Геньо лежав горічерева на сонечку.
Геню,запитала в нього якось бабуся своїм найбільш безпосереднім тоном,а власне, за що ти сидів?
І Геньо, чухаючи живіт, перевів погляд із Грубого з лопатою на небесну блакить, і відказав:
Хе-хе, пані Гелено, хе-хе, ну, за крадіжку десять років не дають, хе-хе.
* * *
Із часом Грубий копав дедалі менше, а Геньо пив дедалі більше; Грубий, певне, йому позаздрив, і тепер пили обоє. На додачу, їх почали провідувати різні друзі й подружки, пияки, наркомани, дамочки легкої поведінки й подібна публіка. Решта дачників, чому, власне, не доводилося дивуватися, почали нарікати на галас, крадіжки й розкидані пляшки, доки нарешті мама не ухвалила рішення про виселення Рудого Геня, Грубого та їхньої зграї. Узяла тата, поїхали до Оліви, пішли на дачу й зажадали, аби ті покинули альтанку, тим більше, що ніхто офіційно не дозволяв там жити ані Геневі, ані Грубому, ані, тим більше, панові Казеві чи пані Марисі.
Їздили вони так ще тричі, то разом, то сама мама, то мама з бабусею. Небагато це дало. Рудий Геньо щоразу клявся-божився, що він негайно, просто зараз забереться, і або не робив нічого, або забирався й повертався назад, а тим часом, на клумбах блищали нові пляшки, за будинком дедалі дужче смерділо, а на стіні розросталася чорна пляма від електрообігрівача.
Я вже гадала, що не витримаю,обурено заявила котрогось дня мама,їздила нині до Оліви й пішла з бабусею на дачу. Дорогою зустрічаю Рудого Геня й Грубого, які тягли зі звалища старий телевізор, без корпусу, справжнісінький мотлох. «Що це ви робите?»питаю, а Рудий Геньо каже, що вони це саме забирають з дачі, бо виселяються. Аякже, думаю собі, бо вони несли його в протилежний бік, ну, та нічого, кажу їм, що вони мусять забратися ще нині, бо інакше викличу поліцію. «Пані Ганю, ми не можемо, бо в Грубого хворі коліна, і він не може ходити». «Тоді навіщо він тягає телевізори?»питаю, а тоді кажу: «Мене це не цікавить, мусите забрати всі свої речі й поприбирати, бо я не збираюся торкатися цього вашого шмаття».«А що, ви нами гидуєте?»«Так, боюся заразитися якимсь сифілісом чи СНІД-ом». «Ой-ой,каже мені Геньо,ви, пані Ганю, така гарна, а така зла...»
Ну, тут Геньо явно прорахувався, це я чудово знав. Досить глянути на мою маму, зі стиснутими вустами, палаючими очима, щоб відразу відмовитися від таких аргументів, але Геньо вочевидь не належав до тонких знавців людської природи. Шкода мені, ой, як шкода, що мене тоді не було з мамою, і я не бачив, як вона, охоплена люттю, лає Геня; із нею таке трапляється рідко, зате тоді вже набуває воістину апокаліптичного розмаху, і різні там Берма, Анджеліка Хюстон та Мей Вест можуть сховатися.
* * *
Звісно, що люттю пані Гані, такої гарної, але такої злої, історія не закінчується.
Оце-то я їм сказала,заявила котрогось дня бабуся, ласуючи сирником, купленим у графині (графині, бо кондитерська належить пані X., з родини П., ще одній пані над панями).
Кому?
Рудому Геневі. Приходжу туди, а там усі порозвалювалися, знову якась бабела з ними, телевізор дивляться...
Авжеж. Я так і знала, що вони той телевізор туди притягнуть. Коліна хворі. Аякже! Облаштовуються. Молодята!
...дивляться телевізор, а я приходжу й кажу: «Що це ви собі думаєте? Щоб вас іще нині тут не було. Пашлі вон!» І щоб підкреслити це, гепнула кулаком по телевізору. А телевізор старий, раптом посипалися іскри, щось засичало, і він погас. Оце-то ефект.
І що?
І нічого. Залишила краплі й пішла.
Які краплі?
Очні,відказала бабуся, наче то була якась зрозуміла річ.
Очні краплі?мама пильно глянула на бабусю, підносячи до вуст шматок сирника.Які ще краплі?
Ну, розумієш,бабуся силкувалася говорити байдужим тоном,у того другого якісь проблеми з очима, то я принесла їм краплі... зрештою, вони теж люди...
Мамо! Вони окупували твою альтанку, нічого не зробили, якщо не враховувати шкоди, уся дача закидана сміттям, скрізь якісь пляшки, бруд, срач і мікроби, наркомани, шльондри... невдовзі дача перетвориться на наймодніше кубло в усій Оліві. А ти їм очні краплі купуєш? Кінець світу. Наказуєш їм забиратися й приносиш краплі!
Ганю...
Що «Ганю», що «Ганю»? Усі вже по завязку ситі цими злочинцями, і слушно. Подейкують, що вони крадуть по дачах, що все нищать. Мамо! Цей бандюга ладен тебе зарізати.
Де-е-е там, Рудий Геньо... Що мені заподіє Рудий Геньо, я ж його знаю змалечку...і бабуся відміряла долонею півметра,... до того ж, він відмалечку мене ошукував. Де-е-е там...
Але ж, мамо,переконувала її найрозважніша з матерів,мамо, це бандит, з такими не жартують.
Я з «такими», як ти сказала, вмію обходитися. Я з Литва, а Лисівце злодійське село. Віддавна. Злодійське й із власним кодексом честі.
Але ж, мамо,не зважала найдалекоглядніша з матерів,це було до війни. Шістдесят, сімдесят років тому. Не тепер. Люди змінилися й злодії змінилися. Вони більше не мають злодійської честі. Навпаки, узагалі позбавлені будь-яких принципів. Для такого типа задушити тебе або гепнути чимсьце дрібничка.
Так? Та-а-ак?розгнівалася бабуся так чарівно, як лише їй це вдавалося.Ну, то я розкажу тобі дещо. Коли я була зовсім малою...
Мамо!
Ми це вже чули,кидаю я за кадром.
...зовсім малою,підвищує голос бабуся,то в Лисові орудували жахливі розбійники. Узагалі була купа злочинців, бо зі «Святого Хреста» вони виходили на волю й осідали в околиці. Не тільки злодюжки, були й політичні...
...і завдяки цьому,перебив я,селяни були неймовірно, ну просто неймовірно розумні, крали все, що тільки могли й ненавиділи поліцію, а конфлікти розвязували власними силами. Сокирами.
Саме так. Але це було після Першої світової війни, тож бандити гасали й гасали. Мій батько, як приїхав до Польщі через кілька років... через два чи три роки... коли йому треба було поїхати кудись за межі села, то ходив із двома зарядженими револьверами в руках...
Як Джон Вейн.
...як Джон Вейн. Або як Гері Купер. Ага. Дуже було небезпечно, а найгіршою була така собі банда Бика... банда, хоча не певна, чи можна їх так назвати... було їх двоє, часом троє. Знаю, що їхній ватажок звався Бик, бо коли я вже підросла й була панянкою, то знайшла на горищі газети з того часу, і там описували їхні подвиги. На їхній совісті було кілька людей, причому саме того дня, коли зявилися в Лисові, вони вбили якусь стареньку в сусідньому селі. А може, вона померла на серце, коли вони пригрозили їй пістолетом? Не пригадую. Так чи сяк, я була маленькою і, як мама мені згодом розповідала, лежала в колисці в сусідній кімнаті. Мій дідусь працював у кабінеті.
Мамо, ми це напамять знаємо...
То й що?безпосередність бабусиного питання на певний час позбавляє аргументів, тож ми більше не втручаємося в хід розповіді.Дідусь працював у кабінеті. Певне, було літо, бо жнива, усі в полі, село геть безлюдне. І раптом опівдні до маєтку вдираються бандити, Бик і отой його помічник, і ну нишпорити по всіх шафах, пістолетами погрожувати... На краю столу, мені це потім і мама, і бабуся показували, на краю такого великого дубового столу розкладали здобич: срібло, коштовності, годинники. Рилися в паперах, вивертали шухляди письмового столу, оглушливо горлали. Виважили ногою двері до дідусевого кабінету, а дідусь лише підвів очі з-над паперів, сягнув до внутрішньої кишені піджака, витягнув портсигар та й каже...
«Може, панове бандити дозволять сигаретку?»вигукнули ми з мамою хором.
...а вони,незворушно продовжувала бабуся,звісно, дозволили. Помічник грабував далі й складав усе на столі у вітальні, а Бик розсівся й курив, відібравши в дідуся срібного портсигара, годинника й гроші. І тоді моя мама, донині їй цього пробачити не можу, замкнула двері кімнатки, де я спала, на маленький, абиякий засув, і вислизнула з дому через чорний хід, ви ж знаєте, моя мама завжди бігала, а не ходила, а тим більше тоді, добігла до дзвону, що ним оповіщали про тривогу, і почала баламкати, безтямно бити у дзвін. Люди підвели голови з-над збіжжя й кинулися до села, а бандити втекли, де Макар телят не ганяв, покинувши з переполоху все поскладане на краю столу. Невдовзі потому їх упіймали, і вони отримали якісь великі терміни... але знаєте, не можу я вибачити своїй матері, що вона залишила дитину, бо ж злочинці легко могли дістатися до колиски, раз стусонути двері та й кінець. Мені потім упродовж багатьох років усе це снилося так виразно, немовби власні спогади: один за одним випадають цвяхи, засув злітає, і бандити вдираються до моєї кімнатки, хапають мене з колиски... бр-р-р, навіть тепер мені лячно, щойно про це подумаю.
* * *
Лисів був найбільш злодійським селом на світі. Пояснювалося це тим, що, як я вже казав, велемудрий цар Всія Русі розташував неподалік славетну тюрму на Святому Хресті, куди привозили вязнів з усієї Російської імперії, кримінальних і політичних. А відбувши свої багаторічні строки, на старість вони часто осідали неподалік і займалися якимсь фахом, який опанували ще на волі або у вязниці. Були ковалі й столярі, шевці й пічники, з угорськими, литовськими, російськими й вірменськими прізвищами, і всі вони, зрештою, брали собі за дружин місцевих дівчат чи вдовиць, народжували дітей, і це тривало поколіннями. Неймовірно тямущі нащадки політичних та зі злодійською жилкою, ну, і славетною злодійською честюкримінальних. То були ще доблесні злочинці девятнадцятого століття, які користувалися кодексом, майже таким самим складним, як лицарський, і, звичайно, так само неухильно його дотримувалися.
Коли сталося, що хтось вирізав капусту в сироти, бо була така дівчина, тільки й мала, що хатку при дорозі й городець капусти, а він, розумієш, уночі прокрався з ножем і вирізав ту капусту... Селяни як про те дізналися, а дізналися хутко, бо дівчина голосила на всеньке село, то зібралися на раду в крамниці, комісію цілу створили, бо ж піти до поліції то ганьба страшенна, обшукали одну за одною хати, доки не знайшли в того негідника вирізану капусту. Віддухопелили його так, що він з ліжка не міг три тижні підвестися, жінка мусила доглядати. Назавтра приходжу до крамниці, а в крамниці й купували, і дискусії влаштовували, і корчма була... ну, і каже хтось: «Так ми го збилисьмо, злодіяку, що гей! А то не міг ти, кажу, до ксьондза піти, а пішов до сироти? Не міг, лобуряко, до маєтку піти, а пішов до вбогої...» А я його перебиваю: «Ні, до маєтку не міг». Той знітився, зробилося тихо... а я тоді: «Не міг до маєтку, бо в маєтку капусти нема». Як же ті селяни реготали, я ще такого не чула; відразу було зрозуміло, що я для них своя, а один з них сказав мені потому схвально: «Панянка Ляля нітрохи не пишається, кирпу не гне, жодних тобі панських вихваток». Бо вони були дуже добрі люди. Бабусю Ванду їхнє злодійство вражало. Вона памятала українських селян, котрі ніколи не були ласі до чужого. Завжди розказувала, як вони їхали до сусіднього маєтку, і сливова гілка, обважніла від достиглих, липких від соку плодів, шмагонула візника по обличчю. «Та зїжте-бо, Василю,каже бабуся з-за вуалі,адже самі до рота пхаються».«Не я садив,відказує той,не я їстиму». Ну, але як дійшло до чогось, то різали, а нас наші селяни від Совітів захистили.
Знаю, бабусю, знаю, усе знаю. Знаю, що колись щось у тебе вкрали, ти викликала поліцію, і раптом усе село, яке тебе любило й звало Лялюнею, стали мов стіна...
Таки стали. Усі прийшли, стали перед садибою, довкола поліцейського й дивилися на мене спідлоба, аж, нарешті, я махнула рукою й не подала скаргу. І тоді почула таке довге протяжне «хху-у-у»... Селяни полегшено зітхнули, полегшено зітхнув злодій, і навіть я відчула полегшу.
Знаю.
А знаєш, як у бабусі Банди була така гарна біла пікейна тканина із чорним візерунком? Сувій стояв у шафі, і бабуся регулярно відчиняла її й дивилася, чи бува, не поменшало того матеріалу. І коли померла моя мама, із нього вирішили щось пошити, бо ж війна, не було де купити доброї тканини для жалобного вбрання. Відчиняємо шафу, витягаємо сувій, а він лише довкола обгорнутий тканиною, а всередині напханий газетами. Усе Генка, служниця, підлаштувала. Звісно, вона ні в чому не зізналася, але крала страшенно, та ще й так спритно. Ну, але я до неї без претензій, це все тітка Мехова її так скривдила, напхала їй голову всією цією анархістською маячнею. Генка цілими днями просиджувала в її кімнаті під тими ґаргульями, масками й картинами...
Бабусю, я знаю, але йдеться про те, що Лисівце Лисів, а Геньоце Геньо. І що треба його позбутися.
Авжеж, мабуть, справді, треба,неохоче погодилася бабуся.
* * *
Нарешті ми зробили так, як нам радили: виселили Геня з альтанки й повісили замок. Коли він його зламав і ввійшов досередини, це вже було офіційно вторгнення, і ми могли викликати поліцію. Поліція викинула Геня et consortes, а мама щедро полила альтанку лізолом, по-перше, щоб продезінфікувати, а, по-друге, щоб відохотити нових пожильців.
І тоді Геньо зробив таке, чого бабуся йому не змогла пробачити. Уже йдучи, запитав, чи можна подзвонити й зателефонував до поліції, аби донести на якогось товариша. Бабуся від гніву почервоніла й сказала йому:
Яка ганьба. Я зі злодійського села й усе розумію, але там злодії мали свою честь. Якби хтось доніс на товариша, його зневажали б до кінця життя. Забирайся. Не хочу тебе тут більше бачити. Ніколи. Щоб ти більше не переступав порогу цього дому.
Та це не була остання бабина зустріч із Рудим Генем. Коли навесні лізол трохи вивітрився, розквітли підсніжники, а бабуся після важкого грипу вперше вийшла до крамнички, Рудий Геньо виріс перед нею із бруківки вулиці Лічманського, мов його кликано, підбіг до старенької й мовчки підніс руки їй до шиї й схопив кінці шарфа.
Пані Гелено,заговорив він,ви, здається, слабували, щойно почали з дому виходити, а шия така не закутана, знову хочете якусь хворобу підхопити?
Розділ IV
Потому як дідусь «вдало» віддав Моравицю в оренду, після чого маєток невдовзі змінив власника невідомо яким чином, дідусь Брокль дещо розхвилювався, проте відразу добачив на видноколі нову справу свого життя, котра, як і кожна заздалегідь запланована оборудка Леонарда Брокля, була абсолютно невдалою. Зваблений магією мільйонів, у розпалі реформи Грабського, він вирішив продати землю лисівським селянам, а отримані від цього величезні гроші вкласти в акції підприємств, у чому, як ми вже встигли пересвідчитися, він мав неабиякий досвід. Слід віддати належне родині, яка його відмовляла, а тітка Мехова горлала, що цього разу його справді треба визнати недієздатним; зрештою, це не була нова ідея, вона зродилася в тітчиній голові ще тоді, коли дідусь в оренду віддав Моравицю.