* * *
Батьки дуже добре ставилися до євреїв, і коли траплялися якісь антисемітські акції, батько завжди говорив: «Я б запровадив тілесні покарання, затримував тих студентів і шмагав би різками на подвірї університету», на що мати, хоч і погоджувалася з ним, відказувала: «Бо ти чернь з-під шапки Мономаха» й не на жарт ображалася через його деспотичні погляди. А згодом сміялася з усього цього і, коли йшли до кінематографу, де показували фільм про козаків, вона з гордістю казала мені: «Татусі гарцюють». Повернувшись додому, тато розсідався у фотелі й говорив: «Бо ми, козаки, до речей не привязуємося. Йшли на татарів, на турків, на поляків, привозили шовки-єдваби й златоглави, усе це надягали на себе іберкиць!до бочки з дьогтем. А що...»
Але мало бути ще про євреїв.
Буде, буде. Ти ж знаєш, що я ходила на заняття до пані Марилі Мождженської: її школа, яка замінювала початкову, мала прекрасне реноме, і до гімназії після неї приймали з відкритими обіймами; нас навіть не опитували з географії й біології, бо ж було відомо, що цих предметів у пані Мождженської не вивчають. Я, звісно, затялася, що складу й це, то мене запитали, чому гусінь, що живиться листям, зелена, а я відповіла, що в неї прозоре черевце і крізь шкіру видно все, що вона зїла. З мене страшенно сміялися.
Євреї!
Уже, уже. А все через те, що пані Мождженська була антисеміткою. На уроках розповідала нам, що порядні поляки в євреїв не купують, бо, по-перше, то самі шахраї, а, по-друге, продають різний мотлох. І в тому другому якраз було зерно правди, бо єврейські крамнички на ладан дихали, тож усе було друго-, а то й третьосортне. Знаєш, як бідний єврей перед судом стоїть? Суддя питає: «Це правда, що обвинувачений має крамницю?» «Крамницю маю, але вона приносить мені щодня самі збитки». «Тоді з чого обвинувачений живе?» «З того, що раз на тиждень, у шабат, крамниця зачинена». Колись сталося таке, що я не купила завчасу в суботу зошита, а в понеділок треба було здати домашнє завдання, тож я побігла на ріг до крамнички й купила того зошита. Папір був поганенький, чорнило розпливалося, але нічого, я віддала завдання вчительці та й кажу, що довелося купити зошита в неділю, і що як повернуся додому, то перепишу завдання набіло. Як же вона розлютилася! Написала батькові: «Я не бажаю, щоб Ваша донька купувала в євреїв». А батько відписав: «А я не бажаю, щоб Ви мою доньку виховували політично. Ще одна така спробаі я заберу її зі школи». А плата за навчання була висока, тому пані вчителька більше такого не влаштовувала.
Хто там іще був? Був побожний Фрідман із купою дітей і різних далеких родичів. Був директор фабрики, пан Пашиць, який заробляв шість тисяч, мав автомобіль, дружину, що її ненавиділи всі робітники, бо вона їздила містом у шикарному ландо, і неймовірно ледачу доньку. Була стара Сандалка, яка щодня ходила від будинку до будинку з кошиком булок на спині й продавала їх трішки дорожче, аніж сама купувала гуртом у пекаря, і щоразу дивилася на мою хворобливу бабусю й приказувала: «Роштити, роштити, з неї щос ще вироште»... А-а-а, якраз у Лисові жили Арон і Голда, Арон, різник, страшенно прикрий чоловік, якому заборонено було потикатися до садиби, відколи бабуся Ванда продала йому двох телят за умови, що він їх не заріже, а перепродасть, щоб ті підросли. Арон присягнувся всім, що є святого, і відразу потому зарізав їх у стодолі, бо йому навіть на різницю тії телята не хотілося гнати. І коли він їх різав і білував, бабуня Брокль увійшла до стодоли й прокляла його. Зате Голда, Арона жінка, була доброю, побожною й працьовитою. Виховала йому купу дітей, терпіла його паскудну вдачу й узагалі в очах сусідів заслуговувала Божої ласки. Та Господь хотів, аби якогось пополудня, коли жінка сиділа перед своїм домом на лавочці й вигрівалася на сонечку, з-за рогу виїхала вантажівка, повна ящиків з яйцями; Господь хотів, щоб один з ящиків упав з вантажівки й поцілив у Голду, убивши її на місці. Похорон Голда мала пишний, з кантором, голосінням і ріками сліз, що її спіткало таке лихо. Хто ж міг знати, яке то щастя спіткало Голду? Хіба лише Бог.
Розділ VIII
Яким могло бути оте життя тоді в Кельце? Я собі уявляю Кельце символічно, як щонайбільшу гидоту...
Оті з Радома гадали собі невідомо що, а вони ж навіть трамваїв не мали. А в Кельце трамваї були. Як тоді жилося? Тато ходив на роботу. Мама їздила по санаторіях, що поглинало половину батькової платні, хоч заробляв він дуже непогано, шістсот пятдесят злотих. Тітка Саша давала уроки гри на фортепіано. Я ходила до школи. Спершу потрапила в страшну халепу, бо дівчатка стояли перед афішею й уголос читали: «Ці-не-ма па-ла-іс», а я сказала: «Сінема пале», бо французької навчилася ще малою, щоб підслуховувати батьків... і вони взяли мене на глузи. Але згодом у мене були різні подруги. Наприклад, Танка Прилуська...
Це та, що тобі завжди заздрила й робила дурні капості?
Бо вона такою була. Саме такою. Казала: «Сядь у панталонах на воду, сядь у панталонах на воду, то я теж сяду». Я сідала в калюжі, а вона вибухала реготом. І йшла собі геть. І так постійно. Та одного разу, пригадую, її геть заціпило, коли я заявила, що в мене натхнення, і я напишу вірша. «Вірш? То ти вмієш писати вірші?» «Умію»,відказала я, гордовита й бліда. Проте саме тоді в нас не було ані паперу, ані олівця; пригадую, що нікого не було вдома, а ми якось залізли у кватирку, точніше вона залізла, бо була дуже гнучкою, а я не надто... залізла, простягла мені аркушика, і я написала: «Уже сумно свої квіти посхиляли маки, а з поля моравицькі вертали румаки...» Моравицькі румаки, ге, якби ж то вона знала, що то за шкапи були... Два тижні Ганка ходила, задивляючись на мене, мов на образ, а тоді знову зробилася такою, як перше.
Наприклад?
Не памятаю. Хоча ні, згадала. Знаєш, мій тато завжди вів зі мною переговори. З найрізноманітніших питань. Зокрема релігійних. Так-от, тато був атеїстом, а я, як це часто трапляється з дітьми, була неймовірно палко віруючою. Ходила на службу, на процесії... Пригадую, як одного разу якась пані підійшла до пятирічної на вигляд дівчинки, яка втомилася розсипати пелюстки й присіла на східцях костьола так, що видко було колінця. Пані спинилася перед нею, грізно зиркнула, тоді різко обсмикнула їй сукенку й просичала: «Прикрий своє грішне тілисько!» До пятирічної дівчинки... Мені дуже ці меси подобалися, дуже подобалося розсипати пелюстки й молитися, і страшенно хотілося, щоб тато ходив зі мною на месу. Через це я вирішила стати черницею. Планувала собі, що коли виросту, то поїду з місією до Африки чи до інших далеких країв, а тим часом завдавала собі болю, готуючись до мучеництва. Танка Прилуська зі своїм молодшим братом привязували мене до дерева, зривали жмути кропиви і, тримаючи її крізь якусь ганчірку, бичували мало не всеньке моє тіло; я з усім погоджувалася й смиренно страждала, проте попередила про одне: не жалити мені носа. Мене можна шмагати, мені зробляться пухирі завбільшки як горіхи, проте не на обличчі й особливоне на носі. І що ж зробила Танка? Звісно, шмагонула мене по носі, сказавши, що коли я маю умертвляти тіло, то геть усе без винятку, бо коли мене впіймають тубільці, то не запитають, як саме катувати. І тоді я схопилася, усе моє покликання до смиренного життя й любові враз щезло; я помчала за Прилуськими й віддухопелила їх добряче обох.
Ну, тоді вона й справді не надто приємна. Справжнісінька Ганя-людожерка.
Вредна вона була, авжеж. Це в неї від батька, він теж був бовдур. Офіцер. Тато з нього глузував: «У пана Прилуського короткий ніс і ще коротший розум». Колись, пригадую, він прийшов із дружиною, яка була чарівною особою, і тато, здається, трішки за нею упадав, платонічно, але все-таки... візит уже закінчувався, пані Прилуська кудись поспішала й мала вже йти, аж тут раптом за вікнами вперіщив дощ... І пан Прилуський сказав: «Кохана, повертайся сама, бо в мене новий мундир, і я не хочу, аби він змок». Тато розгнівався й мовив: «Що ж, якщо ваш чоловік боїться, що йому намокне мундир, то, може, нехай іще в нас почекає, а я вас проведу». І провів. Другий такий чудовий чоловікто пан Ярузельський: низенький потворний покруч, який не працював, лише цілими днями лежав у гамаку, доки пані Ярузельська, велика й ставна жінка, керувала швальнею, де виготовляли вишукану постіль, займалася своїм домом та ще час від часу отруювала нам життя. Вона завжди з нами сварилася, бо була ендечкою, а ми захищали соціаліста Пілсудського. Та, зрештою, вона була дуже розумною, і тато її жалів.
І відразу за пані Ярузельською бабуся пригадує собі інженера Р-сього, колекціонера, що сидів собі у своєму домі, немов у Сезамі, оточений прерізними скарбами: порцеляною, сріблом, картинами, рідкісними чудовими книжками та іншим, і тремтів над отим Сезамом, неначе отаман розбійників або джин на дні океану, що побивається через перлини, розкидані щедрою рукою морським гротом; усі навколо вже провели собі електрику й замість щовечірньої кіптяви від гасової лампи отримали сичання лампочок і перебої в постачанні струму з електростанції, проте інженер Р-ський навіть і не думав впустити до свого дому робітників. По-перше, вони неодмінно щось розібють і розчавлять, а, по-друге, обовязково розкажуть про скарби своїм сумнівним дружкам, і пограбування не уникнеш. От моя бабунято інша справа: у неї не було сумнівних дружків, і вона вміла пересуватися кабінетом старожитностей інженера Р-ського, а до всього ще й захоплювалася прегарними речима майже так само, як їхній власник. Тож не дивно, що інженер любив, коли вона приходила з батьком, і дозволяв їй ходити між таємничими стелажами й переповненими вітринами, і якось навіть подарував гарненьку філіжаночку, яка потім десь загубилася в хуртовинах історії, через що й нам шкода порцеляни...
А чого ж нам не шкода... а «Аматі»?
Прадідусь навчився грати на скрипці, коли вже мав сорок. Скрипку Аматі він отримав від Міші де Сікара, коли Міша купив собіза гроші від мережі банків«Страдіварі». Грав цілком непогано, окрім, хіба що, кількох складних творів, як-от «Куявяк» Венявського. Та загалом давав собі раду непогано й часто запрошував знайомих музикантів-аматорів, які приходили на музичні вечори. Наприклад, пана Роммеля.
Пан Роммель був за походженням німець, польською говорив погано, на примули завжди казав «прюнелі». Приходив до нас грати з татом дуети. А ще він був батьком Маргаритки. Це ти знаєш. І ще однієї дівчини, але та була подзюбана й потворна. А Маргариткапрегарна, от тільки страшенно висока. Як на ті часи, бо нині вона, мабуть, просто стала би моделлю. А так про неї завжди казали: «Бідолашна, де ж вона собі чоловіка знайде?» І тоді...
Ні, ні, ні. Це було далі.
Ага,каже бабуня,далі... ну, нехай. Хто там іще приходив... пан... як же його звали... ну, не пригадую. Тато йому завжди зайців давав, що їх він уполював у Лисові, бо там їх було забагато. А якось, не пригадую вже навіщо, батькові знадобилися заячі шкурки, і він запитав, чи не міг би той пан йому принести. «Ну, знаєте, пане раднику,відказує той,така шкуркато річ дорога...» «Сподіваюся,відповів батько,що ви не порахуєте мені дорожче, ніж я вам за зайців». І тому зробилося соромно. Та зазвичай усе минало гладко, тато зі знайомими грав на скрипці, а тітка Саша акомпанувала їм на фортепіано. Мама тоді зачинялася в іншій кімнаті й казала мені по секрету: «Як же ця твоя тітка котлети відбиває». Удома точилися безкінечні суперечки про музику, особливо між мамою й тіткою Сашею, бо обидві закінчили консерваторію й були фанатичними шанувальницями своїх національних композиторів: тітка весь час: «Чайковський, Чайковський», а мама: «Шопен, Шопен». Мама грала по-польськи, тітка по-російськи, і щоб ніхто не наважився стверджувати, буцім музикато універсальна мова; через це мама казала: «Саша відбиває котлети», а тітка: «Ірена маже», а тоді батькові доводилося їх мирити, ходячи з однієї кімнати до іншої й вислуховуючи вагомі музичні аргументи. Після Ромусиної смерті мама, зрештою, однаково затялася, що більше ніколи не сяде за фортепіано; тато її стільки разів умовляв, стільки разів просив, стільки разів пояснював, що Ромі до цього вже байдуже, та марно. Зрештою, через це стався й скандал у Косценських.
Який скандал?
Раз на рік, улітку, ми їздили до пана Косценського, голови казначейства, який запрошував до себе авторитетних підлеглих і влаштовував для них урочистий обід. У вітальні... вітальня була квадратною... хвилиночку...бабуня замислюється й хмурить чоло,авжеж, квадратною. І посередині лежав великий квадратний килим. І на одному його розі сидів кіт. Бо Косценські тримали собаку й кота. Пес був басет; потворний, розгодований і смердючий. Від самого початку обіду він нервово роззирався, трюхикав туди й назад кімнатою, зиркав на кота, знову трюхикав. Усі віталися, сідали до столу, обмінювалися плітками й пліточками. А пес трюхикав і глипав, глипав і трюхикав. Зате кіт... кіт поводився спокійно. Із гідністю. Сидів на краєчку килима, на самому ріжку, виструнчившись, мов маленька єгипетська богиня.
Бастет.
Ні, то пес басет. Кіт сидів, і лише час від часу робив ледь помітний рух головою. Зрештою, пес не витримував, підходив до столу й починав жебрати. Як він огидно лащився, як плямкав, як йому слина стікала з куточків пащі... І тоді кіт вирушав зі свого місця, мяко ступаючи лапками, підходив до пса, давав йому ляпаса по морді й повертався на своє місце. До кінця обіду сидів виструнчений, а пес, похнюпивши голову, трюхикав вітальнею, не сміючи знову підійти до столу.
А скандал?ставлю контрольне запитання, щоб бабуня не спинилася посеред розповіді.
Атож, скандал. Звісно. Якогось разу на обіді був юнак, якийсь родич пана Косценського. Родич, котрий, здається, саме входив до товариства й неодмінно мусив себе показати із щонайкращого боку. Та зясувалося, що обрав він невідповідний спосіб. Нічого не скажу, може, він і був чарівливим хлопцем, може, чудово грав у віст і ще кращеу бридж, а може, був завзятим тенісистом чи філателістом, проте склалося так, що він вирішив грати на фортепіано. Може, принесеш варення до чаю?
Іду до кухні, приношу якогось слоїка.
«Вишні 87». Ні, 89.
Дай, я відкрию, у мене сильні руки.
Бабусю...
Ну, що таке, якраз через фортепіано й сильні... і от, відразу по обіді всіх запросили до музичної кімнати, де вже чекали стільці, розставлені підковою. Нам улесливо вказали на місце якомога ближче до інструмента, а спітнілий і зблідлий переляканий юнак сів і почав грати. Мені тоді було вісім років... може, девять... зрештою, байдуже. Так чи сяк, я вже тоді розуміла, що він не грає як слід. Він плутався, засильно вдаряв по клавішах, рвав темп. Закінчив. Ноктюрн. Полонез. Дві мазурки. Моя мама сиділа поруч із виразом муки на обличчі й нарешті запитала: «Перепрошую, можна про щось попрохати?..» Кімнатою розлігся схвальний гомін. Чиновники казначейства та їхні чиновницькі половини, які бурхливими оплесками нагороджували родича господаря дому, посміхаючись, чекали прохання про який-небудь вальс чи прелюд. «Чи міг би цей юнак припинити грати?» І вийшла. Батько, побуряковівши на виду, рушив за нею й на ходу виправдовував маму, мовляв, вона не грає від Ромусиної смерті, а фортепіано нагадує їй про доньку, він уклінно перепрошує, і вже дуже пізно... жахливий скандал. Ну, дай мені того слоїка.