Гарно.
Та гарно. Та загалом вона поводилася як примітивна хамка. От учителька латини, пані Сташовато інша справа, та була дуже добре вихована, але неймовірно сувора. Я її не боялася, бо з початку досить добре знала латину й привчила її до того, що завжди можу відповісти. Тому вона мене ніколи не питала, зате по черзі викликала всіх дівчат, а вони так довго мордували того Цезаря чи Лівія, аж нарешті лунало: «Ля-а-алька, тепер скажи їм, у чому тут справа». І тоді я підводилася й відповідала абсолютно без жодних зусиль, бо все вже давно переклала. Аж раптом якогось разу у випускному класі вона питає мене без попередження. А я нічого. Вона аж заніміла. «Лялю, встань, будь ласка,сказала вона.Лялю, будь ласка, сядь. Будь ласка, встань. Як цети не знаєш?» То я їй і кажу, що не знаю та й квит, що вона мене сто років не питала, а я не вчилася тільки щоб учитися. Дала мені три тижні, щоб я вивчила; якраз були зимові канікули. І, уяви собі, що я таки вивчила. І склала на пятірку. Та-а-ак. Вона вживала таких різних висловлювань, наприклад: «Чого так скачеш, як блоха по шахівниці». Не знаю, чому саме по шахівниці, але так вона казала.
* * *
Перекладала вона добре чи зле, але класичну освіту Ляля Бенецька отримала. То й не дивно, що коли я був малий, то замість казок бабуня розповідала мені грецькі міфи; під час купанняпро Ахілла у водах Стіксу; у садупро Нарциса й Адоніса; на ринкупро Гермеса, а про Несса, Одіссея чи стимфалійських птахівза будь-якої нагоди. Ну, і про Авгія, коли хотіла примусити мене поприбирати іграшки. Зявлялися й інші герої: Гамлет, Роланд, король Собеський з неодмінною Марисенькою, Бона, що отруїла Барбару, а із часом також Емма Боварі, Ганс Касторп і барон де Шарлю, але на цьому етапі ми вже розповідали одне одному навзаєм.
В Оліві все було трохи по-іншому, з Едипом, Брюгге й російським балетом десь на задньому плані. Ми спілкувалися мовою, відірваною від дійсності вулиці Квітної, вулиці Лічманського, вулиці Підгалянської і далівідірваним від дійсності Ґданська, Поморя, Польщі й більшості західного та східного світу: натяками на родинні оповіді, спільно прочитані книжки, внутрішньородинними слівцями. Сторонньому часто складно було нас зрозуміти, та хіба не цього ми трошки прагнули?
Коли з Відня приїхав Ріхард, бабуню охопив звичний переляк під назвою: «А де ж мені його покласти?», а тоді наступного дня під назвою: «А як же я з ним порозуміюся?»
Ну... знаєш... англійською або німецькою. Він чудово говорить по-англійському. По-німецьки теж непогано.
А французькою?
Ні. Російською теж ні, щоб випередити твоє наступне запитання.
Нечувано,зітхнула бабуня,ну, та якось спробуємо.
* * *
І що, Ріхарде,спитав я на третій день,як тобі вдається спілкування?
Коли я розумію, то посміхаюся й киваю головою. А як ні, то роблю таку міну смутного песика,і тут він зробив міну смутного песика.
Ага.
На щастя, більшість часу ми або ходимо по костьолах та музеях, або обговорюємо різні поважні речі, як-от час і простір, бо Ріхард на цьому знається, а я ні, або навпакипро малювання перлин чи створення напруги, бо на цьому Ріхард не знається, або, зрештою, про речі, на яких ми обоє не розуміємося. Та траплялося, що доводилося його ненадовго залишити сам на сам з бабунею, яка більшість часу була відокремлена від нас мовним барєром і тому помітно дратувалася.
Так чи сяк, та коли я йшов, скажімо, на кухню, щоб заварити чай, то про всяк випадок намагався уважно прислухатися, бо ж ніколи не відомо... Чайничок стояв, як звичайно, на електричному чайнику («Бо гріє. Мусить гріти, там завжди ставлять чайничок»; якщо хтось не дотримувався нової традиції, то бабуня здіймала рейвах). На склянках осад, бежеві й сіруваті патьоки з каменя й чаю, узагалі позбавлені смаку (а може, навіть його збагачують, зрештою, жодного запаху чи чогось бридкого), та для очей мого асептичного австрійця то справжній жах. Мию, мию. З кімнати долинає дедалі гучніший, сповнений упевненості й переконливості, голос бабусі. Вона явно щось розтлумачує. Треба поспішати, бо невідомо, що може статися.
Отож я напружуюся, заварюю улюблений Ріхардів чай, перцево-цинамоновий, метушуся за двох чи й трьох, витираю до блиску ложечки, нарешті входжу до вітальні, де бабуня, картинно вмостившись у фотелі, сягає якогось апогею оповіді, містичних вершин красномовства.
Капітолій, Капітолій,вигукує вона, розмахуючи руками, окриленими класичною освітою. Час від часу бабуня ґелґоче і, наче цього замало, супроводжує це різними сценами, значення яких мені поки незрозуміле.
По той бік столу Ріхард робить міну смутного песика.
Яцеку-у-у,бабуня з гідністю обертається до менея хочу йому сказати, що ми з ним балакаємо як гуся із поросям.
З огляду на безпеку чаю й сяючих склянок, я ставлю тацю на столі, а тоді питаю:
А що означала ця пантоміма?
Як це що? Гуси! Капітолійські гуси! Уночі до мурів Риму,тут бабуня замашними рухами показує силует Вічного Міста,підійшли варвари. Не пригадую вже, хто саме...
Та їх багато було, байдуже. Що далі?
Але бабуся вже видиралася уявними схилами одного із семи пагорбів; галли, насупивши чоло, раз по раз долали коротку відстань між фотелем і столом. Тодігуси, метушня, тріпотіння крил і голосне ґелґотіння, аж доки невидимі пірїни впадуть на невидимі плити Капітолію; римляни попрокидалися й хапаються до боюбабуня розштовхує фотелі й здіймає пястук з неіснуючим мечем. Гуси Рим урятували.
Гуска,побожно промовляє бабуся.Гуска,повторює вона, пильно вдивляючись Ріхардові у вічі.
Я коротко йому розтлумачивРіхард зберіг міну песика, яка виробилася протягом усієї бабусиної виставипро що йдеться в приказці «як гуся із поросям». Зясувалося також, що він не знав історії капітолійських гусей, але дуже втішився такому розширенню горизонтів, як і будь-який милий, розумний, гарно вихований австрійський хлопець. Видовище, рух і звук дійшли кінця.
Не чув про капітолійських гусей? Неймовірно.
Знаєш, він, здається, не отримав класичної освіти. Простіше було якось про качура Дональда, зрештою, птиця та й птиця...
На щастя, бабуня, звільнена від обовязку пояснювати щось далі, вирішила не демонструвати поросят і сіла пити чай.
* * *
Ну, гаразд, директорку ти не любила, латиністку теж не надто. А кого ти любила?
Ну-у-у, Горбатик. Горбатик був моїм улюбленим учителем. Історик. Надзвичайно розумний чоловік, потім був викладачем, здається, у Кракові, хоч я й не певна; нещодавно помер, я читала некролог у «Пшекрої». Теж довгенько собі пожив. Хоч і не виглядав на такого, який мав стільки прожити. Із простої родини, щойно закінчив університет, худий мов тріска, бідний як церковна миша, завжди носив одного й того самого костюма із задовгими, відвислими на колінах штанами, які утворювали такі складки, схожі на бублики. Колись, пригадую, сидимо в класі перед його уроком, і я намалювала на дошці карикатуруГорбатика, такого нещасного, з тими бубликами. Він увійшов, побачив, посміхнувся, а тоді каже: «А й справді, то вже занадто, ці штани дійсно як ганчірка». І відтоді приходив до школи в єдиному святковому вбранні. Боже мій, як я перед ним вибачалася, як ми всі його перепрошували, благали... але ні, він уперся. Мені було так ніяково, так неприємно... Якось, пригадую, я вирішила першого травня прийти в чомусь провокаційному, червоному, а що в мене не було нічого цілком червоного, то я вбрала хустку в білий горошок. Горбатик увійшов, глянув на мене й каже: «А ви неабиякий героїзм виявили... ну, ну. На мій урок одягти червону хустину! Та ще й у білий горошок! На мій урок». А він мав трохи соціалістичні погляди,додає бабуня,і разом з тим підтримував Муссоліні, бо бував в Італії й розповідав нам про громадські роботи. «Якщо комусь вдалося цих ледачих італійців загнати до роботи,казав,то це таки неабияка людина. Понтійські трясовини осушив, дороги проклав, порядок навів...» Згодом йому це захоплення минуло. Так чи сяк, а викладав він чудово, будь-кого з нас умів заохотити до праці... у нашому класі така дівчина була, ми всі її Оселедицею називали, бо вона страшенно оселедцями тхнула, невідомо чому. Наче й чиста, умита, а завжди цей запах... зірок з неба не хапала. І, уяви собі, якось Горбатик її питає, а вона щось там белькоче, затинається. Закінчила, а він каже: «Пані...як там її звали... ну, байдужеякась-там. Пані Якась-там висвітлила це питання з надзвичайно цікавої перспективи...» І відтоді Оселедиця вчила історію, аж гай шумів. З решти предметів і далі мала одиниці, але з історії щоразу пятірка за пятіркою. Чудовий учитель. Ну, ще була та історія із трійкою. Читав нам оцінки за семестр і сказав, що в однієї з нас трійка з поведінки. А тоді трійка з поведінки в жіночій школіто був справдешній скандал. Не знаю, що треба було вичворити, щоб трійку заробити. Дівчата перелякані, юрмляться довкола мене й кажуть: «Слухай, Горбатик тебе любить, йди до нього й запитай, хто трійку має». Іду, питаю, а він: «То ви не знаєте? Не здогадуєтеся?» Я щось там мудрую, мовляв, може, та, бо її бачили на балу в офіцерському казино, або інша, бо колись нафарбувалася на якийсь бенкет. «Ні. Ви й справді не знаєте, хто дістав трійку?» Я не знала. «Ви». Я заніміла. «Я?» А він дивиться, киває головою й каже: «Вам конче було воювати з директоркою? Нащо вам це здалося? Ще й дивуєтеся».
То... гм... то він трохи конформістом був...
Е-е-е, ні. Горбатик теж воював з директоркою, як і я, але непомітніше. Пригадую, як я складала випускний з польської мови й літератури, і вона була в комісії. Я відповідала бездоганно, і тоді директорка, яка будь-що хотіла мене зрізати, спитала про сучасну літературу. Горбатик схопився зі свого місця й заперечив, мовляв, цього немає в програмі, та пригадав, що місяць тому я писала із цього великого реферата, і сів. Я відповідала з памяті, усе як по нотах, просто переказала свою доповідь, і квит. Нарешті дійшла до місця, де трохи забулася, назву якоїсь книжки, і кажу: «Але тут ви мені допоможіть, бо мені память зраджує». «Ні, годі»,процідила директорка крізь зуби, а Горбатик знову підхопився й розцілував мене в обидві щоки. Перед самою війною вона викинула його зі школи; він відразу пішов до університету. Такий розумник.
Окрім війни з директоркою, бабуня, разом зі своїм другом із чоловічої гімназії, редагувала поважну шкільну літературну газету, сторінки якої прикрашали різні фейлетони, патетична поезія й обговорення; той друг був закоханий в бабусю до нестями, але був молодшим за неї на два місяці, тож вона на нього й не глянула. Згодом йому минулося, коли він був уже дорослима що він став при цьому великим письменником і обїздив потому півсвіту, щоб, зрештою, померти на серце в південному місті біля підніжжя вулкануто це вже інша справа. А поки залишмо його в якомусь класі, де, розгладивши аркушика, на посинілій від чорнильних плям парті, він малює Лялю Бенецьку у вигляді каріатиди, як «опору келецької культури», або як вона з войовничим виглядом прямує, затиснувши під пахвою Фрейдів «Вступ до психоаналізу».
Ми навіть мали шкільну пошту: будь-хто міг укинути до спеціальної скриньки листа до редакції, якого ми потім гуртом читали й не раз відповідали на сторінках газетки. А якось, пригадую, прийшла листівка, задрукована штемпелем із картоплини двома вульгарними словамина «х» і на «п». Пан Горбатик, який допомагав нам готувати газету, зиркнув на ту картку, зімяв і кинув убік, але я все прочитала. Через кілька тижнів ми сиділи з батьками й тіткою за обідом, пригадую, що якраз був малоросійський борщ, і раптом мама спитала: «Валеряне, я бачила на паркані якесь дивне слово, «хуй» чи щось таке. Що воно значить? Це якась абревіатура? Назва якоїсь партії?» Тато побуряковів і захлинувся борщем, а відразу потому захлинувся знову, помітивши, що я теж почервоніла. Але мама такою вже була; наприклад, вона ніколи не вживала слова «бордель», та коли бачила безлад, то часто казала: «Який жахливий бардак», бо їй здавалося, що це таке гарне російське слово, яке означає непорядок.
* * *
Воно й не дивно, що прадід Валерян захлинувся гарячим борщемяк будь-який гурман, він мав свої дивацтва; суп обожнював киплячий, найкраще просто з каструлі. Сам прекрасно готував, але за якусь смакоту міг усе віддати. Обїдався до знемоги різними делікатесами. Лікарі радили йому перейти на дієту, бо він слабував на серце, але прадід казав, що воліє прожити ще десять років і їсти те, що йому до вподоби, аніж двадцять, і відмовляти собі в усьому й споживати варену моркву.
Примушував мене їсти маслини, а я їх ненавиділа. І пити сухе вино за обідом. Мені більше подобалося солодке, але тато казав: «Ти ж не хочеш солодкого? Бо якщо так, то взагалі не дам...» Обожнював рибу; я лише раз бачила, як мій батько вчинив скандал жінці: коли крамарка пообіцяла залишити для нього свіжі міноги, а тоді геть забула й продала їх комусь іншому. Боже мій, як він репетував... Ну, і ці обіди, батько, який поглинає гарячий суп, завжди якісь гості, знайомі й незнайомі... Бо, знаєш, тато був таким, що коли стрічав на вулиці безробітних, які зле виглядали, а то були роки великої кризи, і вбогих безробітних на вулицях не бракувало, то запрошував їх додому на обід, а наприкінці ще й давав їм якісь харчі. Або одяг. Пригадую, як колись мама примусила його купити нове пальто, бо старе вже потерте, і не личить людині на такій посаді. Він відмовлявся, відмовлявся, але погодився. І якраз назавтра, коли батько йшов вулицею, робітник, що фарбував якийсь будинок, розлив фарбу й заляпав те нове пальто. Робітник перелякався, перепрошує, а тато питає: «А який у вас розмір? Бо, може, вам це пальто потрібніше, ніж мені?» І негайно йому віддав, а тоді повернувся додому щасливий, бо міг знову носити старе пальто. Ще й так добре, що не привів того робітника на обід. Мама лише вимагала від нього, щоб її заздалегідь повідомляли, але він відказував: «Я їх щойно зустрів, а раніше ж не знав, кого побачу дорогою, скільки їх буде й чи будуть вони голодні». Або отой чоловік, як же він звався, такий молодий інженер. Працював у якомусь проектному бюро, навіть дуже непогано заробляв, але сталася халепа, і його дружина тяжко захворіла, потрібні були кошти на ліки. Отож він узяв трохи грошей з каси підприємства, щиро сподіваючись їх повернути з найближчої платні; на жаль, тоді саме перевіряли бухгалтерські книги, і виявилося, що грошей бракує. Страшенний скандал, хлопця звільнили з роботи й відтоді ніхто йому руки не подавав, тільки й казали: «Розтратник! Розтратник!» До всього ще й дружина померла. Безнадійна ситуація. І що роблять мої батьки? Регулярно запрошують його на обіди, щоб він не сумував, сидячи в спорожнілій квартирі.