Але моя мама заявила,у бабусиному голосі вчувається гордість,«Робіть, що хочете, проте Лисів офіційно належить мені. Якщо батько хоче його розпродати, нехай розпродує, зрештою, це його маєток». І що визнати батька недієздатним вона не дозволить. Отож дідусь розпродав Лисів, тим більше, що селяни були в цьому на диво зацікавлені й виявилися, знову ж таки, на диво багатими, отож уся земля, крім якихось клаптиків, пагорба, підмоклої луки та ще кількох моргів у різних місцях, раз-два пішла в нові руки. Пішло (бабуся вимовляє слово «пішло» по-панському, як російський князь у Монте-Карло над рулеткою, гучно й із притиском). Дідусь любовно пестив свої мільйони, а вже за тиждень міг собі за них купити коробочку сірників. Коли по війні прийшли комуністи й заговорили про парцеляцію, селяни відповіли: «Парцеляція? Ге-ге, пан дідич нам оту парцеляцію ще двадцять років тому влаштував».
Дідусь поступово сходив на дитячий розум. Годинами просиджував з дядьком Мацеєм і вони разом роздивлялися маленьких мушок, сонечок або щипавок. Якось батько приїздить із Кельце, аж тут така халепа. На дідуся знову вплинула магія мільйонів, і він продав ганчірнику повнісінький віз картин, книжок, лакових ширм, стільців, гравюр, порцелянових статуеток. Батько узяв селянина з возом і наздогнав ганчірника, бідного, лисуватого єврея, який, ніде правди діти (у цю мить у філосемітській душі моєї бабусі бринить туга), ошукав-таки старенького й тішився, що заробить незлецькі грошики. Тато йому сказав: «Оце стільки ви заплатили. А це вам за клопіт. І прошу все повернути». «Я це все купив у старого пана, я йому за це заплатив». Почав сперечатися, вигукувати образи, погрожувати поліцією. А батько йому: «Поліція? Гарна ідея, зараз викличемо поліцію. Це просто чудово, бо я юрист і добре знаю, що вам загрожує за те, що ви надурили людину поважного віку». Ну, і той поступився. Батько йому віддав гроші, дещо доплатив, наказав повантажити все на воза й повернувся додому, весь у променях призахідного сонця, гордий, мов Агамемнон. А вдома дідусь Брокль спав у кріслі сном праведника.
* * *
Саме таким запамятала його бабуся: літнім сивим чоловіком, який заходить до своєї кімнати, дивиться на онуку й спокійним голосом мовить.
Ну, мала, злазь із крісла, дідусь хоче сісти.
У вікно видко сад і Кубуся, який скубе траву. Наймит повертається з поля й миє руки в бочці дощівки. У кімнаті бабусі Банди сільські дівчата плетуть павуків із соломи й кольорового паперу, щоби взимку було чим прикрасити садибу на свята.
* * *
А потому дідусь Брокль помер. Зі своїми чорними очима, смаглявим обличчям і сніжно-білим, старанно вкладеним волоссям, мов у мармурового погруддя. А богиня Фортуна, що опікувалася дідусем Броклем протягом усього його мінливого життя, скидаючи його з вершин до прірви й піднімаючи із прірви до вершин, із притаманною їй примхливістю просто так собі, без будь-якої причини, потурбуватися про його онуку, тобто мою бабусю. Затріпотіла визолоченими крильми, затуркотіла колесом зі спицями, пурхнула зі збитих вершків хмарин і поклала на чолі моєї бабуні зірку прихильності долі.
Розділ VII
На той час Валерян Карнаухов опанував мову настільки, що міг уже підтвердити диплом юрисконсульта, стати до роботи в Казначействі й перевезти сімю з Лисова до Кельце. Сімю, тобто дружину й доньку (офіційнопасербицю). Бо Ромуся, донька прабабуні Ірени від першого шлюбу, мешкала окремо зі своїм чоловіком і приїздила хіба в гості.
* * *
Кочу собі візка супермаркетом, вибираю йогурти, біфштеси й маслини, а поруч зі мною Марго.
Знаєш,каже вона біля полиць із супами швидкого приготування.у тому помешканні, де ти оселився...
Гм?
Там є духи.
То й чудово,кажу спокійнісінько, бо Марго належить до тих людей, які шанобливо ставляться до світу й мають широкі та ірраціональні горизонти, завдяки чому з ними можна вести розмови без зайвих «ах, цього не може бути» чи «ах, це жахливо».А ти знаєш принаймні чиї?
Так, бо то була квартира моєї тітки та її чоловіка. Їхня донька успадкувала помешкання після їхньої смерті й тепер його винаймає.
А ти їх любила?
Дуже. І вони мене теж.
І що?
Нічого, от, гомонимо собі.
От і чудово, що вони там є, потурбуються про тебе.
Ти так гадаєш?
Ну, звісно. Такі духисправжній скарб. Я розповідав тобі про Ромусю, бабунину сестру?
Ні.
У моєї бабусі... хочеш шоколаду? А пористого? Білого чи молочного?
Молочного.
Моя бабуся мала зведену сестру, Ромусю, яку дуже любила. А Ромуся слабувала на сухоти. Або, може, інакше: і моя бабуня, і сухоти мали Ромусюі сухоти перемогли. Ромуся замолоду заразилася від матері і, зі змінним успіхом, хворіла й видужувала, і так тривало цілими роками. Під час Першої світової війни вона пережила облогу Каліша, коли панував лютий голод і холоднеча, і відтоді все лише погіршувалося. Вона вийшла заміж за такого собі лікаря, який дуже її кохав і робив усе, що міг, аби її врятувати.
А вона його?
Що?
Кохала?
Мабуть, не надто. Бабуня його зненавиділа, бо колись вони приїхали з Варшави в гості, і вона підслухала їхню сварку за зачиненими дверима. Рома вигукнула: «Як ти мене гнітиш!», а бабуня уявила собі, як він за тими дверима пригнічує Ромусю своїм тілом, стрибає по ній, чавить здоровенними чоботиськами. І зненавиділа його. Він привіз їй шоколадні цукерки, а вона жбурнула їх на землю й потоптала; привіз ляльку, а вона її викинула у вікно. Та, здається, він не був таким уже поганим. За скромний спадок по якомусь дядькові, послав Рому лікуватися до Італії. Вона поїхала, там познайомилася з якимсь молодим сухотником, закохалася. І зволікала з поверненням. Той помер, і вона приїхала геть не в собі. Її лікували, як уміли, а що переважно не вміли, то методи без кінця змінювали. Чекай-но, ми ще не до каси. Приміром, вона щодня мусила випити копу сирих яєць; навіть така фотографія була: Ромуся лежить у ліжку і купа шкаралупи... більшовики спалили в каміні, як і більшість фото... але всі сподівалися. Зрештою, її мати жила із сухотами років чи не двадцять. Щоправда, понад півроку проводила в гірських санаторіях і поверталася вряди-годи, щоправда, їй зробили так звану катеринку...
Катеринку?
Таку операцію. Хвору легеню накручували, мов на корбу, і поверхня таким чином зменшувалася. Мало кому вдавалося таке пережити, але прабабуся пережила; їй хоч і віщували швидку смерть, та вона із цією підвязаною легенею жила до середини війни, тобто ще кільканадцять років.
А Ромуся?
Чекай, не спіши. Усі сподівалися, що їй покращає. Аж тут якоїсь ночі моя бабуня, якій було тоді років чотири, прокинулася від материних ридань. Вона вилізла з ліжка й подріботіла манюніми ніжками в бік коридору. І що побачила? Батько сидить на ліжку й пригортає матір, яка не може заспокоїтися й уриваним голосом каже: «Прийшла... така сіра, сіра постать... стала на порозі й промовила: «Ромусі залишився рік... рік жити... помре... тоді й тоді... це швидше, ніж за рік...» А він пригортав її й пригортав, і повторював, що це лише сон, і знову пригортав, і зціловував сльози зі щік; кремезний, голомозий, бородатий чоловік, який зціловував сльози зі щік... Та він не був би собою, не був би педантичним, раціоналістичним і ретельним юристом Валеряном Карнауховим, якби не занотував дати на аркушику й не заховав би його під документами в шухляді свого столу. І коли майже роком пізніше моя прабабуня отримала телеграму з Варшави, що Ромі дуже погіршало, вона вже знала, що їде побачитися з нею востаннє. Так і сталося, день у день.
Там менше людей.
Але глянь, які повні в них кошики. Краще сюди. Ну, гаразд. Так чи сяк, моїй бабуні було тоді років із пять, і вона страшенно тужила за Ромусею. А Ромуся приходила до неї щоночі, уві сні. Розмовляла, бавилася ляльками. І невдовзі тікала. «Там на мене чекають,казала,мене відпустили до тебе лише на пять хвилин. Але завтра я знову прийду». А одного разу не прийшла, і бабуня зрозуміла, що вона вже деінде. От і все. Так бабуся зростала без сестри і, щиро кажучи, без матері, яка цілі місяці проводила в санаторіях у Татрах. Вони бачилися лише кілька разів на рікна свята й ще тоді, коли з гір у долину віяв фьон, бо цей вітер дуже шкідливий для сухотників. Проте й тоді мати спала та їла окремо, кипятила на примусі весь свій посуд і не дозволяла себе цілувати. Подумай лишень, бабуся через стільки років розповідала мені: «Це один з моїх найгірших дитячих спогадів: мати повертається із санаторію, я біжу до неї здалеку, щоб обійняти, а вона простягає руки, щоб відштовхнути мене й каже: «Не торкайся, не торкайся мене».
* * *
Мама виховувала нас так, як її саму виховала бабуся, а бабусюпрадідусь. Тато виховував нас так, як виховав його дідусь, а тогопрадідусь Денель. Прадід Денель був легіонером, депутатом і директором лікарні, а його син спершу вступив до кадетського корпусу, а згодом став офіцером і капітаном на флоті. Через це мій батько вдавався до силових методів, віддавав накази й зіштовхувався з постійним бунтом на кораблі.
Юрисконсульт Карнаухов вів переговори. «Я вважаю, що ти повинна почистити зуби,казав він,та якщо ти наведеш мені раціональні й підкріплені прикладами аргументи й доведеш у дискусії, що це зайве, тобі не доведеться чистити зуби». Ба більше, траплялося, хоч, може, не у принципових питаннях, він погоджувався з доньчиними аргументами. Через те моя бабуня, уже дорослою, тішилася в родині незаперечним авторитетом, і керувала, як сама хотіла, усім домом на принципах освіченої абсолютної монархії, а моїй мамі значно легше вдавалося примусити нас до різного дитячого послуху, як-от прибирання кубиків чи виконання домашніх завдань.
Аж дивина, що ми із братом, яких, неначе барку з італійських барокових арій, шарпали два протилежні буревії, не виросли неврастенічними підлітками зі схильністю до юнацьких бунтів.
* * *
І лише в одному питанні дідусь був непохитним, а саме в тому, що стосувалося дієти. Лікарі, ті самі, які наказували Ромі випивати копу яєць щодня, стверджували, що дівчинка, наражена на небезпеку захворіти на сухоти, повинна у великій кількості споживати або величезну кількість жирного мяса, або величезну кількість кровянистих біфштексів, щоразу, або те, або інше.
Він стояв наді мною з паском,розповідала бабуня,і казав, що я не вийду з-за столу, доки не зїм біфштекси. Я плакала, капризувала, проте їла. Зрештою, насправді він жодного разу не вдарив мене через те, що я чогось не зїла. Один-єдиний раз тато дійсно мене добряче відшмагав. Без жодних аргументів, без суперечок. Я прийшла додому й абияк покинула черевички. «Постав гарненько черевики»,наказав тато, а я відповіла: «Нехай Ганка поставить, це Ганчина робота». «Ні,заперечив батько,Ганка нам допомагає, бо мама в санаторії й не може нам готувати. Черевики мусиш поставити сама й ніколи більше не кажи, що Ганка мусить робити те чи те. А тепер піди до неї й перепроси». «Не перепрошу». «Перепросиш». «Не перепрошу». Тоді тато дав мені ляпаса. А я глянула на нього докірливо й піднесено так проказала: «Бий, москалю, польську дитину!» Батько оскаженів. Зняв пасок, жбурнув мене на ліжко й заходився так шмагати, а я так репетувала, що Ганці довелося бігти із сусідньої кімнати й відтягати його.
* * *
Москаль. А скільки ж їх там було в Кельце, тих білих росіян? Радник Карнаухов, його сестра Саша, якій остогидло бути гувернанткою у віденських родинах своїх знайомих, і вона приїхала до брата, якісь царські чиновники, що їх крах імперії застав за її кордонами, якісь емігранти, різномасті втікачі.
Багатенько було адвокатів та суддів. Приходили до батька й нарікали, що польська адвокатура не хоче їх до себе пустити. А тато кивав головою, притакував, утішав, а коли ті йшли геть, казав, що здивувався б, якби хтось із цього наброду отримав посаду.
А коли він балакав із цими росіянами, ти їх розуміла?
Звісно. Від самого малку. Тато завжди казав, аби я вчилася російської не від нього, бо він уживав багато українізмів, а від мами, бо вона розмовляла прегарною літературною мовою. А він учився від неї англійської, щоб читати в оригіналі англійських поетів; мама хвалила його, бо він мав великий лексичний запас, та коли батько читав уголос, то втікала до іншої кімнати й кричала, що в нього жахливий акцент.
А польською він добре говорив?
О, без жодних проблем. Він лише повторював кілька помилок, що утвердилися в нього ще зі студентських часів. Приміром, казав «хрущі» замість «хрящі». І «троє чарок». Та загалом не помилявся, хоча й говорив з українським акцентом. А коли не хотів, щоб я розуміла їхню з мамою розмову, переходив на французьку, через що я дуже швидко її засвоїла, проте жодного разу про це не похопилася.
Крім росіян були ще євреї, німці й один серб, Вітек. Євреїв було найбільше. Зрештою, родина Карнаухових оселилася на вулиці Широкій, у великому помешканні з виходом у сад, у будинку Фрідмана, що навпроти синагоги. Фрідман був побожний єврей і добра людина, мирив бабуню із хасидами.
Хасидами? Якими хасидами? Не пригадую.
Ну, бабуню, коли цадик приїжджав.
А-а-а, так. Приїхав цадик і купа молодих євреїв. І один з них молився, молився, танцював, а тоді впав у містичне піднесення... ну, принаймні забився в конвульсіях, упав на землю, а з вуст пішла піна. А моя мама, яка все те бачила у вікно на кухні, вибігла на вулицю івона ж бо дочка хіміка, перший чоловік медик, другийюрист, раціональний розумзаходилася тицяти під носа хлопцеві нюхальні солі. То євреї страшенно образилися, буцім вона блюзнить, переконуючи їх, що в юнака епілепсія, коли неозброєним оком видко, що то він із Богом розмовляє. На щастя, Фрідманові усе це вдалося якось залагодити, і добросусідські стосунки повернулися до норми. І взимку я знову, як і щороку, возила своїми санчатами вбогих єврейських дітей. Бо воно як було: вулиця дуже стрімка, коли взимку все замерзало, перетворювалася на ідеальну гірку для санчат (років десять тому бабуня, безперечно, додала би: «Тільки не думайте собі, що можна отак кататися вулицею. Тепер їздять машини, автобуси, може щось і статися. Та до війни проїздив один автомобіль на три години, і було безпечно», але ми більше не ходимо на гірку за парканом, тож такі перестороги вже недоречні). Отож ми спускалися, спускалися, спускалися, скільки душа запрагне. А обабіч стояли дітлахи, чиї батьки не могли купити санчата. Та нас було стільки, що коли кожен посадив іще когось на свої санчата, то каталися всі. От тільки єврейських дітей ніхто не брав, тому я завжди їх жаліла, через що мене дражнили: «Жидівська тітка, жидівська тітка!»