Пощастило тобі з Алінкою.
Авжеж. Витягла мене й віднесла додому, але я однаково вхопила запалення легень. Це тоді якраз сторожиха приходила й казала, що молиться за легеньку смертоньку. Що іще було з тим Здзішеком... А, ну, звісно ж, він заклався, що я не піду вночі на кладовище. Що злякаюся. А я завжди була свавільною. Дочекалася, аж стемніє, вилізла непомітно в нічній сорочці крізь вікно... було літо, і я навіть не замерзла. Та батько якось про все це довідався, про цей заклад, і що Здзішек чекає на мене на кладовищі, загорнувшись у якісь простирадла, і дістався туди першим. Здзішека вилаяв, мовляв, майже дорослий чоловік, а дитину лякає, бо мені, було, може, сім, може, вісім років... а мене знайшов і відвів додому. Я більше батька перелякалася, ніж якихось там духів, що їх сподівалася побачити... та якби я угледіла там Здзішека в простирадлі, то невідомо, що могло би статися. Нервовий шок чи ще щось. А взагалі цікаво, що і Алінка, і Здзішек були такими химерними... вона обожнювала мене захищати й рятувати, лазила по деревах, мов справжній шибеник, і нічого не боялася. А він убирався в дивні квітчасті сорочки, фарбував губи помадою, зневажав дівчат і з часом почав зявлятися в товаристві таких різних дивних друзів, ну, розумієш. Я собі гадаю, що то все через матір, Ружа була така нечула, пішла за генерала Шимічека, певне, лиш для того, щоб батькам було приємно.
І що? Що з ними сталося?
Алінку під час війни вбили німці, а Здзішек загинув ще до війни. Плавав у морі під Варною, і там його якась судома вхопила. Утопився,бабуся зловтішно всміхається,така іронія долі, завжди мене дурив, що потопає, так глузував, на кпини брав, доки й справді втопився.
Нафарбований і у квітчастій сорочці. Гм. А були в тебе ще якісь кузени?
Так, малі Мехи. Малі... ну, не такі вже й малі. Стася Меха я ніколи не бачила, бо він загинув у Львові, молоденьким, дванадцятилітнім, може, хлопчиком. Лежить на «Цвинтарі Орлят». Умирав у лікарні й весь час кликав: «Мамо, мамо». А тітка їхала до нього, здається, страшенно поспішала, але мала ще якісь справи залагодити дорогою. Так він і не дочекався.
Бісова баба була та Мехова.
Ну, певне ж. Через неї дядько Мех позбувся посади волинського воєводи. Він на важливій посаді, а його жона різні химороди справляла. Приміром, ходила по місту з бузьком і поросям на шворочці.
І вони одне одного не били?
Ні, зрештою, не знаю. Може, вона їх поодинці вигулювала. Або зїжджалися різні поважні гості на Волинський ярмарок, це тоді неабияка подія була, такий ярмарок, як-от Познанський, тільки сільськогосподарський... так-от, зїжджалися ті гості, дядько їх запрошував додому на врочистий обід, а вона приймала їх у халаті. Страшенний скандал; тут тобі пани високоповажні, голови й представники, а тут халат. Та ще й потертий. Пришелепувата була, що там казати, усі завжди знали. Дядькові врешті сказали, що він мусить подати у відставку. Воно й не дивно. Запитав, чи вони незадоволені його роботою, а ті йому у відповідь, що роботою дуже задоволені, а от жінкою ні.
Ну, гаразд, але ще друга дитина була.
Яка друга дитина?
Стасева сестра.
Вандзя? Вандзя Мехівна була моєю улюбленою кузиною. Мала прегарний кришталевий голос. Успадкувала його по тітці, батьковій сестрі, яка була славетною примадонною. На жаль, слуху по ній не успадкувала. Памятаю, як Вандзя Мехівна приїхала до Лисова, ходила по саду й співала «Як пішов король на війну», а я сиділа коло вікна й слухала її, бо вона мала такий гарний голос. Чи не сто разів заспівала, і щоразу інакше. Це теж неабиякий талант. Ну, а я так і не вміла співати «Як пішов король на війну», бо, як кажуть росіяни, завчила й весь час фальшивила. Чуєш... клац.
Що?
Ну, клац. Стиш!додала бабуся роздратовано.Радіо. Полудень, зараз буде та передача... знаєш, а це теж страшенна іронія долімати такий прекрасний голос і нуль слуху. Іще як під акомпанемент, то півбіди, але а капелла... чорний розпач. Вона потім навіть щось записувала, бо тітка їй це влаштувала по знайомству... і сама вибрала такі твори, щоб увесь час інструмент вів, тому заспівала добре. І ми потім це слухали по радіо. Та щойно згадаю, як вона ходила собі садочком, під сонечком, а я слухала тієї нещасної «Як пішов король...», то в мені аж усе перевертається. Певне, вона й зазнала б якоїсь слави, бо голос мала дійсно феноменальний, але Вандзя загинула під час війни. Німці її в Павяку закатували.
То це ж самі святі діви й святі отроки?
Ну, не дуже, Здзішек святим не був. А Вандзя не була дівою, бо мала чоловіка.
Чоловіка? Про чоловіка ніколи не чув.
Як це ні? Спершу мала нареченого й необачно прохопилася про нього матері. Тітка Мехова розлютилася й так довго плела інтриги, розсилала якісь листи, очорнюючи власну доньку в очах тієї родини й таке інше, що це все розпалося. Тож наступного разу Вандзя не сказала їй нічогісінько й повідомила щойно в переддень вінчання.
То й так шляхетно вчинила, я б на її місці взагалі не повідомляв.
Але вона повідомила. І тоді, під час урочистої церемонії укладення шлюбу тітці Меховій луснула гумка в трусах. І труси впали на підлогу. Провидіння,прорекла бабуня побожним тоном, таким незвичним для її розповідей,обирає собі найнеймовірніші стежки. Ну, а тепер тихо, бо новини.
* * *
Отак бабуня безапеляційно уриває спогади через новини з Афганістану, Боснії чи Отвоцька. Тим часом я перебуваю в якійсь ідилічній аурі, немов витаю на хмарині здійнятого в повітря золотого пилудостоту так, неначе сиджу у вікні лисівського маєтку, у вікні, якого явно не існує, спираюся ліктями на вичовгане деревяне підвіконня. Достигає паперівка, а може, черешні, а може, ще нічого не спіє, а по високій траві, місцями темнішій і вищій, походжає Вандзя Мехівна, вродлива дівчина, і немилосердно фальшиво співає «Як пішов король на війну».
Ну, але війна прийшла сама, не довелося на неї навіть ходити.
* * *
Оце й усе про родичів?
Загалом та-а-ак... ну, а ще що? Мацей? Дядько Мацей? Дядько Мацей переважно був тихим і лагідним, але часом шаленів. Одного разу кинувся на тата, коли вони пішли прогулюватися над ставком, і почав його топити. Наче й біля берега було, тому мілко, але щоб когось утопити, зовсім не треба багато води, якщо занурити голову в намул. На щастя, тато був дуже сильним і вирвався; потім Мацей отямився й страшенно перепрошував; після дідусевої смерті з усієї родини вгамувати його міг тільки тато. Іншого разу батьки пішли до театру, але мама на півдорозі зупинилася, бо мала лихе передчуття. Повернулася назад, увійшла додому, а там дядько Мацей душив мене пальтами.
Як це «душив тебе пальтами»?
Ну, просто,каже бабуня, неначе існує щось таке, як простий спосіб задушення пальтами,запхнув мене до шафи, накрив пальтами й душив. Мене ледь урятували. Потому мене більше ніколи не залишали з ним сам на сам.
А бабуся?
Бабуся була здорова й спортивна. До девяноста могла ногою перехреститися. А взагалі її життя минало в спокої.
І це мені нагадує, що тобі ще не девяносто, але тобі вже не хочеться про себе подбати, бо ти не одягла зубів.
Бабуня дивиться на мене докірливо й каже:
Усі канікули я проводила в Лисові...
Бабуню, ти зуби не одягла.
Тихо, негіднику,каже бабуся, якій усі постійно нагадують, що вона не носить зубів, а їй на всіх начхати.
Але, бабусю, елегантна жінка...
Дай мені спокій з елегантною жінкою. Мені з ними незручно. Усі канікули я проводила в Лисові, аж до вересня, бо там завжди було гарно у вересні, тому до школи поверталася на місяць пізніше. У Лисові тато мене вчив стріляти.
То ти вчилася стріляти?
Училася? Я чудово вміла стріляти. У мене завжди був чудовий зір і міцні руки...
...від фортепіано.
Так. А що вдома були три револьвери, то завжди було із чого повправлятися.
Чому аж три?
Два в тата були віддавна, а третій він забрав в одного добродія. То був такий молодик, трохи дурнуватий і трохи гуляка. Тато пішов його відвідати, бо в того саме народилася дитина, то й годилося наче. «А знаєте, пане раднику,каже той добродій,я отримав дозвіл і купив собі револьвера». І витягає, показує гостям, розмахує й таке інше. Батько йому каже: «Послухайте, поводьтеся із цим обережно, зі зброєю не жартують». «О, та він незаряджений». «Дуже вас прошу...»,і в цю мить пролунав постріл. Усі посхоплювалися з місць, перелякані, хтось кричить, дружина біжить до колиски, а куля поцілила якраз у колиску й розтрощила бильце над самою голівкою дитини. «Скільки ви заплатили за цей пістолет?запитав тато.Будь ласка, ось гроші. Прошу це віддати мені й більше не купувати зброї, доки до неї не доростете».
І що ж потім сталося із цими пістолетами?
Усі віддали партизанам на початку війни. Але я про Лисів казала.
Казала.
А про ляльку розповідала?
Ні.
То сталося раніше, коли я була дуже малою. Тато подарував мені таку гарну ляльку, яка розплющувала очі й уміла пісяти. Боже, як мені та лялька подобалася... і якось ми поїхали до Лисова, а я, як завжди, запросила побавитися сільських дітей, бо страждала від комплексу панночки з маєтку, у якої є все, тоді як інші діти не мають нічого. То ми бавимося тією лялькою, бавимося, і раптом діти кажуть, що зголодніли. І я побігла додому, щоб винести їм трохи хліба з маслом. Повертаюсяаж немає ані дітей, ані ляльки. Пізніше я ходила з татом, заплакана, від хати до хати, та все марно. Ніколи більше я її не бачила.
І раптом я замислююся над цією особливістю світу; бабуня, яка дедалі менше памятає, через сімдесят років зворушено згадує про ляльку зі свого дитинства, яке не існує, з маєтку, якого не існує, з епохи, якої не існує; жодну зі своїх дитячих утрат я не оплакував так, як помаранчевого пластмасового крокодила, котрий чудово плавав у воді, і якого батьки колись ненавмисне викинули, фарбуючи ванну кімнату.
Та бабуня вже розповідає про щось геть інше.
... я тих дітей не звинувачую. Бо чим же їм було бавитися? Виструганою сопілкою? Вальдорф колись на багато років утратив роботу в «Пшекрої», бо написав, що з дитинства памятає пастушків, що грали на сопілках, та відколи всі пастушки подалися в міністри, немає кому більше грати на польському селі. Діти в Лисові були такі здібні... перед самою війною, пригадую, учитель мені казав: «Усі ці діти мали б учитися, але хто тут собі може це дозволити...» Хіба що Стефан Врона. Боже, який же то був вродливий мужчина. Лише Стефан вивчився на офіцера. Пригадую, як він їхав на чолі загону під час якогось параду в Кельце, і всі жінки пасли його очима, а він мені вклонився... такий вродливий, у формі, на коні... і що з того? Моя шкільна подружка розповіла, що Стефан мав роман з якоюсь жінкою, про яку були чутки... ну, так чи сяк, а він заразився сифілісом. Памятаю, як він колись приїхав до маєтку, а ми запросили його, звісно, як рівню, на підвечірок. Він сидів такий виснажений, ледь міг ворухнутися. І попрохав у мене плед, бо вже був вечір, і йому змерзли ноги. Яке ж він тоді, певне, відчував приниження, такий геройі просить плед принести... невдовзі потому пішов на фронт, потрапив у полон і загинув у Катині. І ще був один, уже не згадаю, як звався, здається, Костшик мав на прізвище. А може й ні. Батько послав його до ліцею. Він би й до університету пішов, та почалася війна, і довелося утримувати родину. Німці якось його впіймали з тютюном, бо ж усі на селі садили тютюн, хоча це й суворо заборонялося. Так-от, упіймали його жандарми, почали лаятися й ударили його по обличчю. Якби він був звичайним селянином, то змирився б і стерпів, але Костшик почувався інтелігентом і вдарив у відповідь жандарма. Закатували його прикладами так, що мати ледь упізнала сина, просто криваве місиво якесь було.
Ба.., але ти вже про війну, а я ще не закінчив про твоє дитинство й молодість.
А про що ти ще хочеш дізнатися?
Про школу.
Про школу... зі школи мене завжди забирав тато й ніколи цього не любив, бо сторож, побачивши його, вигукував: «Панянко Бенецька, дідуньо по вас прийшов». Та воно й не дивно; татові було за пятдесят, і він був голомозий як коліно, чого він, зрештою, соромився й завжди намагався ходити в капелюсі. Там, де це було можливо. Та іноді йому й компліменти говорили, як отой залізничник на вокзалі, що мусив перевіряти, чи пасажири мають перонні квитки, а татові сказав: «Шановного пана я навіть не перевірятиму, бачу, що ви, шановний панесправжній пан, як то кажуть. Бо такий у вас вигляд. І це зразу видко».
Але ти мала про школу розповідати, а не про твою школу очима твого батька.
Про мою школу? Я вчилася дуже добре, зазвичай була другою або третьою в класі, бо в мене були проблеми з гімнастикою. Воювала із ксьондзом...
Ти? Ти, яка збиралася стати черницею-мученицею?
Так. Бо тато постійно мені повторював: «Дитино, це проблеми свободи віросповідання й нікого не можна навернути силоміць. Будь терплячою. І не забувай, що, можливо, ти колись зміниш думку про це». А я, звісно, кричала, ображалася, і мені було дуже сумно. Але згодом, я помалу почала розшукувати в Біблії різні місця, які здавалися мені геть невідповідними до Христового вчення. Найдужче мене вразило, що Богородиця знала, що Іродові солдати виріжуть, усіх хлопчиків у Вифлеємі, але не розповіла про це іншим матерям. Я цього ніяк не могла зрозуміти. Спитала ксьондза на релігії, чому так сталося, а він щось пояснював, мовляв, інакше Святе Сімейство не змогло б урятуватися втечею до Єгипту. Мене це не переконало. Я почала дошукуватися, аж, зрештою, втратила віру. Звичайно, ксьондз обожнював чіплятися до мене з різними дрібницями, тож я мусила найкраще в класі знати молитви, катехизис, псалми et cetera. Він тільки й чатував, коли я спіткнуся, а тут таке розчарування.
А з якими ще вчителями в тебе були проблеми?
Із різними. З кожним свої.
Наприклад?
Ну, найбільші були з новою директоркою. Колишню директорку я дуже любила, але вона пішла на пенсію. То була приємна, вихована пані. Зате нова виявилася вульгарною хамкою, яка репетувала на учениць, наказувала замість розмовляти й узагалі була невідповідною особою на невідповідному місці, настільки, що якось чиясь мати не витримала й дала їй ляпаса. Я ж користувалася тоншими методами. Одного разу вона вела в нас урок біології й написала на дошці «півкола мозку». Просто помилилася, мабуть, через те, що так старалася гарно вивести кожну літеру. Я, звичайно, каліграфічно переписала це до зошита. Директорка підійшла до мене й питає: «А це що таке? Як треба писати «півкуля»? А я їй: «За колишньої директорки писали «півкуля», але за нової пишуть так...»і показала на дошку, де чорним по білому... чи то пак білим по чорному було написано «півкола». Можеш уявити, як вона після цього мене любила. Воювала зі мною до останнього класу. Лише одне мені в ній сподобалося: у нас в школі була така акція, коли всі приносили сніданки для дівчат з бідніших родин. І якось директорка помітила, що одна з дівчат поклала черству булку. «А тобі теж дали на сніданок черству булку, га? Ні? Із шинкою? От цікаво. То тепер ти їстимеш черству булку, а бідним подругам залишиш ту, що із шинкою».