І вона оселилася в пана Коритка.
Тим часом ми доїхали до філармонії. Якраз на другу частину концерту.
І що ж було після того?увічливо поцікавився я, коли за годину ми вийшли на свіже повітря.
Після чого? Застебнися під шию.
Ні, мені так добре. З паном Коритком, з Аллою, з Валеряном.
А, справді. Треба ж було, щоб і Валерян зазнав просвітлення. У морі щоденних обовязків юрисконсульта Південно-Західної залізниці, посеред дня, між справою «Південно-Західна залізниця проти Андрія Порфировича Кеттерля» й вечірньою грою на скрипці, одного морозяного січневого дня він зазнав осяяння. Застібнися під шию. Увесь будинок, від підвалу по мансарду, включно...
...включно з каріатидами, маскаронами, малими дітьми й прислугою...
...і прислугою, знав, що в шостій квартирі мешкає із чоловіком і донькою-підлітком вродлива й сумна пані Бенецька. Доктор Бенецький віддавна скакав у гречку на всі боки, він був неймовірно чарівливий, я ще студенткою зустріла його у Варшаві, я саме йшла з ліцейською подругою, відрекомендувала їх одне одному, а вони раптом густо червоніють обоє... йому було тоді добряче за шістдесят, а їй навіть двадцяти не виповнилося. Доки тих бабів було як гною, пані Бенецька не переймалася, та коли він зупинився на одній, до всього ще й на сусідці, такій собі пані Коритко, о-о-о... тоді вона втямила, що діло серйозне. Зводила нанівець їхні плани, плутала якісь умовні знаки, переставляла горщики із квітами, запалювала або гасила свічки на підвіконні. І дедалі смутнішала. І це бачили всі, крім Валеряна, якому було потрібне осяяння. Якогось дня він зустрів її на першому поверсі. «Ви дозволите,подав їй руку перед виходом з будинку.Сьогодні дуже слизько». І прекрасна пані Бенецька підвела на нього свої сумовиті очі, у яких спалахнули два сапфірові вогники, і з висоти своїх гордих метра пятдесяти сантиметрів кинула йому: «Від москаля? Від москаля я руки не прийму!» А що вона завжди бігала, то за мить уже впала й простягнулася на льоду, а Валерян меланхолійно подивився на неї. «І що?гукнула вона,Такий ви джентльмен, що й не думаєте подати жінці руку?!» «Від москаля? Від москаля ви, мабуть, руки не приймете?» І кажучи це, нахилився й легенько підняв її.
І коли через два місяці Алла повернулася, сповнена скрухи, зізнаючись, що їй не вдалося пробудити в панові Кориткові приспаної гідності й сили, Валерян відповів, що вона, звісно, може знову оселитися на другому поверсі у пятій квартирі, але він у шостій квартирі опікується прекрасною й сумною пані Бенецькою, чий чоловік, військовий лікар, гінеколог за спеціальністю, відверто зраджує її з пані Коритко.
А тоді, як казав Юлек, слово за словом, народилася Ляля.
Розділ III
Та перш ніж народиться Ляля, треба згадати про тітку Сашу й Мішу де Сікара.
У Валеряна були дві сестри, Льоля й Саша. Саша була нудна й негарна, і через це він півжиття мусив нею опікуватися. Льоля була таким самим неймовірним відчайдухом, як і він, улюблена сестра й найкращий друг, через що вони півжиття не могли побачитися.
Вони зростали в чудовому куточку над якоюсь великою рікоюВолгою, Дніпром чи ще там чимсь. Їхній батько помер, коли дівчатка були зовсім маленькими, і матері довелося взяти на себе всі справи в маєтку. І лише божому провидінню треба завдячувати тим, що вони в цій великій річці не потопилися. Бо ж дітей виховували служниці, котрі вважали, що найкращий спосіб позбутися Льолі й Валерянаце дозволяти їм цілими днями плавати в човні. Діти отримували їжу на весь день, казан каші зі шкварками, яблука, груші, ще там щось, складали це до човна й плавали великою річкою до пізнього вечора, і тоді поверталися з обдертими колінами, замурзаними обличчями й порожніми шлунками, тоді як чемна Саша, яка цілий день розучувала гами й читала, давно вже спала сном праведниці.
Отож Льоля й Валерян не потопилися, і тому треба було подбати про їхнє майбутнє. Валерян закінчив юридичний, про Льолю ж мені відомо лише, що вона залишилася над тією великою річкою, а Саша пішла до консерваторії. І тут зявляється Міша де Сікар.
Бідолашний, незрівнянний Міша де Сікар! Я тобі про нього розповідала?питає бабуся, а я байдуже киваю головою. Байдуже, бо з тим самим успіхом міг би й заперечити, але спротиви не мають права на існування при невпинній розповіді.Міша вчився з татовою сестрою, тіткою Сашею, у консерваторії. Вродливий мужчина, високий, кароокий і чорноволосий, смаглявий, стрункий... Аполлон. І до того ж чудова партія, бо де Сікари володіли мережею банків по всій царській Росії, від Петербурга до Камчатки. То й не дивно, що півконсерваторії зітхало за ним і не зводило з Міші очей. А тітка Саша... ну, що ж, низенька, оченята блакитні, пуцулувата, ніс-пуговичка, кнопочка така приплюснута, нічого цікавого. Гарно сміялася. Волосся в неї було чудове аж до старості, але якось я зайшла до спальні, дивлюся, а її розкішне волосся висить на такій собі деревяній кулі, а в тітки хіба що кілька сивих пасем, зібраних у маленьку дульку на маківці. Ну, та замолоду, певне, було справжнє. І от, уяви собі, красень Міша якогось дня стає навколішки перед тіткою й просить її вийти за нього заміж. Її! Оту малу товстощоку Сашу з носом, о диви-но,бабуся притискає носа кінчиком вказівного пальця,отаким плескатим. І що ж вона йому відповіла?
«Чому я?»
Звідки знаєш? Я тобі розповідала? Саме так вона й запитала: «Чому я?» А він їй на те: «Бо ви єдина за мною не бігали». І вони побралися. Відтоді тітка з Мішею де Сікаром, який був справді скрипалем від Бога, їздила по всьому світу й бувала в салонах найвищих аристократів і найзаможніших буржуа. Париж, Лондон, Нью-Йорк, Віденьвони подорожували скрізь, а разом з ними їздили Фекла й Анюта. Бо лише Фекла й Анюта, які в дитинстві няньчили Мішу, могли терпіти його постійні істерики. Бо вода у ванній на два градуси гарячіша чи холодніша. Бо акомпаніаторка його недолюблює. Бо альтист зизоокий. Бо мігрень. Бо він не хоче грати, не хоче, не хоче й не гратиме. І Фекла й Анюта бігали за ним зі скрипкою, спершу з «Аматі», потім зі «Страдіварі», із каніфоллю, з альбомом родинних фотографій. «Матуся, матуся й бабуня, дивися, ангелятко моє, хлопчику золотенький, а татусь, ось тут, ну, не дусайся». А Міша постійно зривав контракти, не грав на концертах, якщо йому зал не сподобався, погода не така або просто був не в гуморі. Знаючи це, імпресаріо підписували з ним контракти з астрономічними відшкодуваннями, а він зривав і платив. Брати, котрі разом з ним успадкували мережу банків, щомісяця надсилали йому величезні гроші, аби він тільки тримався подалі від родинного бізнесу, тож гроші однаково пливли до нього рікою. Тітка розповідала, що в Брюсселі Міша якось кинув на землю недопалок. Підійшов поліцейський і виписав йому штраф. Міша заплатив, уклонився, а через сто метрів знову щось кинув. І знову заплатив штраф. Отаким він був: вродливим, багатим і неймовірно свавільним...
І з цього випливає мораль. Може, у бабусиних історіях це й не виняток, але й у жодному разі не правило, бо життя далеко не завжди породжує мораль, а всі бабусині оповіді взяті якраз із життя. До моралі бабуся готується майже непомітно, невтаємничений спостерігач і слухач цього аж ніяк не зауважать. Лише досвідчений знавець уловить в її тоні прихований поспіх, який у момент кульмінації змінюється відповідно дозованим сповільненням; розтягування голосних і несподіваність закінчення... справжній хист вісімдесятирічної жінки! («Що таке вісімдесят один рік для молодої жінки?»повчально сказала би бабуся).
...і розумієш, тоді зявилася ця американка,займенник «ця» тут виконує очевидну роль: ідеться про «цю» конкретну, про цю видру, яка відбила Мішу в тітки Сашіїздила за ним від міста до міста, від столиці до столиці, від одного концертного залу до іншого, завжди сиділа на найкращих місцях, закутана в найдорожче, проте, аж ніяк не найвишуканіше манто, посилала до гардеробу кошики троянд і мліла від захоплення. Ну, і Міша подався за нею, залишив тітку без засобів до існування й поплив до Штатів. Проте американка, хоча вродливий скрипаль їй і подобався, не мала щонайменшого наміру терпіти його коники. Вона відіслала Феклу й Анюту, а під час першої ж істерики подзвонила покоївці й сказала: «Принесіть йому склянку холодної води, бо в нього спазми»,і вийшла.
Знаю. А потім кинула його, і бідний Міша,тепер уже справді бідний, бо вибухнула революція, банківську мережу націоналізували, а де Сікарів поставили «к стенке»грав у ресторанчиках Нью-Йорка й Чикаго. Цікаво, чи він спершу продав свого «Страдіварі», і вже потому грав у ресторанчиках, чи, може, грав там на «Страдіварі»?
Але бабуся вже встигла розгорнути книжку, заснути в кріслі або перейти до іншої історії. Зрештою, відповіді на це запитання не знає навіть вона.
* * *
А тоді, слово за словом, народилася Ляля.
Та спершу трапилося ще багато чого. Декілька кузенів, які сиділи на різних європейських престолах, влаштували собі наймасштабніший родинний конфлікт, на який тільки були спроможні. Тобто, у принципі, спроможні вони не були, бо при цьому втратили не лише ряд земель, палаців, жінок і дітей, не кажучи вже про підданих та амуніцію, але й кілька тронів.
Прекрасна пані Бенецька, яка продовжувала залишатися Бенецькою, бо якось ніхто не встиг вчасно дати раду з усіма розлученнями й одруженнями, у паніці виїхала до маєтку своїх батьків десь у Привіслянському краї.
Тітка Саша червоніла, коли давнім знайомим її відрекомендовували як гувернантку дітей пана й пані М. чи Б., або фон К. у цісарському Відні, який поволі огортала золотаво-червона заграва.
Дідусь Брокль продовжував листування з усіма відомими спеціалістами-цукрівниками, керуючись не національними інтересами, а суто науковими. А що жив він у Російській імперії, де відповідним інстанціям завжди було чудово відомо, хто чим керується, то його швиденько заарештували, без зайвих церемоній визнали німецьким шпигуном і засудили до розстрілу. І тоді бабуся Ванда, яка із Дрездена запамятала хіба що крамниці з тканинами, а з Парижакапелюшки, укотре продемонструвала неймовірну загартованість духу.
Але тут на сцену доведеться вивести пані Владзю. На жаль.
У пані Владзі не голова, а довідкове бюро,розказує бабуся,бо вона народилася під Кельце. Мої рідні місця. Там усі селяни були такі розумні. Звісно, ніде не вчилися, біда з нуждою аж пищала, зате тямущі страшенно, бо недалечко була царська тюрма Святого Хреста...
Про цю вязницю й про те, як вона впливала на кмітливість селян, я розповім іншим разом, а поки повернімося до мальовничої постаті пані Владзі. У ті золоті часи, коли алкоголю до першої пополудні не продавали, пані Владзя володіла справжньою могутністю й була відомою самогонницею з доходами Форда або Рокфеллера (чи, зваживши на рід занять, краще сказати Аль Капоне), звичайно ж у скромних масштабах вулиці Альфа Лічманського й сусідніх кварталів. Із тих часів у неї залишився сожитель, пан Октавіан, один із клієнтів, який їй найдужче сподобався. Вміло розпоряджаючись своїми засобами, пані Владзя тримала його на короткій шворці. У неділі й свята вона виділяла йому відповідну кількість грамів, не дозволяла волочитися із дружками й повсякчас нехтувала його освідченнями, знаючи, що в ролі законної дружини матиме на Октавіана значно менший вплив, аніж зараз.
Відколи цілодобові крамниці підкосили галузь професійного самогоноваріння, пані Владзя полишила свій бізнес, щоправда, тримаючи в буфеті, за звичкою та із сентиментальних міркувань, кілька пляшок на чорну годину, проте це вже сприймається нею як пенсіонерське хобі й принаду на Октавіана, а не справжній ґешефт. Зате вона віддалася іншій пристрасті, а що була пані Владзя перфекціоністкою, то в тих самих скромних масштабах виконувала тепер роль медіа-магната Вільяма-Рендольфа Херста, вигадуючи й поширюючи плітки про всіх і все в радіусі кілометра. Сідає разом з нами до нашого сніданку й спішить поділитися новиною.
Пані Карпінська, посивіти із цим усім можна, їй-бо! В Октавіана знову нога розболілася, поклали до лікарні, заразився жовтяницею, бо тепер як підеш до лікарні, то люди кажуть, що відразу заразишся, ну, і я там...
Посивіти?безапеляційно перебиває її бабуся, ледь розтягуючи слова.Посивіти? А й справді, можна посивіти.
Ну, ну,боязко мовить пані Владзя,я й кажу...
Але ж усіх нас, і мене, який це пише, і Вас, котрі це читають, смішить така невдала спроба втрутитися в бабусину розповідь. Ба більше, нам відомо, що ми залишили Леонарда Брокля, професора хімії, у старанно випрасуваній сорочці, перед екзекуційним взводом.
Уявіть лишень, мій дідусь посивів за один день. Розумієте, мій дідусь, Леонард Брокль, був хіміком, спеціалістом у галузі цукрівництва. Відтоді, як він забагатів на акціях, наукою займався радше заради задоволення, та однаково листувався з усією Європою, з дослідниками з Англії, із Франції, Росії, Німеччини, Австро-Угорщини. І треба ж було, щоб почалася Перша світова війна...
Авжеж, було таке...
...а війна цукрівництву не сприяє, як не сприяє вирощуванню орхідей, виготовленню італійського морозива чи ткацтву на механічних верстатах... але дідусь Брокль,пані Владзя зрозуміла, що втрутитися не вийде, і похмуро посьорбує каву, цокаючи об краєчок чашки своїми конячими зубами,дідусь Брокль, звісно, не припинив свого науково листування, аж одного дня до нього прийшли й заарештували, бо він виказує ворогам державні таємниці, бо пін шпигун, ну і, звичайно, воєнно-польовий суд. Зрештою, може, наївний дідусь і виказав якісь таємниці, хоч би й розташування полів із цукровими буряками на Україні, хтозна? І тоді моя бабка Ванда, яка була, зрештою, не надто розумною жінкою, зате відзначалася життєвою мудрістю, звернулася до своєї подруги, пані Голоєвської, у якої була поштова контора й перекладні коні... Знаєте, пані Владзю, перекладні коніце коли через кожні кількадесят кілометрів у заїзді чекала пара, і втомлених міняли на свіжих, так що всю дорогу можна подолати чвалом. І от бабуся поїхала до Києва, посеред ночі витягла з ліжка якогось поважного чиновника, а той іншого, доки не отримала документ про невинність дідуся Брокля, і знову перекладними кіньми помчала до фортеці, де дідуся тримали в камері смертників. Уранці його мали розстріляти. І бабуся приїхала якраз на світанку, показала документи й урятувала чоловіка. Їх перепросили й відпустили. І тоді, уже за ворітьми, бабуся помітила, що дідусь зробився сивий мов голуб. За одну ніч посивів.
Та я й кажу...силкується вставити свої пять копійок пані Владзя.
Буває й навпаки. Уявіть-но собі лишень... а може, ви помідорчик зїсте?
Та я ж уже снідала, уже й на базарі була, і зустріла цю Орловську із третьої квартири, а вона мені й каже...