...ага. І уявіть собі, що коли почалася війна й увійшли німці, третього чи четвертого вересня мама мені сказала: «Слухай, Лялю, коли ти голову мила? У тебе таке брудне волосся, аж темне від цього бруду». Дивлюсясправді. Але вимила ретельно, висушила, а воно далі темне. Потемніло мені волосся від цих нервів.
Це ж треба!дивується пані Владзя, остаточно здавшись.
А ми можемо повернутися до нашої революції.
Сашу ми залишили у Відні, а де Сікара в злиднях, врятували (завдяки перекладним коням пані Голоєвської й кмітливості прабабусі Ванди) прадідуся, отже, можемо зайнятися його сином, дядьком Мацеєм.
Дядько Мацей. Інженер, сифілітик і божевільний, учився в Мюнхені й там собі цей сифіліс... ага... бурші, Шуберт, Леверкюн, легке вино... повернувся до Києва зі спірохетами й дипломом. Працював на якійсь фабриці на Україні, потрапив у жорна історії: на фабриці створили червоні профспілки, а він створив білі. А тоді, мовби кольорів їм усім забракло, прийшла чорна сотня й вирізала і тих, і тих, бо цим потрібно було тільки порозстрілювати всіх, спалити папери, випотрошити каси й порозбивати машини. Дядько працював у себе в кабінеті і, почувши стрілянину й крики поранених, вистрибнув у вікно. Під вікном лежали складені квадратним штабелем колодидві колоди вздовж і дві впоперек. І він скочив прямісінько в той штабель, бо кабінет був на другому поверсі чи, може, на високому першому. То він сидів там тихенько, і крізь щілини між колодами бачив, як багнети пронизують аорти й мяко занурюються в тіла, бачив, як викидають із вікон друкарські машини, і вони падали, падали на бруківку, де з них розліталися навсібіч уламки шрифтів на довгих стрижнях; бачив, як сорокарічний чоловік стинав голову тринадцятирічному фабричному посильномуповільно, методично, так, як відрізають від кореня капустяний качан. І він їх бачив. І вони його бачили. Підійшли неквапом до штабеля з оголеними багнетами й штрикали, куди попаде, крізь щілини, у які можна було просунути два пальці. Потому вирішили, що дядько Мацей уже труп, і подалися собі у свій чорносотенний світ, залишаючи його на поталу стервятників. Тим часом дядька лише де-не-де зачепило, але за ці чверть години, доки вістря пронизували повітря біля самих його очей, рота, скронь, живота, Мацей збожеволів. Щоправда, удома перешіптувалися, наче здорового глузду його позбавив сифіліс, набутий, моя люба пані, у мюнхенських борделях у часи бурхливої юності, коли дядько вчився в німецькій політехніці, проте це ані на йоту не заперечувало факту, що Мацей був божевільним. Цілі дні він проводив, спостерігаючи за комахами, спокійно розмовляючи й будуючи човники з кори, мотузки й шматків полотна, таке тривало місяцями, аж раптом він кидався на когось із родини з ножем, силкувався втопити в ставку або голіруч задушити. Опісля він вибачався й повертався до своїх човників та стоніжок.
Ну, і певна річ, був іще дядько Евгеніуш, міфічна постать бозна з якої гілки родини. Згадувався в циклі історій, які розказували за обідом, і його легко можна було витягнути із хащ бабуниної памяті, якщо досить довго й переконливо відмовлятися їсти макарони чи картопляне пюре.
Закінчите життя, як дядько Евгеніуш,каркала вона у вітальні, аж темнішали лискучі вази й сапфірово-сині чарочки. Западала мовчанка, і за мить бабуся продовжувала.
Коли вибухнула революція,неможливо передати на папері слово «революція» так, як вимовляє його бабуся; це щось наче «спідня білизна»: нібито існує, але за столом про таке не згадують,так-от, дядько Евгеніуш, який мешкав у великому будинку на одному із центральних проспектів Києва, оголосив страйк. Звільнив більшість прислуги, незважаючи на те, що цим додав обовязків дружині, а не собі, зачинився в кабінеті й відмовився від їжі. Рішуче заявив, що не їстиме цієї гидоти, яку йому подаютьа бідність була жахлива, майже голод, дружина цілими днями бігала по базарах і приносила хіба що якусь крупу й мерзлу картоплюі, як і личить справжньому джентльменові, дотримав слова. І помер від голоду.
Та годі про дорослих. А діти?
Рома пережила облогу Каліша, чорт-зна, як вона в тому Каліші опинилася, але опинилася-таки, бо під час війни люди потрапляють до різних дивних місць. Колись тут відбулася знаменита облога, голод, бруд, постріли, але потім було ще багато інших знаменитих облог. Хай там як, саме тут Рома захворіла на сухоти. А діти Карнаухових? Іван, який потрапив у халепу, а халепи, здається, були прикметою тих часів, закохався в дружину свого командира з кадетської школи. Був страшенний скандал,бабуся змовницьки посміхається,сама не знаю, чи то щоб сподобатися цій офіцерші, чи то від розпачу, він подався обороняти від червоних якусь позицію, яку всі давно вважали втраченою; здається, більшовиків було ледь не в сто разів більше, і після відступу за ними залишилися настільки понівечені шаблями тіла, що їх неможливо було впізнати. Зрештою, про це знала хіба що тітка Саша, а від неї мама. Батько ніколи не дізнався, як загинув Іван. А може й ні. Так чи сяк, це було оповите таємницею. Зате Іванова сестра, Іринка, пережила революцію, а потім і чистки тридцятих років, і блокаду Ленінграда... складно сказати, що було найважчим. Листувалася попервах з батьком і тіткою, потім з мамою і, нарешті, зі мною. Написала кілька книжок, видала російські казки і збірку оповідань чи роман, якраз про ту облогу... називався він, здається, «Дружба». Десь там має стояти на полиці, отам. А потім листи перестали надходити, і все. У пятдесяті-шістдесяті, коли приїздили якісь делегації товаришів із СРСР чи коли хтось із радіо їздив із дружнім візитом, я завжди питала про Ірину або прохала, щоб там запитали. І завжди одне й те саме: «О, пташка летить», «Бачимо, товаришко, що у вас уже не такий сильний акцент», «А ви були, товаришко, у Нижньому Новгороді?» чи ще щось схоже. Доки нарешті хтось не відвів мене вбік і не сказав, що я, певне, хочу і на них, і на себе, біду накликати, і що Ірину вивезли. Більше я не питала.
Ну, але залишилася ще одна дитина Валеряна Карнаухова, жіночої статі, народжена в щойно створеній Речі Посполитій, у Кельце, у 1919 році. Дитина мала прізвище офіцера польської армії, знаменитого гінеколога й улюбленця Дам, пана Казимира Бенецького, який зважив на прохання своєї, у принципі, уже колишньої, дружини, і вдочерив її (бо ж не всиновив).
Ох, маму налякали різні знайомі, особливо білі росіяни, що коли моє прізвище буде Карнаухова, то поляки мене битимуть, обпльовуватимуть і зневажатимуть за всі вивезення, повстання, польсько-російську війну 1792 року, Паскевичів та Муравйових. От я й уважалася офіційно пасербицею свого батька... звісно, я хотіла це змінити, щойно досягну повноліття, але вийшла заміж за Юлека, та й по всьому.
Ну, гаразд. Отож дитина носила прізвище пана Бенецького. А імя? Так-от, імені в дитини не було. Якось так склалося, що із хрестинами чекали до Валерянового приїзду, а той не міг виїхати з Радянської Росії, тож бабусю кликали «Ляля», бо вона була така гарненька, як лялечка. Прабабуся Ванда, прадід, мати, служниці, сільські бабиусі тільки «Ляля» та «Лялька», «Лялюня» й «Ляля». І лише, коли малій було років чотири, її представили високому, голомозому чоловікові з бородою, сказали: «Це твій татко» й почали підшуковувати імя, яке відповідало б здрібнілому «Ляля». Поміж усіх Луїз, Галін, Лен та Каролін вибрали саме Гелену. Щоправда, антична історія навіть у найпростішому викладенні до такого вибору не заохочувала, але, як відомо, вона час від часу любить повторюватися.
* * *
Я вже згадував, що бабусина оповідка вється, наче зелений горошок, випускаючи щоразу нові й нові чіпкі пагони. І тут я винен читачеві ще один довгий, зелений, чи, радше, кольору сепії, вусик, такий собі ліричний відступ, бо ж ніяк не можу не згадати про кілька пригод, які сталися з моїм дідом, Валеряном Карнауховим, колишнім юрисконсультом Південно-Західної залізниці, перш ніж він оселився в пані Вольгемут і варив какао в окремій каструльці.
Тато, як і годиться адвокатові, висловлювався гладко й переконливо, і якось так йому вдалося прихилити до себе більшовиків, що вони не лише не розстріляли його на місці, хоча він, звісно, буржуй викапаний, але навіть доручили йому обовязки управдома. Приходили, розпитували, забалакували його, аж якось батько їм і каже: «Ге, от ви все про чесність, принципи, голови гарними фразами напхані, а боброву шапку в мене ви таки вкрали». То вони перезираються, тоді на нього дивляться, і знову перезираються. «Боброву?питають.Боброву, громадянине Валеряне Івановичу Карнаухов? Тоді ми пошукаємо». І пошукали, і знайшли, і віддухопелили злодія, як Сидорову козу побили, ще й принесли чверть свині на замирення. Уявляєш собі свого кришталево-чесного діда Зиґмунта в такій ситуації? Він би сказав, що де там, йому тільки шапка потрібна, бо зручна, тепла така, у морози добра. А вони б розлютилися і його негайно розстріляли. Але мій батькото інша справа. Чверть свині засмажив, запросив їх усіх, і злодія теж, до столу, налив у чарки горілки, зїли, випили за згоду. А тоді вже, трохи під мухою, кажуть йому, що коли вже він такий їм друг, то, може, допоміг би їм, бо якась сволота контрреволюційна ходить ночами й перерізає їм телефонні дроти, причому щоночі, а звязок, це вам, перепрошую, не абищо, на війні не остання річ. І батько погодився. Ходив з ними дільницею, і навіть далі, від смерку до світання долав паркани, брьохав через струмки. Нікогісінько. Лише одного разу сказав своїм товаришам більшовикам, що бачив такого диверсанта: низенького рудого курдуплика. Низенького рудого курдупля, бо сам був голомозий і кремезний як дуб, а це ж він сам ходив і ночами перерізав ці дроти, щоб помститися за Івана.
Та невдовзі з революції поступово в муках почала виникати держава. Кров їхньої імператорської величності, наступника трону, принцес, доктора Боткіна й прислуги забризкала стіни льоху в Єкатеринбурзі, Фелікс Едмундович себе не шкодував, працював днями й ночами, за що через багато років йому фарбували долоні червоною фарбою, і взагалі ставало чимраз небезпечніше, так, що знайомства з більшовиками, аби спокійно жити, уже не вистачало, бо ж зрозуміло: лікар може бути корисним, художник, скажімо, але чим корисний може бути адвокат? Адвокатце найгірший ґатунок буржуя, послідущий білоручка, що наживається на людській кривді.
Не кажучи вже про те, що й за прекрасною пані Бенецькою засумував, і за дитиною, ще невідомо, хлопчик це, а чи дівчинка. Тож Валерян поспродував меблі, помешкання, столове срібло й картини, накупив за те діамантів, рубінів, смарагдів і золота, чого-чого, а цього добра в Росії вистачало, зашив усі коштовності в пальті, і з невеличким дорожнім несесером подався в незвідане, маючи за дороговказ лише маленьку записку з назвою маєтку під Кельце, «Моравиця», колишня Пйотрковська губернія в колишнім Привіслянськім краї.
На варшавському вокзалі, щойно протиснувшись крізь натовп, він помітив, що пальто потяте бритвою й випотрошене за всіма правилами варшавського злодійського мистецтва. За півгодини на Маршалковській чи, може, на Новому Світі, почув: «Очам своїм не вірю, пан радник Карнаухов, тьху, щоб мене грім побив, тьху, коли мене зір не обманює!» Підвів голову й побачив перед собою пана, скажімо Розенцвайга, дерево й папір, гурт-роздріб, якому він не раз залагоджував дрібні справи в Києві. «А що це ви, пане раднику, такий невеселий?»,чує після перших слів привітання. «Ніколи ще так не було, щоб якось не було, і ніколи так не буде, щоб якось не було! Що ви кажете, тут, у Варшаві, на вокзалі? Оце-то нещастя, оце-то доля розпорядилася!»,і вже за мить: «То скільки вам, пане раднику, потрібно?» «Але я не матиму, з чого віддати...» А Розенцвайг примружився та й каже: «Матимете, не матимете... Як пощастить, пане раднику, то віддасте, а ніто й не віддасте. Небо нам на голову не впаде». Отак пан Розенцвайг позичив радникові Карнаухову скількись-там тодішніх марок чи злотих, хто таке нині памятає, а тоді порекомендував йому в Кельце пансіон пані Вольгемут, дуже порядної вдови, яка не дертиме, мов циган за маму, і взагалі кришталево чесна жінка.
Ось так Валерян зі своїм дорожнім несесером знайшов тимчасове пристановище в пансіоні пані Вольгемут, де цілими днями опановував секрети польської граматики й торгівельного кодексу, готуючись підтвердити своє адвокатське звання. Водночас він намагався розшукати Ірену Бенецьку, доньку Ванди й Леонарда Броклів, власників маєтку «Моравиця», який, зрештою, перебував уже в геть інших руках.
І треба ж було, щоб, розпитуючи людей, Валерян потрапив до Лисова й побачив, що знайшов їх усіх, тобто найперше Ірену й Лялю, а лише трохи згодомсвоїх майбутніх тестів. Бабуся Ванда подивилася на нього, підібгала вуста й лише просичала: «Москаль та й годі». І це був її єдиний коментар до ситуації. Зрештою, іще протягом багатьох років, щоразу, коли вона чула із чиїхось вуст похвалу на адресу зятя, бабка повторювала те саме: «Москаль та й годі», байдуже, що хвалиличи то його кухню, чи музичний хист, чи вміння лікувати мігрень накладанням рук. І лише згодом, під кінець життя, почала називати його «своїм найдорожчим захисником».
Так чи сяк, Ірена й Валерян віднайшли одне одного, при нагоді майбутня жона оглянула квартиру майбутнього чоловіка, і таким чином на поверхню випливла ота славетна каструлька, у якій Валерян варив какао. А що готував він у ній лише какао, то ніколи її не мив, бо що ж такого може статисяі те какао, і це какао. І так, як прабаба показувала бабусі, так нам бабуся показувала на будь-якій маленькій каструльці двосантиметровий шар легендарного какаового накипу.
І щойно впоравшись і з каструлькою, і необхідними формальностями, вони уклали, із певним, щоправда, запізненням, законний шлюб у якійсь кальвіністській каплиці, бо не могли обвінчатися ані за православним, ані за католицьким обрядом. Зрештою, для цього довелося одному з них перейти на кальвінізм, і Валерян сказав: «Е-е-ех, я собі перейду, а дитина може бути католичкою». А католицьке дитя викликало потім щире обурення, вихваляючись у товаристві своїх подружок у фреблівському садочку пані Марилі Мождженської, як воно побувало на вінчанні своїх батьків, вичепурене у святкову білу сукенку, гаптовану трояндочками.
Розділ IV
Лисів. Що для когось по той бік цієї книжки може означати назва «Лисів»? Із таким самим успіхом я міг би написати: Єнджеїв, Курозвенки, Сташів. Та я, котрий вечорами, перед сном, оповитий запахом мила й води так, як можуть пахнути водою й милом тільки діти, вислуховував сотні оповідей про це місце, і Лисів був для мене чарівною країною, Нарнією або Ханааном, відокремленою від мене й нас усіх величезною завісою війни, війни такої ж далекої й нечуваної, як маркоманські війни чи хроніки Флавія.
Отож був Лисів за великою водою, за муром непробивним, у тому предивному світі, що його ми умовно звемо минулим і хитро розташовуємо за нами, так, як колись розташовували рай і лотофагів на щонайвіддаленіших островах Сходу чи Заходу, під землею або понад хмарами; я порівнював Лисів з Едемом, Єрусалимом, Содомом, Парижем і Венецією...