А коли обід затримувався...
...а коли обід затримувався, тато грав на скрипці один із творів, яких ніколи не навчився виконувати, наприклад, «Куявяк» Венявського, де були такі складні пасажі... а мама, яка ненавиділа фальш і завжди стверджувала, що фальшива нота викликає в неї фізичний біль, мчала з кухні, вигукуючи: «Зараз, зараз, буде обід, тільки, на Бога, не грай». Чого тобі там ще треба до твоїх записів?
Японця.
А-а-а, японця...
* * *
Японець якось звався, але бабуся японських прізвищ не запамятовує, ну, хіба що імя асоціюється в неї із двома талановитими долонями, що грають на шопенівському конкурсі. Так чи сяк, наш японець справді мав дуже вправні руки, але не грав на фортепіано, зате рвав зуби.
Подивися-но, Іренко,казав радник Карнаухов з-над газети,цей японець і далі у Варшаві. У «Курєрі» пишуть, що до нього ходить увесь monde... митці, міністри. Навіть премєр був.
І що, він йому щось вирвав?
Вирвав. Кажуть, той його дуже хвалив.
Ти диви.
Або:
Знову про японця пишуть.
Якого японця?
Того, що зуби безболісно рве. Притискає нерв у яснах і витягає зуба, наче корок.
Ох, Валеряне, я аж похолола. Не треба, будь ласка.
Дивно, що мого прадіда так захоплював цей східний дантист, бо ж сам він ніколи не мав проблем із зубами, доки у віці шістдесяти із гаком років не зламав собі зуба, коли, як завжди, розгризав волоські горіхи. Так чи сяк, а якогось ранку він заявив:
Іренко! Японець приїхав до Кельце. Завтра в нас обідатиме.
Моя бідолашна прабабуня, призвичаєна, що ніколи не відомо, скільки людей прийде на обід, бо раптом Валерян стріне на вулиці знайомих чи безробітних, які вже два дні ріски не мали в роті... і таке інше, знизала плечима й лише пробурмотіла, що коли той дантист, то може не вимагатиме десерту. А японських страв за жодні скарби світу не дістати, зрештою, Геня й не втне нічого з японської кухні...
Аби смакувало,відбуркнув мій гостинний прадід і життєрадісно сяйнув лисиною, схиляючись над якимись документами.
Ну, і прийшов,розповідає бабуся, яка, частуючись шарлоткою, саме вмостилася у своєму допотопному, широкому фотелі, у якому помер і прапрадід Брокль, і прапрабабуся Броклева, і прабаба Карнаухова,низенький, у котелку, із ціпком, очі вузенькі. Говорив російською, німецькою й англійською, вклонявся навсібіч, розповідав про натискання на нерви в яснах, і з наполегливістю, гідної кращих справ, їв, нещасник, чужі його смакам голубці, кнедлі, а також малоросійський борщ. Аж раптом...бабця замовкла.
...вийшов.
А ти звідки знаєш? Авжеж, вийшов. То ти знаєш цю історію? Вийшов до нужника, бо туалету в нас ще тоді не було. Тато перепросив його, мовляв, такі умови, те, се, будь ласка, ліворуч, а самстриб до стійки з парасолями, вистукує котелок, розкручує ціпкаі той розкручується, а всерединінотатки, мікрофільми. Бо японець був шпигуном і, вириваючи зуби, при нагоді тягнув за язика всіх цих балакучих генералів та міністрів, тягнув за язика доньок банкірів і директорів, нарешті й самих суддів Верховного суду й депутатів, і сенаторів за язика тягнув, уміло, не настирливо, ні, адже то був вихований, досвідчений японець. Досвідчений японець повернувся з нужника, уздрів тата з розкрученим ціпком і хотів ушитися, але тато хап його за комір і потягнув до поліції, а поліція далі, куди слід. Певне, до контррозвідки. А тоді Геня розігріла голубці й ми дообідали.
* * *
Приблизно тоді ж таки розігралася історія Маргаритки, отож ми можемо повернутися до моменту, коли я перебив бабуню (зізнаюся: насправді, коли я сказав «Це буде далі», бабуня зовсім не припинила розповіді, зауваживши: «Ага, далі...», а розказала все до кінця, нарікаючи лише, що я втрутився).
Якось увечері прийшов із візитом пан Роммель. Цього разу, зігравши із прадідусем кілька творів, він розповідав не про «прюнельки», а про свою старшу доньку, Маргаритку, точніше про пана Гесса. Отож, Маргаритка збиралася на бал. На той-таки бал збирався пан Гесс; проте в останню хвилину вирішив залишитися вдома. По нього приїхали друзі й кажуть: «Слухай, поголися, вдягнися гарно і їдь з нами. Шкода молоді літа просиджувати вдома! Поїдеш з нами автомобілем... Будуть Зуля й Мариня, і Маргаритка Роммелівна».«Маргаритка? Яка ще Маргаритка?»Як цеяка? Донька садівника Роммеля. Визирни у вікно, оно сидить в автомобілі». Він визирнув і вмить закохався, така вона була вродлива... висока блондинка, дуже висока; принаймні настільки, що тоді це вважали вадою, але ж Гесс мав на зріст два метри й чотири сантиметри. А коли спитав, чому в неї таке дивне імя, а друзі пояснили: «Тому, що вона німкеня», то вже вороття не було. У шаленому темпі одягся, поголився, поїхав. Протанцювали всеньку ніч, а за шість тижнів уже й повінчалися.
Інша справабабунина однокласниця, Ядзя Жарновська, героїня із драми девятнадцятого століття, дівчина, вродлива наче мрія, русяві коси, очі, мов волошки. Батько її був панич, що слабував на сухоти, а мати селянка, здорова. Покохали одне одного. Дідусь майбутньої Ядзі, деспотичний шляхтич, заборонив зустрічатися. Вінчаються всупереч його волі. Панич оселяється в селянській хаті й там помирає. Мати самотою виховує дівча, яке, поєднавши в собі аристократичну тендітність і селянське здоровя, зростає богинею. У неї закохується панич, часи змінилися, тому деспотів немає, заручини, перстеники й ідилія. І раптом усе зруйновано, а я зворушений, хоча й вислуховую цю історію чи не всоте.
Уже домовилися про весілля, а батьки нареченого досі не познайомилися з матірю нареченої; слід було все залагодити якомога швидше, тож у чергових листах молоді планують зустріч. І раптом Ядзя прочитала в листі: «Лише попрохай маму, аби не вбирала хустину на голову, бо то виглядає занадто по-селянськи...» і т. д. «...кохаю Тебе палко...» Зняла перстеника з пальця, поклала до конверта й повернула.
Я зворушений усоте, а бабуня всоте все мені псує, додаючи, що хлопець страшенно перепрошував, і вони таки жили довго й щасливо.
Отож ми вкотре дійшли до любовних питань, і слід поступово змиритися з тим, що бабуня в цій розповіді зробилася вже дорослою настільки, щоб мати якогось, як би вона сама сказала, кавалера. Отак ми дійшли до Юлека.
Розділ IX
Насправді мені важко називати Юлека якось інакше, аніж «Юлек», хоча, якби я його знав, то напевне звертався б до нього на «ви» й шанобливо вклонявся. Але він існує для мене лише як молодий чоловік з бабуниних оповідань, як уламок блискучої фотопластини із зображенням лисівського саду, як збірка анекдотів і, насамкінець, як кількасот чи й кілька тисяч сторінок перекладів французьких романів.
У принципі, я мав би згадувати про Юлека лише після Адзя, але перед Зиґмунтом, тобто моїм дідусем; крім того, є ще кілька чоловічих імен, які бабуня вимовляє з насолодою, з якою колись вимовляли назви кількох улюблених готелів у Біарріці та Марієнбаді; та поки ми про них не згадуватимемо.
Адзьо був поетом і першим бабуниним нареченим. Він здобув її ефектним наступом з літературного бокутобто публікував у серйозних, журналах присвячені (з усією серйозністю) коханій серйозні вірші, у яких аж роїлося від майстерних метафор, візантійського блиску, забутих богів та міфічних чудовиськ. А бабуня, оточена колом подруг, з паленіючим обличчям читала в шкільних коридорах ці серйозні вірші в серйозних журналах. То діялося в часи, коли друковане слово ще мало якусь вагу, і ним було легше, ніж нині, убити, спокусити чи підбадьорити, а що Ляля Бенецька була, як то кажуть, опорою келецької культури, і друковане слово промовляло до неї із силою і в осіянні слави, то вже невдовзі її бачили то тут, то там, у товаристві низенького, непримітного студента, увінчаного зачіскою, популярність якій дуже швидко й цілковито поклав край такий собі теж малопомітний австрійський художник із тим самим імям.
Бо, бачиш, Адек був з бідної, дуже бідної родини. Батько якийсь залізничник, мати вдома гарувала, три сестри. І в них були дві кімнатки в будці обхідника, бо батько був, здається, таки обхідником, і в одній кімнатці тулилися батьки й три сестри, а в іншійАдзьо, о Адзьо був генієм і мусив мати місце для праці, і тишу, і спокій, і всі вдома ходили навшпиньках, коли Адек писав, читав німецькі романи або перекладав. Ну, а коли поїхав до Варшавського університету, то батьки геть собі вимотували жили, і без того вже добряче вимотані, щоб його утримати; на щастя, квартирував він у товариша безкоштовно, точніше за те, що розмовляв із товаришем німецькою, бо Адек справді знав цю мову блискуче. Товариш був милий але не надто тямущий, і дивився на Адзя мов на святий образ; носив за ним книжки, готував, прибирав, доки, зрештою, із власної волі й без примусу не перетворився на його служника. Спілкувалися вони виключно мовою Гете, тому я їх не дуже розуміла, але з інтонації й тих кількох слів, які я вихопила з їхньої вишуканої розмови, де вживалися всі граматичні часи й способи, особливо ж наказовий, я здогадалася, що Адзьо поводився із тим Кшисем чи Тадзем доволі паскудно. Пізніше, коли я вже порвала з Адзем, то не раз бачила того хлопця в містіблідий, зіщулений, він кидав на людей невпевнені, наполохані погляди. Згодом чула, що він виїхав з Варшави, але не знаю, чи то дійсно так.
«Коли я вже порвала з Адзем»бо розрив з Адзем був неминучим. Щоправда, бабуня продовжувала читати в серйозних журналах присвячені їй вірші й навіть через шістдесят років памятала кілька рядків із жалобної поеми на смерть Пілсудськогопро снігову левицю, що конає під сонцем на штахетах, і про Танатоса, який ходить по дахахале терпіти нескінченні скандали, сцени ревнощів та істерики, під час яких Адзьо кидався на підлогу й бив по ній кулаками, усе це було геть не в стилі моєї бабуні.
Аж раптом я збиралася з ним на бал, а перед тим на спіритичний сеанс, бо тоді це було дуже модним, усі ці столики, що кружляли, медіуми, викликання, ланцюги рук і т. д. Ми сиділи з подругами рядком, довкола столу, на якому було блюдечко й кругла планшетка з алфавітом... і за рухами блюдечка або коли одна з дівчат його пересувала, уже не пригадую, як саме, на планшетці вибирали чергові літери. Звісно, що ми цікавилися іменами наших майбутніх чоловіків. Одній випав Людвик, другійАнтоній чи Пйотр, іще однійЯшун чи, може, Маріан, а коли спитала я, блюдечко кружляло, кружляло, утворюючи речення «Не бійся, маленька, усе буде добре». Уявляєш, як вони всі з мене сміялися, що я буду старою дівою або чиєюсь утриманкою. А тоді ми пішли на бал, де Адек у літературному товаристві почав просторікувати, мовляв, натхнення натхненням, але жінка, музауже зайва, то тільки розрядка напруження, яке гамує вільну творчість і так даліа всі ж знали, що він говорить це в присутності офіційної музи й коханої. Намагалися якось там його зупинити, перевести розмову на інше, аж нарешті Юлек запросив мене до танцюбо чомусь лише до Юлека Адзьо не ревнував, власне, не знаю, чому, може, уважав його потворнимобійняв і проказав, наблизивши вуста до мого вуха: «Не бійся, маленька, усе буде добре».
А тоді все поточилося блискавичнояк завжди в житті моєї бабуні; у період її пізньої слави знайомі називали її ураганом Гелена, зауважуючи, що невипадково тайфуни називають жіночими іменами.
Я дочекалася, доки Адзьо складе всі іспити, бо серце він мав слабке й характер дещо неврастенічний, а тоді заявила йому, що з мене досить, що я можу приходити до нього час від часу, але щоб він до мене не приходив... бо, розумієш, я завжди можу піти геть, коли він почне мені ці свої коники викидати, але ж у себе я його не вижену... та й годі. Через півроку зустріла його на вулиці й упізнала тільки тоді, коли він мені вклонився. І зрозуміла, що мені все минулося.
Коли я сказала, що зустрічаюся з таким чарівним хлопцем, Юліаном Рогозинським, мама стала посеред кухні, бо саме щось там готувала й командувала служницею і, розмахуючи ополоником, мовила: «Рогозинський? Рогозинський? А це не той бовдур, що чотири роки не міг випускні іспити скласти?» Бо щоб ти знав: у келецькому ліцеї панував такий звичай, коли хлопці у випускному класі вирізали ножиком на своїх формених кашкетах дрібні клітинки й обшивали все це товстими рожевими нитками. А Юлек зробив це ще в першому класі, до того ж, ходив із тростиною й носив монокль, словом, у моєї матері були всі підстави припускати, що її донька закохалася в недоумка.
* * *
Крім чарівливості й кашкета в Юлека була ще й мамуня.
«У вашої матінки така південна зовнішність, чорне волосся, смаглява шкіра... мабуть, пані Рогозинська гречанка або іспанка?»часто запитували в нього. А він відказував, зсуваючи капелюха на потилицю: «Маму-у-уня? Так, гйечанка, так, ісьпанка. По бабуні Ґлаубітцер і по бабуні Брауман». Бо дошукався тих бабунь-прабабунь у генеалогічному дереві, зрештою, прізвище мамуні було Кірхнер, і геть арійської зовнішності вона не мала... але не мала й семітських рис... просто висока, струнка, вродлива жінка. Прегарне волосся. Вона дуже молодою вийшла заміж за пана Рогозинського, директора фабрики гнутих меблів, чарівного й вишуканого, з родичами такими, що ого-го, бо... Боже мій, геть не пригадую. Але прадідом чи, може, прапрадідом Юлека був Фраже, отой виробник столових приборів «фраже», як у нас називають вироби фабрики графів Платерів... І цей Фраже, який був звичайним міщанином, але забагатів, зі своїм багатством оженився з княжною Мірською, а Мірські були бідні як церковні миші, зате із титулом. І згодом Юлек водив мене до різних графів Красінських як офіційну наречену... Утім, якось ми були на Повонзках на могилі отого Фраже, і там було таке, розумієш, фото на порцеляні, так-от уяви собі, як дві краплі води Юлек, ті самі риси, той самий вираз обличчя; ми були вражені схожістю. І бач, як дивно все склалося, що він відмалку захоплювався усім французьким, умент вивчив мову й перекладав вірші ще в гімназії... щоправда, у математиці був дуб дубом, і на випускному вчителеві довелося підказувати йому формулу обчислення площі круга, але коли він складав випускні, то вже мав чимало публікацій у різних журналах, тож його якось там проштовхнули... Ця схожість із Фраже й франкофілія, ну, неймовірно...
А пан Рогозинський?
Що?
Пан Рогозинський. Була мамуня, а тато до пари був?
Ні. Я ніколи його не знала, ба, не знав його навіть Юлек, причому із тієї простої причини, що народився вже по смерті свого батька. Його тато страждав на важку форму туберкульозу нирки, і треба було її видалити. На жаль, хірург виявився чи то старим, чи неуважливим, так чи сяк, він вирізав здорову нирку, а хвору залишив, і пан Рогозинський сконав у розквіті віку після кількох тижнів агонії, не дочекавшись сина. А мамуня, втративши чоловіка, справжнє втілення усіх чеснот, вирішила ніколи більше не виходити заміж, аби вшанувати память по небіжчикові. Що не заважало їй час від часу мати якихось залицяльниківвочевидь память по чоловікові від цього не страждала, а мамуня була жінкою молодою й надзвичайно привабливою.