Нарешті настав довгоочікуваний день. Гості зїжджалися звідусіль візками й бричками, уклонялися й віталися, хвалили вміння господині, захоплювалися квітами, вислуховували розповіді про оранжереї в Моравиці й про те, як панові президентові Мосціцькому не смакували моравицькі дині, і так далі, і таке інше. Прогулювалися садом, обмінювалися компліментами, розхвалювали трояндові кущі й флокси... було парко й задушливо, заносилося на грозу, панове пітніли у своїх літніх лляних костюмах, комірці сорочок впивалися в шиї, дами обвіювалися хусточками й затулялися парасольками від палючого сонця або ж умощувалися в холодку на послужливо принесених їхніми чоловіками стільцях. Нарешті у вікні зявилася служниця, якій наказали тричі вдарити в гонг і запросити всіх на вечерю. Вона стала у вікні, брязнула в гонг і загорлала: «Гей ви, ходіть-но жерти, бо вже все подано».
Бабуся Ванда заціпеніла, та вже за мить, сліпуче всміхаючись, немовби нічого й не сталося, провела гостей уздовж шпалери ясмину й разом з ними увійшла до будинку, де все було прибране, начищене воском, натерте до блиску, витрушене й заквітчане. На небі зблиснуло й гримнув грім, наче небесні сили прощали невдале биття в гонг, а панове й дами поквапилися опинитися всередині й пройшли коридором до вітальні, де стояв стіл. Стіл (принаймні так видавалося Вандочці) уже від порогу сяяв сріблом, сліпив вогниками на вінцях келихів, приголомшував ароматом лілей та бузку, вгинався від страв, словом, становив абсолютний шедевр.
І коли вже всі сіли до того шедевру, коли вже шедевром захопилися, коли вмовкли на ту коротку мить, доки всі візьмуть до рук ножі й виделки й покуштують страву, у кімнаті зблиснуло, і у вікно, ще не зачинене служницею, влетіла куляста блискавка, мяч завбільшки, як бараняча голова. Вона обійшла стіл, перестрибуючи від прибора до прибора, від підставки до підставки, а тоді вилетіла крізь камін так само несподівано, як і влетіла, залишаючи занімілих гостей, поскручувані виделки й ложки, потемнілі келихи й довгу чорну смугу, випалену в столі й скатертині.
* * *
В олівських шафах і досі поневіряються рештки понівечених блискавкою приборів з монограмами WBL, які возили й перевозили з Лисова до Седльце, із Седльце до Білостоку, із Білостоку до Оліви. Від того задушливого вечора, який віщував грозу, Центральною Європою пролетіло стільки кулястих блискавок, що цей день не запамятався нічим, окрім кількох шматків металу й глибокого переконання, що прийом не вдався, а гості розїхалися додому швидше, аніж гадалося.
Іноді, коли я дивлюся на моє холодне північне місто з висоти одного з пагорбів, які починаються відразу за садом моєї бабусі, мені здається, що й воно обсмалене по краях, що й воно пахне смаленим з-під польського тиньку й фарби. І тоді мені згадується невинність блискавиці.
* * *
Я походжу з родини, у якій жінки були гордовиті, вперті й сильні, причому бабуся Ванда анітрохи не блідне поруч із ними. Тож не дивно, що після першої невдалої спроби вона зробила наступну, і вже через рік у Лисові було влаштовано новий шикарний прийом. Бабуся знову бігала по маєтку, дідусь знову дихав свіжим повітрям у саду, бабуся знову щось планувала й замовляла (гонг, щоправда, вцілів, але потрібні були нові святкові прибори), дідусь знову давав гроші й споглядав квітнучий ясмин.
Нарешті настав той незабутній день. Погода була чудова, повітря свіже й прозоре, ніщо не віщувало нової грози, гостей на прогулянці, зраділих сонцю й шелестінню листя, обвівав легенький теплий вітерець. Стіл був заставлений з таким самим незрівнянним, звісно, як на польську провінцію, смаком, як і рік тому. Срібло, келихи, букети в жардиньєрках, серветки, свічки й аркушики з іменами гостей чекали в ідеальному порядку на дам та їхніх кавалерів. Служниця зявилася у вікні й тричі вдарила в гонг: бабуся вирішила, що всі однаково безпомильно сприймуть це за сигнал до обіду, навіщо наражатися на мовні ляпи прислуги.
Стоячи на порозі дому, Ванда Брокль простягала руку для поцілунку мужчинам і легенько вклонялася дамам, запрошуючи всіх досередини. А коли вже всі позаходили, зачинила двері і, перетнувши довгі сіни, увійшла до вітальні.
Столу не було. Замість нього, серед зімятих квітів упереміш зі стравами, зіжмаканої тканини й потрощеного посуду стояла велика меланхолійна корова й жувала делікатесні закуски. Поруч у різних смаколиках качалася льоха із трьома поросятами. Кінь, який необачно, як це із кіньми трапляється, залишив за собою відчинену хвіртку, крізь яку й пройшла вся ця примітивна зграя, із гідністю походжав садом, навіть не дивлячись у бік будинку.
Ошелешені гості стояли попід стінами. Дами гарячково обвіювалися хусточками, панове невпевнено підкручували вуса. Усіх запросили до саду, де нашвидку подали страви, котрі не встигли ще винести на стіл у вітальні, щоправда, усе це встигло захолонути, доки прислуга виганяла свиней із кімнат.
Це був, як можна здогадатися, останній прийом бабусі Ванди. Відтоді вона надавала перевагу чаюванню у вузькому колі знайомих.
* * *
Усе це, включно із блискавками й худобою, що гарцювала по салатах, виглядає доволі ідилічно, проте околиці Кельце в ті часи не належали до безпечних.
Напередодні Великодня й на Новий рік у повітря стріляють, бо світ саме відроджується, він молодий і слабкий, позбавлений шкаралущі, і демонам легко до нього добратися. Таке було й із молодою Польщею, на яку з одного боку наступали більшовики, з іншогозахідноєвропейські концерни, а з третьогоБик та його банда.
Бик та його бандити чинили напади поблизу Лисова, і були це аж ніяк не невинні жартики, коли в когось викрадали корову чи грабували крамничку, бо такі речі належать до злодійських традицій Лисова, а жахливі, жорстокі бандитські вчинки. Тож не дивно, що коли Валерян приїздив із Кельце, з помешкання пані Вольгемут, до дружини й тестів, він ішов посеред дороги, в обох руках тримаючи пістолети, викапаний Джон Вейн.
І тут уже хотілося б розповісти про Бика та його банду, та цього не зробиш без історії про Рудого Геня, Бика нашого часу.
Бабуся, палка любителька квітів, майстриня вкладати букети й розплановувати сади так, аби жовта форзиція квітнула поруч із білою аличею, а смугасті блакитно-рожеві американські іриси (які називають піжамами) оточували клумби темніших сибірських ірисів, протягом багатьох років мала не лише сад перед будинком, а ще й так звану «дослідну дачу Державного управління лісами». А разом із цією ділянкою вона набула собі купу проблем, бо ця установа вимагала, аби там садили певні овочі у визначеній кількості, а бабуся садила виключно яснотки, жовтець, айстри та цар-зілля; іноді вона дозволяла собі певну екстравагантність, бо не перекопувала кожен вільний клаптик між петрушкою й салатом, як інші дачники, зате дозволяла траві спокійно рости між рододендронами та спіреєю. Зрештою, обидві сторони погодилися на компроміс, і бабуся обсадила клумби щавлем, наче то був самшит, і подекуди зробила живопліт із кущів порічки. Від весни до осені вона полола, підрізала, підливала й угноювала, у чому їй, як міг, допомагав дідусь; та якщо бабуся дозволяла йому підливати й угноювати, то про його вміння полоти висловлювалася, мяко кажучи, не надто прихильно.
Зиґмусь? Зиґмусь для такого не підходить. Кажу йому: «Зиґмунте, висмикни отам цю яглицю, тільки дивися, щоб не видерти барбарису». А він мені переможно так показує видертий барбарис і каже: «Ти ж не хочеш сказати, що цебарбарис?»
Після дідової смерті бабуся продовжувала ходити на дачу, але її серце нагадувало поламану іграшку, і сил, щоб скопати грядку чи прополоти півонії, було дедалі менше. Звісно, вона проходжувалася між клумбами й зрізала квіти для букетів: високий живокіст, аконіт, про який розповідала мені, що саме екстрактом з їхнього листя отруїли Сократа; юдині срібняки, химерна рослина, яка обростала зеленими талярами, восени вони сіріли, і тоді їх можна було лускати, оголюючи срібні пелюстки; ясмин, що від нього боліла голова, якщо залишити його на ніч у спальні, і ще силу-силенну інших квітів. Але щоб усе це виростало із землі, зеленіло листям, викидало бруньки, квітнуло й давало насіння, по черзі, одне за одним, спершу підсніжники, потім нарциси, тюльпани, іриси, півонії, дельфінії, настурції й закінчуючи крокусами, щоб усе не загинуло, треба було когось найняти.
Ось так потрапив до нас пан Октавіан, сожитель (бабуся іноді казала про нього «морганатичний чоловік») пані Владзі.
Пан Октавіан приходив, брав до рук лопату й примовляв: «Отут, стерво, треба скопати, стерво, бо як, стерво, на зиму цього, стерво, не скопаєш, то стерво». Отримував те, що належало йому за години та ще й після важкого робочого дня чарку бренді. («Мамо,переконувала моя розсудлива мати,немає жодного сенсу, щоби пан Октавіан пив дорогий коньяк, який ми купуємо спеціально для тебе, аби ти могла трішки випити, якщо серце заболить. То я купила бренді, пан Октавіан однаково не відрізнить»). Водночас приходила до нас пані Владзя (не голова, а бюро інформації), яка щодня чи, може, через день, приносила домашнє молоко, що його купувала на базарі в Оліві, іноді залишала приховану від Октавіана горілку, та принагідно могла попліткувати, якщо бабуся давала їй можливість виговоритися.
Оліва тоді була, і зараз продовжує залишатися, місцем, де співіснують два окремі світи. З одного боку, там можна зустріти чарівних літніх пань, «пані над панями», як сказала би бабуся, елегантних стареньких добродіїв і студентів, котрі силкувалися виглядати як молоді шановані інтелектуали (байдуже, що це значить). З іншого боку, можна отримати по голові каменюкою або залізякою, подивитися на завсідників цілодобового буфету під каштаном чи послухати крики із притону. Раніше другий світ в Оліві був представлений ширше, і бабусю на роботі запитували: «Ти в Оліві живеш? А що в тебе там, Гелено, дім розпусти чи бандитське кубло?» «І кубло, і дім розпусти»,відповідала бабуся, бо що ж іще їй залишалося робити.
Інша справа, що в ті часи місцеві хулігани й бандити мали свій кодекс честі, свої закони й свого старосту; ще кільканадцять років тому, після дідової смерті такий мальовничий місцевий «начальник» (капелюх, пальтечко, розросла сполучна тканина носа, наріст на щелепі) підійшов до бабусі на вулиці, виструнчився, вклонився й сказав: «Ми чули про ваше нещастя, прийміть наші співчуття».
Саме цих людей пані Владзя знала найкраще; від неї ми довідувалися про всі любовні пригоди, пиятику, криваві порахунки та інші афери. А якось навіть трапилася нагода вислухати справді неймовірну психологічну розповідь у частинах (через день, із пляшкою молока) про пана Грушкевича, Октавіанового приятеля, який вирішив упитися на смерть, бо його ніхто не любить.
Нічого дивного,каже пані Владзя, а її величезні зуби рухаються в такт словам, наче два ряди пожовклих балерин у «Лебединому озері»,діти повиїжджали, дружина померла, чоловік, як то люди кажуть, сам як палець, бідолаха. Та ще й без ноги на додачу. Каже моєму Октавіанові: «Ось тобі гроші, вистачить і на горілку, і на похорон. Я питиму, а ти мені принось горілку, доки я не помру».
Ми вислуховували ці похмурі рапорти через день: «Грушкевич уже тиждень як пє». «Грушкевич не встає». «Грушкевич марить». І нарешті: «Грушкевич помер».
Грушкевич помер, та й пан Октавіан почувався не найкраще, бо вочевидь попивав собі із Грушкевичем, а може, на поминках. Так чи сяк, якогось разу він ніс нам молоко, спіткнувся на східцях біля дому й зламав ногу. А що роки й уміст алкоголю в тканинах робили своє, то перелом практично не зростався, а тим часом дача невблаганно заростала бурянами.
І саме тоді на видноколі зявився Рудий Геньо. Точніше: зявився вдруге.
* * *
Шукаєте когось, хто б вам дачу скопав?пані Гібнер зупинилася на краю тротуару й похитала сивенькою головою.А Рудий Геньо саме з вязниці вийшов. Жінка його з хати вигнала, ніде й голови прихилити бідоласі. Переночувати ніде. Чей же він би радо попрацював, особливо якби міг пожити влітку в будиночку, доки собі чогось не підшукає.
Пані Гібнер, жінка, яка від молодих літ до вісімдесяти років працювала фельдшеркою, а останні тридцять літ ставила банки й робила уколи всій нашій родині, була свято переконана, що кожен, хто не має чим зайнятися, дуже хотів би знайти роботу.
Що ж,мовила бабуся,спробуємо. Пришліть його до мене, будь ласка, якщо зустрінете.
Мою розважну матір така перспектива аж ніяк не захопила.
Мамо,переконувала вона,я не певна, що Рудий Геньоце гарна ідея. Невідомо, що йому на думку спаде й чи не заподіє він тобі якоїсь кривди.
Рудий Геньо? Мені? Кривди?перепитала бабуся недовірливо.Коли ж я Рудого Геня знаю, відколи він був отакий-о,і бабуся розітнула повітря долонею на висоті стегна,і мав пять років. Колись, пригадую, повертаюся з радіо Кветною, ні, Лічманського, угору вулицею, аж тут хлопчик плаче. Підходить і: «У-у-у-у, дайте два злотих, у-у-у-у, тато шкуру з мене здере, у-у-у-у, бо він мені дав два злотих на соску для брата, у-у-у-у, а я загубив». То я й дала. Повертаюся додому. Павел уже повернувся зі школи, я йому розповідаю, а він регоче, що я так дозволила себе ошукати Рудому Геневі, тямковитому пятирічному халамидникові з вулиці Лічманського. Ого,подумала я собі,чому бути, того не минути. За тиждень знову повертаюся з радіо, підходить хлопчик: «У-у-у-у, дайте, пані, два злотих, у-у-у-у». Ну, і так далі. А я нахилилася, зазирнула йому в очі й сказала: «А ти знаєш, хто я така? Я,тут бабуся здобувається на грізний тон,я мама Павла». А Павла всі ці хлопці страшенно поважали, бо він умів добре битися. Його так поважали, що страх! А Рудий Геньо як з кілочка: «Еге... то було відразу сказати». Але двох злотих не віддав.
Згодом Рудий Геньо зявлявся в бабусиному житті в різних ситуаціях. То притягнув краденого фікуса, то захищав Павла від хуліганів, коли його звинуватили, що він напав на них і нацькував собаку. «Напав?перепитав Геньо.Накинувся? Пес перегриз повідка, щоб захищати Павла, а ви кажете, що напав? Я вам по-доброму раджу забрати цю заяву. Бо як ні, то копанки в Оліві глибокі». А потім раптово зник. Не так, як ранішена місяць чи два, або на декілька, а на цілих десять років.
І через цих десять років знову прийшов до бабусі.
Ну, то ми вже прийшли,заявив Рудий Геньо, стаючи на порозі із Грубим.
Які ще «ми»?
Я і Грубий. Ви ж хотіли когось на дачу, га? А я без Грубого не працюю.
І справді, працював із Грубим, тобто Грубий копав, а Геньо командував. Обоє розташувалися в альтанці, бо ви ж розумієте, пані Гелено, людині ж треба десь жити, га? Грубий копав у малиннику, знищуючи кущі малини, полов іриси, знищуючи іриси, і викопував цибульки тюльпанів, знищуючи цибульки тюльпанів. Те, чого він не торкався, те витоптував принагідно.