Федот зупинився перед дверима в хату, не хотілося туди йти. Ще зранку Саша, його жінка, теревенила йому про колгосп та погрози голови. Дурна баба! Скільки ж їй казати, що не тої він породи, не стане в загальне ярмо, хоч убийте! Батько його, нехай спочиває спокійно в чорній землі, усе навчав робити власноруч, не покладатись на ближнього. Бо в тих, хто поруч, згнила душа; мертвечина та сморід тягнуться, немов хвіст. Таким бачив він світ у свої останні роки. Помер після громадянської війни. Господарство почало занепадати, у країні панував голод. Батько насамкінець став зовсім слабий, лише дивився весь час через паркан на село, немов зустрічав нові часи, що приходили охлялі та люті, як вовки. Так і помер біля тину. Тепер Федот оберігав кожний шматочок двору, кожен сажень. Ото напередодні приходив «прісідатєль», кричав: «Ти одноосібник, класовий ворог радянської держави!» Стояв на дворі, усе винюхував. Молоді, його посіпаки, з міста приїхали. Кажуть, «двадцятипятитисячники», тьху, ледь вимовиш! Партія їх послала забирати пшеницю й жито, або світовий капіталізм розчавить молоду країну, шо заповзялась робити індустріалізацію. Гасали, як оскаженілі, шукали, чим поживитися. Минали гидливо Федота, якому партія пришпилила лайливе прізвисько «твердозаданець». Вони нишпорили у дворі, а Саша схопила чоловіка за рукав і тримала весь час, поки тягали мішки з комори. Так міцно тримала, що пальці побіліли, немов уся кров відійшла, або вона забруднила руки в борошні. А Шевченко дивився, як його майно забирають, але не міг нічого сказати, стояв, немов стовп, самі губи ворушилися. Саша нахилилася до чоловіка, думала сказати, аби той не комизився, а він шепотів одну й ту фразу без кінця:
Який я «кулак»? Кулаками працюю та кулаки під голову кладу, як спати лягаю. Осьо й увесь «кулак»!
Наостанок «двадцятипятитисячник» тягнув мішок із пшеницею, а під пахвою тримав курочку. Курей у шевченковому господарстві лишилось пять, інших порубали й здали на мясо. Усі одноосібники зобовязані здавати і мясо, навіть якщо не мають ніякої худоби. Де собі хочеш бери, у сусіда кради, а мясо здай! Отже, не витримав Федот, вирвався з жіночої хватки, спрямувався до падлюки. Вирвав мішок та лупнув його одразу. А був Шевченко чоловіком примітним, мав зросту майже три аршини, буцнув він хлопця, і комсомолець сторчака полетів через замет. Тут голова накинувся на нього, витяг бозна-звідки наган та почав гарячково трусити ним перед обличчям Федота, погрожуючи застрелити, де стоїть. Ледве Саша відтягнула розлюченого чоловіка, уберегла від лиха. А вже згодом канючила, скиглила, що, мовляв, «ти, клятий, хотів донечок сиротами залишити, гад, принаймні б подумав, хто їх годуватиме! На братика твого надії нема!» І дійснонікого не лишилось у Шевченка, тітка другий рік як померла, ще ранішемама з татом. А на брата, правда, сподівань мало, вештається все по своїх зборах, балакає про нову соціалістичну спільноту, про справедливість теревенить. Звідки він такий у їх родиніневідомо. Буває, рідні брати, а між нимистіна, немов не одна й та сама кров у жилах тече, не одні й ті самі батьки виховували, не одні материні груди смоктали. Не розумів Федот свого старшого брата Петра, хоч і мешкали стільки років в одній хаті.
Подумав він про це і знову позіхнув. Як набридло ховатись! Наче пес вуличний у дощ, так і він, похиливши голову, біжить від усього світу. Тут жовток у віконці згас, мабуть, Саша погасила лампу, не дочекалася його, лягла спати. От було б добре, якби лишився Бог на небі, не забув про нього, заблудлого сина. Федот зайшов усередину, обтрусився; праворучдвері в братову кімнату, ліворучйого, а посерединікомора, де тримали дрібний інвентар та одяг. Федот пішов до своїх дверей, потягнув за ручку й пірнув в імлу. Біла смуга світла, немов соняшникова олія на поверхні миски з юшкою, плавала посеред хати. Одразу біля входупічка. Червоні пелюстки відблисків жевріючих дров було видно на перекритті стелі та побілених трямках. Навпроти печівікна, під ними, ближче до красного кута, застелений діжниковою скатертиною стіл. А поручмальована скриня. Праворуч сплять діти, ліворучжінка. Федот прокрався до столу. Там стояли дві поливані миски: в одній був хліб, а в іншій варена картоплядружина приготувала.
Чого це так пізно? Що трапилось? з кутка пролунав тихий голос Олександри.
Не спиш? Спи собі,одказав Федот.
Хіба з тобою заснеш? Швендяєш ночами, як той кіт навесні.
Та де я там швендяю, хата в Мачули згоріла, заїхав подивитись.
Як то згоріла? Що, зовсім?
Я б сказавгеть згоріла.
Як же ж воно?
Як-якотак. Не треба було розпускати байки свої радянські, людей доводити Останній шмат хліба з рота витягають.
Схаменися, іроде! Знову за своє. А як хто почує? Підведеш під холодну, а може ще й гірше, без суду та слідства.
От чого ти знов, Шуро, тільки й чути від тебе «схаменися» та «схаменися». Не можу я так! Як твій мозок бабський не розуміє, що не можу!
Бабський чи ні, а ти прямо розхрабривсь. Героєм бути хочеш? Добре. Доживеш до старості, то й буянь, тільки після того, як діти на ноги стануть.
Гаразд. Годі. Зараз доїм, будемо спати.
Будемо. Розумник. А чи ти забув, що матуся моя в Смольному навчались?
Та чув уже сто разів. Тикаєш мені своєю матусею. Тільки що з того зараз, заради чого вона навчалася? Навіщо, я тебе питаю? Для чого?
Для живого!
Ти спиш, чи шо? Що ти верзеш?
Що, що А ото. Не дуже балакай, бачиш, що робиться, за людей тепер людей не вважають.
Твоя правда. Хоч цьому тебе матуся смольна навчила.
Федот проковтнув картоплю та пішов у ліжко до дружини. А тим часом брудні на вигляд хмари замацали небо, розмазали по місяцю спочатку тонкий серпанковий шар, а тоді гладкими мазками прикрили нічне світило. Настала ніч, умочивши село в темну непроникну фарбу.
Наступного ранку Федот прокинувся, коли сонце ледь пробивалося крізь каламуть хмар. Узимку на селі роботи було небагато: жінки пряли й вишивали, чоловіки порались у сараях та відпочивали. Саша грюкала посудом, вимішувала тісто на пиріжки, згодом збирала старшу доньку Ліду до школи. В їхньому селі три роки як відкрилася школатри класи й двоє вчителів. Старша вже рік старанно відвідує навчання, їй подобається, он вже й абетку знає, і писати трохи навчилася. А молодша Зоя сиділа на довгому ліжку, цяцькалася із деревяною лялькою, яку Федот вистругав минулого літа та причепурив для малої клаптиками синьої тканини, що залишились після шиття його сорочки.
Давай-но, поки гарячі, поїж трохи, звернулась Олександра до чоловіка.
Шуро, заспався я щось Зморила мене вчорашня подорож. А ти чого мене не будиш?
А шо ж будити? Петро зарано пішовна збори, приїжджають із міста комсомольці. Казав, аби й ти приходив.
Диви, уже втік. Піду корові насиплю, а ти свині поки навари. Там подивимось, що то за збори.
Може, не підеш?
Шура якимось своїм загостреним жіночим відчуттям усвідомила зле. Запальний був її Федот, спалахував, немов скіпа, але швидко вигорав. Буває, гримне, а за хвилину вже всміхається, мовляв, що ти, мамо, не злий я, така вдача просто. Спочатку жінка його побоювалась, особливо в перші роки. Батьки віддали її за Шевченка, який був трохи бідніший, міркували таким чином уласкавити радянську владу, уберегтися від ЧК. Але не вбереглись, відібрали в них усе й заслали невідомо куди. Може, до Казахстану, а може, й ближче, хтозна. Федот дуже поважав її батька, розмовляв ґречно, з чемними нотками, не так, як з іншими. А як вислали Олександриних маму й тата, зовсім змінивсь. Озлився не жартома, а серйозно, щотижня лаявся з кимось із влади, набув репутації бунтівника Ще й брат його підюджував, усе мріяв схилити на свій бік. Часом чоловік мякшав, слухав братика, що розповідав про світле майбутнє, де всі рівні. Утім, слухав Федот нервово, постукуючи долонями. Але щоразу вислуховував до кінця і лише потім шпарко підводився та гупав дверима Петрової кімнати так міцно, аж вапно сипалось.
Чого ти з ним так довго товчешся? Хіба треба на себе відро помийне виливати?
Шура неодноразово намагалась відмовити від такого спілкування свого чоловіка. А той махав руками: «Усе тобі треба знати!» Так і затихав. Але одного разу розсердився та пальнув голосно, мов з гармати: «Ворога треба чути, знати, як він мислить!» Ці слова наче молотом огріли Сашку; вона зрозуміла, що рано чи пізно лихо підхопить їх з дому, як протяг. Не буде їм добра. Ось і тепер чоловік легко погодився йти на ці кляті збори, а жінка труситься, наче те павутиння на сирому вітерці.