писку, кінь повів очима.
Розуміє, падлюка, пестощі, знає, яке вонолюдське тепло! Утім, що є пестощі, як не ознака розуму? Лише розумна істота може відчувати ніжність до іншого. А Жвавий мізкуватий, уловлює його з напівслова, наче в голову влізає, відчуває: злий господар або добрий, розгублений чи задоволений. І зараз чує, що важко Федотові. На душі камінці, на будинку віконниці. Закритий він у задушливому житті, не дає воно йому вдихнути, перепочити.
Коняка ти! Шкода, слова не можеш сказати. А мені ж погано, так мені прикро
Чого це ти з конем розмовляєш?
Від такої раптової фрази Федот здригнувся. Саша зайшла до денника, у руках у неї димів казан із навареною їжею для свині.
Та я, цей Розумієш
Ага, розумію. Ти, як з жінкою побалакати, то «Помовч! Не бабина справа!», а як із конемто будь ласочка. Ото вже й поплив, як шмат масла на пательні.
Шо це ти, Сашо? Не в настрої, га?
В якому однострої, ба? забаламутила Сашка.
Тут Федот зненацька помякшав. Іншим разом грюкнув би на неї, гупнув кулаком у стіну: мовчи, усе б тобі язиком молоти! А тепер зімлів він, утомився. Не хотілося бурчати, сваритись. Шевченко подивився на дружину: вона так і тримала задимлений казан, з якого валувала біла, кудлата пара. Вигляд жіночки його розвеселив, він підійшов до неї, уперся в казан, ухопив його, поставив на земляну підлогу.
Ти чого це? щиро здивувалась вона.
Того, посміхнувся Федот.
Що ти «того», це зрозуміло, показала зуби жінка.
Поговори-поговори, дозволяю, обійняв її чоловік, притискаючись усім тілом.
Ой, ти диви, як молодий. Молодий, молодий, ти чого такий худий?
А тому, що я є твій, несподівано навіть для себе уклав риму Федот.
Він доторкнувся до губ своєї дружини. Вони виявились мякими і здатливими, її подих був такий гарячий, пахнув хлібом, молоком, прянощами, ледь відчутним ароматом чогось жіночого, таємного, прихованого. Федот потягнув Шуру на невеличку купу сіна, що здималась у кутку, поклав туди жінку та навис, як плуг на полі. Згодом підняв її свитку та тонку білизну й жадібно упявся в невеликі налиті груди, стискаючи їх долонями. Саша уважно роздивлялась обличчя чоловіка, який насолоджувався її плоттю, а тоді заплющила очі й поринула кудись дуже глибоко, у зовсім інші світи.
Знаєш, що я хочу тобі сказати? Федот вдягався, подекуди дивлячись на дружину, яка приводила себе до ладу.
Йой, я навіть не можу уявити. Я ж дурна баба, де мені ваші розумні думки осягнути!
От все тобі баламутити! Тепер не скажу!
Добре, добре. Кажи вже, нещастя ти моє.
Я от ішов і зрозумів, що ще ніколи
Згадала! Доньки давно пішли на ставок, досі не повернулись.
Не дала договорити Як не повернулись?!
Треба йти. Федюнчику, скажеш іншим разом. Я зовсім забулася, піди подивись, що вони там роблять. Треба їсти давно, а вони ще там!