У душі паскудно торохкало, буцімто зламались механізми й випали гвинтики. Усе було не так.
Та мать же ж твою йоб! закричав Федот, і камяний грот підсилив звук, надаючи матерній лайці низьку й зловісну тональність.
Шевченко опустився на дрова, присів, уперся в кут. Незрозуміло, хто він тепер? Усе життя вважав себе хліборобом, єдине, чим переймався, посіяти й зібрати врожай Коли батько почув, що в Петрограді стався переворот, то пішов, здав родинне золотодві каблучки та невеличкий кулону найближчому містечку лихварю. Тоді приїхав, віддав Федоту гроші, наказав докласти, купити корову:
Скінчився вік, синку. Тепер починається темрява. Серцем чую, що будемо виживати, а житині,сказав він.
З того дня Шевченко все робив, аби залишитись у світі живих. І яка його доля? Сидить у холодній. Хату розграбовано, донька хвора. Де взяти надію? Як зустріти завтрашній день? Ці думки зробили Федотову голову важкою. Так він розмірковував, а на вулиці знову посипав сніг. Білий порошок улітав у тонкий отвір, висипався на чорну підлогу, укриваючи її тонкою молочною пінкою. Снігу насипало вже добряче, навіть утворилася невеличка грудка. Чоловік у підвалі мовчав, виразно позіхав. Зненацька на нього впало каміння роздумів, його завалило брилами думок, придавило до дна. Федот опустився на тапчан, примостився і, коли тіло набуло горизонтального положення, відразу заснув.
Гуркоту дверей Шевченко вже не чув. Так само, як і того, що до підвалу ввійшов ще один чоловік. Новак подивився на лежачого з певним співчуттям, немовби пожалів свого співкамерника. Згодом трошки пройшовся, підняв стару поламану дошку. Створив із каменюк щось, схоже на стілець, підклав деревину, як лавку, та й гепнувся туди. Час тягнувся гречаним медомтак само темний та густий. Довго нічого не відбувалося. Новак устиг закуняти, прокинутися. З вікна виливалась у камеру синь, насичена кольором, з часом вона гусла, пізніше неминуче перетворювалась у сизо-брудний тон, тьмяніла і через годину зовсім почорніла. Настав вечір. Тут Федот спробував перевернутися, та невдалоскотився з дощок на втрамбовану земляну підлогу.
Гей, обережніше тут, бо лоба розібєш. Чим я тебе лікувати будусказав новак.
Шевченко заспаний придивився, підвівся, сів на ліжак.
Несторе, то ти?
А хто ж? Я, чорт мене забирай, відповів Нестор.
Якого біса ти тут?
Та язик мій язикатий винний.
Он як. Цього разу що?
Ну, ти мене знаєш. Стою я, дивлюся, як майно твоє виносять. Хлопці молоді зовсім, тонковусі, як наш старий панотець. Памятаєш його, як він одного разу службу закінчив та й вийшов до лісу, а повернувся напідпитку
Почекай ти зі своїм попом! Ти як та річка веснянавируєш, берегів не бачиш. Давай про те, за що ти сюди загримів.
Так я ж тобі й кажу! Ти, Федьку, примхливий, як дитина, то розкажи, то не кажи!
Ага, пізнаю Нестора. Добре, давай уже вяжи свою вязанку. Я нікуди не поспішаю.
Так, так, іде панотець, а йому назустріч дід Никон, жив під горбом, памятаєш? Він ще тоді молодий був.
Федот глибоко зітхнув.
який йому й каже
Здається, я це чув
Не перебивай старших! Ага. Каже йому: «Ти чого це, панотець, набрався тако»?
І що той?
А той мовчить. Потім Никон каже: «Ти нині літургію невірно служив». Піп наш мовчить. «А ти євхаристію не з того місця почав!» Панотецьмогила. «А ти святу чашу після причастя на місце не доніс!» Тут піп не втримався: «Послухай, синку. Я ж не баптист і не католик. Я православний. Можу і в пику дати!»
Тут Нестор засміявся, закрякав, мов качка. А згодом захрюкав, голосно та щиро. І раптом стих. Схопився за бік, де в нього щось стрільнуло. Від побаченого Федот мимоволі посміхнувся.
Ой, чогось це смикнуло в бочині. Чи я не втратив свої детальки по дорозі? пробуркотів Нестор.
Ти, батьку, хоч переоблік подекуди роби, перевіряй чи на місці руки-ноги. Старістьне радість!
Це ти вірно брешеш. Іноді підведуся зранку. Розплющу очіовва, усе біле! Як той перший сніг. А по макітрі думка пробігла, мов сусідський кіт. Думаю: ну все, відмучився. Потрапив у Царство Небесне. І чекаю тоді, коли ж Петро-апостол покличе, визначати, куди мене підселятьу рай чи пак у пекло. А тоді придивляюсьМатір Божа! ганчірка з пічки злетіла, накрила голову. От, думаю, йолоп! Докотився до чого. У рай він захотів! Уставай та йди працюй у той колгосп, чорт його забирай! Так я ще трошки полежав із портянкою на пиці та з усмішкою кривою
Федот знову посміхнувся. Скільки знав Нестора, завжди він був такий. Переслухати його було неможливо. Одна оповідка обривалася й починалася інша. Треба було витратити цілий день, аби вислухати всі його байки, спогади, а подекуди й відверті фантазії. Але, коли довелося комусь його вповні дослухати, той був здивований: початок Несторової повісті минулих літ гладко звязувався з кінцем. Він якимось невідомим відчуттям оповідача відчував, як розповісти про дивовижні речі, пригоди, події, а згодом звязати все це в щільний вузол й піднести слухачу. Але мало хто міг витримати стільки, скільки Нестор промовляв. Зазвичай селяни йшли на середині розповіді, а до нього приклеїлось прізвисько «Нестор-маніфестор» через бажання додавати своїм бувальщинам штилю високої урочистості.
Однак тепер, у підвалі, поспішати було нема куди, тому Федот припинив перебивати старого, що почав блукати темними кутами своєї свідомості, подекуди виносячи на світ Божий, як з печери, якесь чудернацьке слово або цікаву оповідку. Нехай не завжди дослухували, але в селі Нестора за це, загалом, любили. Ну, як любилинаскільки взагалі можуть сільські люди щиро ставитися до ближнього. Але всю цю щирість Нестор використовував на повну. Він був не такий, як усі інші
Отже, новий увязнений почав розповідати, як же так сталося, що він опинився на підвалі. Упоравшись із нещасним панотцем Никоном, Нестор розказав, що вийшов на вулицю й підійшов до Федотової хвіртки. У цю мить тонковусі (чорт їх забирай, аби знов не піти по колу!) тягали мішки, складали їх на санки, а тоді знову йшли до комори. Підігнали ще віз. Нестор крутився поблизу й не знав, що Шевченка вже взяли.
Забирайся, старий! Чого тут швендяєш? буркнув один із носіїв.
Тої ж миті з двора вийшов похмурий товариш, біля якого чимчикував уважно слухаючий голова.
Я тобі кажу, а ти чуй та мовчи! говорив похмурий своєму співбесідникові.
Так я стараюсь! Бачите, цілий день вештаюсь хатами, усе прибираю.
Мало, я тобі кажу. Мало. У тебе скільки заможних? Вважай, двадцять пять дворів. Ось тобі і півтори тисячі пудів зерна здати.
Та де стільки! Я не сплю, жінку свою місяць не мацав, усе ходжу по одноосібниках. Ховають вони
А ти для чого тут? Партія на тебе надію покладає. Чи ти думаєш, в інших менший план? А можливо, ти вважаєш, що партія план із дурного розуму взяла, вигадала?
І близько ні! Ні! Я з усієї сили От тільки б часу трошки більше
Нема в тебе часу. Термін до кінця тижня, або сам тебе під суд віддам. Не хочу тебе дарма лякати, але застрелю на місці, щоб ти знав!
Промовивши це, похмурий пішов назустріч санкам, які прибули, аби його забрати. А голова так і залишився стояти, де стояв. Його щільне, яскраво-журавлинове обличчя пішло білими плямами, очі почали бігати, утративши фокус. Голова почав нервово терти долонею стару шкіряну папку, яку він носив для більшої солідності,папка завжди була порожня.
Який суворий! Певно що повноважний! Так тебе відтягнув, аж штани твої тріснули, зі звичайною своєю посмішкою відгукнувся Нестор, якій мимоволі став свідком бесіди.
Тут голова повернувся до того, хто це промовив, подивився на нього, ніби бачив уперше. Хотів було закричати, та, спантеличений попередньою розмовою, утримався. Лише сильніше побілів, зовсім як той небіжчик, легесенько похитався з боку на бік, але встояв на місці. Зненацька до них підійшов міліціонер, який устиг відвести Федота до «холодної». Голова стиха гавкнув, наказав, аби Нестора також відправили до підвалу. Грізний правоохоронець без пояснень кинувся виконувати наказ, ухопив нехлюя й порушника радянського порядку за рукав та потягнув у бік панського будинку. Вони повільно пішли, від їхніх кроків лунало потріскування закостенілого лютневого снігу. І тої ж миті ошалілий голова сільради обернувся, подивився в бік двох фігур, що йшли від нього. Його погляд крутився неуважно й довго. Голова ніяк не міг отямитись, кишки його колотилися, немов намагалися знайти вихід із тіла; він навіть не уявляв, до чого призведе його останній вчинок.