Кульчицький налетів, як коршак. Ногою він ударив одного з яничаріві той полетів на своїх друзів, збивши їх у купу.
Слава-а-а! дико заволав Кульчицький, кинувшись зі своєю шаблею на спантеличених турків.
А-а-а! слідом крикнули рейтари, а далі і всі оборонці, горлаючи, кинулися у контратаку.
Побачивши такий відчайдушний опір, турки спинилися, а оборонці, навпаки, стали тиснути на них, аби зайняти втрачені позиції.
Бій ішов не на життя, а на смерть. Яничари рвалися у пролом із дикими криками, закликаючи на допомогу Аллаха. Оборонці відбивалися люто, захищаючи грудьми свої родини й домівки.
Аж тут прибігла поміч: кілька підрозділів піхоти прийшли на допомогу оборонцям, а вів їх сам граф Штаргемберг. Він гукав серед бою, розмахував своєю шпагою, не боячись схопити кулю. Окрилені його появою оборонці почали битися ще сміливіше і зовсім скинули турків із муру, а тоді ще й почали бити по них із рушниць.
І раптом зламалася турецька сила. Яничари не могли сподіватися такого шаленого опору, щось ніби враз переламалося у їхній лаві, й вони почали безладно відступати. Навколо лежала незліченна кількість яничарських трупів. Дикий радісний крик почувся на мурі. Зараз же сяк-так залатали пролом, зроблений міною. Сьогодні перемога була за віденцями, хоча у тому бою вони втратили пятдесят чоловіків убитими, серед яких троє офіцерів.
Юрій повертався додому після бою, аби хоч кілька хвилин відпочити. Він ледве волочив ногицілу добу йому доводилося товктися на мурах, битися з яничарами, допомагати гармашам, підносячи їм ядра та порох. А ще Юрій латав пробоїни в мурі від турецьких ядер, тягав побитих та поранених. І так уже цілий місять. Він недоїдав, валився від утоми, і тільки козацька завзятість додавала йому сили і вселяла надію.
Марія жила в домі одного із друзів гера Франка: Кульчицьким там виділили невеличку комірчину. Жінка була при надіїі Юрій хвилювався за неї набагато більше, ніж за самого себе.
Він тихо переступив поріг, прислухався, оглянувся, аби не розбудити дружину.
Марія не лежала на ліжкупостелила собі на підлозі.
Мені так зручніше, пояснила, побачивши чоловіка. Схоже, чекала на нього. Люблю на твердому спати, а ще тут не так душно.
Юрій відчув, що насправді вона боїться турецьких ядер, хоч і не говорить про це. Її аж трусило від страху та хвилювання. Це може недобре відбитися на дитині. Юрко приліг поруч із нею, поклав їй руку на живіт. Від цього дотику вона перестала труситися, страх перейшов.
Ну як там наш малюк, копав сьогодні?
Ще й як. Тільки це буде не малюк, я малючка. Я дуже пострашніла на лиціце наша доця взяла від мене мою красу.
Ну що ти, маленька. Ти є найгарніша у світі, а у нас обовязково народиться син, аби продовжити наш славний шляхетський рід Шелестовичів-Кульчицьких.
Він ще довго говорив до неї, доки жінка заспокоїлася остаточно, а сам Юрій відчув, що страшна втома накриває його ковдрою, він засинав, притулившись до теплого жіночого тіла.
Ти ж не їв нічого, Юрку. Так і зовсім із сил упадеш, сказала Марія.
Ну що ти, як же не їв. Нам сьогодні видавали на мурах пайки, збрехав Кульчицький. Він знав, що дружина недоїдає, тримаючи сухарі для нього. Він може обійтися, а от вона Їй треба більше, має зараз їсти за двох.
Вони тільки-тільки задрімали, як пішли нові бомбардування міста. Турки обстрілювали Відень, намагаючись розвалити його оборонний мур, або стріляли всередину, щоби побити якнайбільше віденців та спричинити пожежі. Одне з таких ядер упало зі страшним тріском на сусідній будинок. Пролунав вибух. Марія здригнулася, скрикнула. Юрій обійняв її, затуливши її голову, сам же краєм ока виглянув через віконце. Сусідній будинок пилав.
Ставай, миленька, нам треба виходити звідси: пожежа може перекинутися.
Він допоміг дружині підвестися, вони вийшли надвір, і він провів її до льохуце був схронок від бомбардувань для жінок і дітей. Ядра то тут, то там падали на місто, спричиняючи смерть та руйнування. Всюди чувся плач і лемент, пожежа розгорялася.
Посидь тут.
А ти ж куди? Марія не хотіла відпускати його руку, міцно затиснувши у своїй долоні.
Треба загасити пожежу, бо згорить так ціле місто. Сиди в льосі й нікуди не потикайся, наказав Юрій, а сам побіг.
Віденці вже гасили пожежу приготованою заздалегідь водою й піском. Юрій зараз же кинувся помагати, позбігалися й інші. Пожежа лютувала страшна, однак оборонці відважно стали проти неїі вона таки покорилася людині.
Кульчицький стояв увесь чорний від сажі, втоми та безнадії. Він дивився навкругилюди були пригнічені, діти блискали голодними очима, висовуючи свої голівки із криївок. Крик і жіночий лемент затих, проте на його місце в душу залізла якась порожнеча зневіри.
До нього підійшов Михайлович, що також був тут.
Давай закуримо, пане козаче. Як ви там у себе кажете: «Кинемо лихо до землі»?
Ні, слід казати: «Вдаримо лихом об землю», виправив його Кульчицький.
Серб насипав йому тютюну, вони смачно закурили.
Ти, пане Кульчицький, щось не дуже добре виглядаєш, спробував по-своєму підбадьорити товариша Михайлович.
Харчі закінчуються. Люди вже починають ловити котів, мишей та собак, відповів Юрій.
Чую, чую. Гадав, що то турки знову почали обстріл, а то так гуде твоє голодне черево.
Кульчицький продовжував говорити, ніби не чуючи розрад товариша:
А ще червінка по людях розходиться. Я бачив, як сьогодні вивезли кілька возів із трупами, а заражених уже скільки.
Серб укотре видихнув дим з легенів, поглянув на Юрія, блиснувши своїми темними, як балканська ніч, очима. Тоді витяг з кишені сухаря й віддав Юрію.
Пані Марія не повинна голодувати. Від червінки тобі нічим не зараджу, а от харчів добути зможемо. Тут недалеко, за муром, стоять вози турецькі. Треба прокрастися й набрати борошна.
Можна. Тільки це не допоможе, відповів Кульчицький. Не зможу їсти, бачачи, що діти голодують. Він кинув головою у бік сухоребрих малих, що остаточно вже повилазили зі своїх схованок та обережно розглядали попелище. Навіть не вкусивши сухаря, він віддав його одному малюку. До того ж люди готові здатися туркам. Я відчуваю це.
Михайлович знову пихнув димом:
Кажи, брате, що надумав. Бачу я, крутиться якась шалена думка у твоїй козацькій голові.
Крутиться, і то вже кілька днів. Треба прориватися до союзників, дати їм знак із міста, закликати на поміч.
Та вже ходили. Он де стирчать на тиках голови цих ходаків.
Кульчицький нахмурився:
Моя, брате, козацька голова нехай поки що стирчить на шиї. Я не збираюся крастися, а перевдягнуся за турка й відкрито піду через табір. Підеш зі мною?
Михайлович поглянув на нього:
Всі козаки такі божевільні, чи тільки ти один?
Є на Січі хлопці іще крутіше зварені. Колись тебе відведу туди, сам подивишся. То ти зі мною, чи як?
А що, піду. Як кажуть козаки: «Два рази не помреш».
Та ні, брате, слід говорити: «Двічі не вмирати»! Так справжні козаки говорять. А тепер іди та знайди нашого пана Амбросія, нехай заведе нас до Штаргемберга. Я ж піду поки до Марії.
Розділ ІІІ. Серпень 1683 року
У першу чергу я хочу, аби ви особисто заопікувалися моєю дружиною. Вона при надії, тому за нею потрібен догляд. Прошу, аби ви гарантували її безпеку.
Пан Юрій стояв перед графом Штаргембергом і висував свої умови.
Якщо треба, то вона буде жити у моєму домі, їй тут буде безпечно і затишно, запевняю пана. Ще чого хочете, гер Кульчицький?
Більше нічого. Що для мене у світі найголовнішея сказав.
Граф був мужнім старим солдатом. Слово графа було твердішим за камінь, а норов суворішим навіть за його блакитні німецькі очі.
Похвально. Добре, що є між нами такі люди: отже, справа наша не така вже й кепська. Обіцяю вам, що в будь-якому разі місто про вас ніколи не забуде.
Для мене буде великою честю прислужитися Відню. А тепер прошу відпустити: якраз збираються хмари, згущаються сутінки. На зливу. У тих сутінках ми зможемо пробратися в турецький табір, а вже далі, як Господь нам допоможе, дамо собі раду. Кульчицький мав уже свій план.
Мусите бути пильними: важливі листи понесете. Недобре буде, якщо попадуть у руки туркам.