А ти знайди спочатку, промовив тихо титар. Він стиснув кулаки, опустив очі, готуючись зустріти свою тяжку долю.
Воронович проковтнув. Він звівся, кивнув і тут же на титаря упав тяжкий удар. Данило, ніби підкошений, зсунувся з лави на землю.
Затятий, шельма. Скрутіть йому руки налигачем, та всипте.
Почали бити. Сердешний титар мовчав, скулившись на долівці під тяжкими ударами жовнірських чобіт. Нарешті застогнав. Воронович зупинив побиття.
Щось хочеш сказати?
Той не відповів нічого, лише дихав тяжко, готуючись отримати нову порцію ударів. Воронович наступив чоботом на посивілу голову, притиснув до долівки.
Ти в мене землю гризти будеш, а все мені, шельмо, скажеш. Продовжуйте, панове.
Жовніри почали ще більше бити, на той раз трійчатками. За мить одяг титаря був пошматований, кров потекла з пекучих ран і розлилася по глиняній долівці, утворюючи болото.
Говори, де золото, де начиння, де каса? кричали пани.
Він не скаже, знаємо таких, мовив хтось.
Обшукати все село, городи, клуні, привести його родичів, наказав ротмістр.
Жовніри розбіглися. Воронович зупинив тих, хто бив титаря, могли й убити. Хай відпочинуть. Шляхтичі закурили сапаючи.
Де його зловили? нараз запитав Воронович.
На городі власному.
Тікав?
Ні, навпаки.
Воронович оглянувся. До хати з церкви було ближче йти дорогою, а не городом. Тоді пан регіментар кинув оком у бік цвинтаря, що стояв позаду церкви і примикав до людських городів.
Гайда туди.
Проте й на цвинтарі жовніри нічого не знайшли. Один з них заглянув у дзвіницю, де щойно били у дзвони мліївські діти, даючи знати про наїзд шляхти. Жовнір обшарив усе внизу, поглянув наверх, примружившись.
А наверху сиділо хлопя років десяти. Це був синок титаря. Він міцно притискав церковні скарби, загорнені у білу скатертину, до грудей. Хлопець трясся зі страху, кусаючи до крові губи. На очах були сльози йому звідси було добре видно, як пани повели батька. Хотілося кричати, але хлопчик ще сильніше затиснув зуби.
Крізь дзвони проривалося сонячне проміння і сліпило жовніру очі. Йому нічого не було видно, він вирішив вилізти по драбині і перевірити, що там робиться.
Та жовнір передумав: було надто високо, а драбина надто старенька
А тим часом люди Вороновича продовжували допитувати титаря.
От шельма, процідив крізь зуби Воронович. Насипте йому в чоботи жару. Це повинно розвязати язика.
Титар мав кілька хвилин, щоб перепочити. Страшно гуділа голова, кров підходила до рота з побитих губ, він сплюнув, поглянув догори. Над ним стовбичив шляхтич. А там, за плечима ката, на стіні висів образ Спасителя.
Поможи, тихо вирвалося в мученика.
Що? перепитав шляхтич. Хочеш щось сказати? Ні? Тоді готуйся. Взуваймо його, панове.
Вони насипали розпеченого на вогні вугілля в чоботи. Титаря припідняли й почали надягати чоботи на ноги. Сердешний Данило не давався, та проти них був безсилий: жар страшним вогнем запік ноги. Титар закричав дико. Він не був таким, як Харко, котрий терпів так, що навіть не застогнав на допиті. Цей блаженний чоловік кричав і качався по підлозі.
Господи, Матінко Божа, поможіть, збавте!!!
Заткни пащеку, терпи, як чоловік! гукала шляхта.
Говори, паскуднику, кажи, де заховав скарби, бо тут тобі і смерть.
Гей, панове, жар остиг, насипте-но йому ще, тільки дивіться, щоб не сконав передчасно.
Так і мучили шляхтичі нещасного титаря. Вороновичу все більше уривався терпець. Він все частіше поглядав через віконце на майдан, де все ще чекали люди на мшу, але скидалося на те, що замість церковної служби вони сьогодні побачать страту.
Усе дарма. Тягніть його на майдан стратимо іншим на острах.
Паля чи шнурок? уточнив один зі шляхтичів.
Панове, цей чоловік брав своїми нечестивими руками Святі Дари, виніс їх із храму Божого, чим осквернив його навіки. Що належиться такому святотатнику?
Шляхтичі розуміючи закивали.
Його не привели притягли на майдан: попечені ноги не могли рухатися.
Господи, людоньки, чоловіка вбивають! залементувала якась жінка.
Ми не вбиваємо нікого, а робимо правосуддя, це перед людьми став самий голосистий шляхтич. Він вже знав, що мав казати. Чоловіка, котрого не можна зламати, то хоч осквернити його память. Ця людина вкрала з церкви Святі Дари, він богохульник. Адже ви знаєте, що ніхто, крім отця, не має права до них торкатися! А він, хам, горілку із священної чаші у корчмі пив, потім, як каса закінчилася, жиду Святі Дари на горілку поміняв. Це правда: він зізнався на допиті. А ще нахвалявся пяний, що він вище за попа! Цей чоловік навіки осквернив святий храм! За це ми засудили цього богохульника до страти.
Натовп затих. Раптом почулося з одного кінця:
Неправда це!
Брехня! почулося з іншого. Натовп зашумів. Воронович пальнув з пістоля вгору. Притихли. Заговорив сам ротмістр:
Я не збираюся терпіти бунту й непокори. Цей чоловік богохульник і бунтар він прийме зараз на ваших очах очищення. Очищення вогнем. А ви глядіть і думайте: щоби ще гірше не заплакали, коли таким же вогнем спалахнуть ваші стоги, хліви та хати!
Запала гробова мовчанка. Тим часом жовніри закопали у землю стовп, а титарю обмотали руки по лікоть просмоленим клоччям. Його привязали до стовпа. Він як міг твердо тримався на ногах, повернувся до церкви, тоді востаннє поглянув на своїх сусідів мліївців:
Прощавайте. Простіть.
Шляхтич підніс смолоскип до рук стратника і клоччя миттю спалахнуло. Люди охнули. У повітрі тут же запахло смаленим мясом. Титар глухо застогнав, зігнувся, щоб упасти на землю, та шнурки міцно тримали. Натовп завмер
Раптом руки Данилові опустилися. Люди побачили, як кров булькнула носом і ротом серце не витримало скаженого болю. У цю ж мить загриміло дощик, котрий так довго не заходив у цей край, раптом полив із дощових хмар, що зібралися невідомо звідки. Воронович, прищурившись, поглянув на небо, подумавши про те, що це якийсь знак. Невже сили небесні позбавили нескореного титаря пекельних мук? Хоча що Бог може мати до тих смердючих хлопів, до того бидла, лотрів, лайдаків, котрі лише у землі потрафлять порпатися? Певно, випадковість
Воронович хмикнув, сплюнув собі під ноги.
Забираймося.
Один хвацький шляхтич підїхав на коні до страченого титаря й відсік йому одним махом голову. Тоді насадив на спис і запнув у землю.
Нехай так стоїть.
Відїжджаючи зі своїми людьми, Воронович покликав одного зі шляхтичів та наказав:
Заклич ще кількох людей, візьміть у губернатора мисливських собак та знайдіть ті Дари. Касу можете собі лишити. Церква має бути вже завтра освячена
Шляхтич легко поклонився, розвернув коня.
Розділ 1
Умань. Весна 1767 року
Зі сторони центральної площі в бік Південної брами їхав молодий козак. По вузькій людній вулиці швидко не розженешся, тому тримав поводи натягненими. Жеребець під ним був гнідий, нервово гриз зубами залізні вудила. У сідлі молодий чоловік тримався впевнено й легко, притримуючи лівицею шаблю при боці. Чорні шкапові чоботи блищали, одяг чистий, хоч навколо було багато куряви: вже кілька днів стояло тепло.
Козакові личив синьо-червоний мундир, прикрашений китицями та різними закльопками. Під ніс хлопець наспівував собі якусь пісеньку, настрій був добрий, бойовий, погляд зосереджений. Карі очі привітно дивилися навколо, хлопець, скидаючи шапку, вітався з усіма перехожими. Дівчата, що йшли йому назустріч, дарували посмішки, лукаві погляди. Він підморгував їм, але кроку не збавляв. Навпаки, пришвидшив коня, коли перед очима показалася брама і люди, що зібралися там.
Це їхав Іван Левченко. Уже сім років він живе в Умані при надвірній козачій сотні Київського воєводи Потоцького, дослужився до сотенного осавула, і немає для нього честі більшої у світі, ніж нести козацьку службу.
Молодий Левченко минув синагогу й Базиліанську школу. Цього місця молодий осавул не любив у школі могла вчитися шляхетська католицька молодь, а простих міщан туди й на поріг не пускали. Левченко повернув очі до православної церкви Святого Миколая, скинув шапку і перехрестився. От святого Миколая він любив ще з дитинства.