Разом із прийшлими тепер нас було тринадцятеро, і це той випадок, коли треба назвати всіх. Окрім провідника Корнила та Пластуна, з наших були Стодоля, Сірко, Голий, Місько, Шпак, Сокіл, Лоза, я, а також Гак, Сум і Дзідзьо. Ці троє останніх перед вечором відійшли на інше місце квартирування, бо провідник Корнило сказав, що нас зібралася завелика гурма. Оскільки Гак, Сум і Дзідзьо були з одного куща, то вони разом відїхали човном на Ішків, де мали свою криївку, а я вже за вечерею раптом подумав, що крайовий провідник Безпеки, мабуть, забобонний. Він побоявся числа тринадцять, бо яка ж це гурма для трощі? Де десятеро, там і троє не зайві, але тоді в нас вийшла б мовби тайна вечеря.
Ще дужче мене здивувало те, що есбіст тут якраз нехтував безпекою. Провідник такого рівня не мусив би відпускати нікого з місця своєї ночівлі. Ще було б зрозуміло, якби він вислав варту чи стежу, але отак просто «завелика гурма», це, як на мене, було легковажно.
Ми вечеряли біля куреня, вкритого очеретом, частували провідника «чим хата багата» (трохи вудженини, сало, яйця, зелена цибуля), і Стодоля навіть запропонував гостеві скуштувати бромбасу.
Що то є? спитав провідник Корнило.
Настоянка така, відповів Стодоля. Зі смородини.
Ні, сказав він. Я дотримуюся відомих вам правил.
А провідник Буревій вишнівки може собі дозволити.
Не знаю. То його справа.
Але ж і головний провід зняв із нас «сухе правило», сказав Стодоля. Ще років три тому.
Були люті зими, пояснив провідник Корнило. Коли в морози перейдеш річку чи переспиш на снігу, тоді спирт рятує. А більше ніяк.
Люті зими хмикнув Стодоля. А нині скажені часи. Самі знаєте, як нам тепер.
Як? провідник Корнило щиглем розбив сире яйце, присипав зверху пучкою солі. Ви ж казали, що все добре. Жоден щур не прошмигнув
Бо й ні. Ось і недавно порішили одного без суду і слідства.
Розстріляли? чомусь здивувався провідник Корнило.
У нас що, зайві набої? Каменюку на шию і в Стрипу. Щоб ні сліду, ні знаку. Так мене ще на вишколі вчили.
Стодоля значущо подивився гостеві в очі, як колишній есбіст есбістові.
Без суду і слідства, кажете? перепитав провідник Корнило, повільно пережовуючи вудженину разом із пірям молодої цибулі. Ні, так не годиться. Коли спірвеш агента, треба переводити слідство й протоколювати.
Допитати треба, сказав Стодоля. А псувати на них папір у мене немає часу. Мого тата застрілили, хату і всю господарку спалили без будь-якого слідства. Знаєте, хто застрілив мого тата?
Чув.
Сам секретар райкому партії Халявка.
Чув, повторив провідник Корнило. Потім того Халявку навіть більшовики судили за таке самоправство.
Судили? знов хмикнув Стодоля. Та вони його просто прибрали відси, щоб я не пімстив Ну, ще будем видіти.
Десь на багнах озвалася найстарша жаба, а потім дружно заграла вся їхня оркестра. Жаби ще дужче за куликів хвалять своє болото.
А ви кажете, правило, зітхнув Стодоля. Тут часом як не випєш, то серце лусне. Провідник Буревій теж мені докоряв. Навіть погрожував.
Він казав і мені, кивнув есбіст.
Казав? Що саме?
Що деякі звязківці на Стрипі розпустилися вкрай. Плямують Організацію. Ходять по селах без всякої конспірації, пиячать.
Ну, то перебільшення, сказав Стодоля. Зараз по селах не дуже походиш. Люди застрашені. Буває, кусника хліба не випросиш, не те що горівки. Часом і до хати не пустять.
Він сам собі усміхнувся, ніби щось пригадавши, і подивився на Сірка.
Розкажи, друже Сірку, як тебе пригріла вночі одна чемна ґаздинька.
Наш друг, який перебрав собі псевдо від запорозького кошового, був, однак, більше схожий на розумного пса, ніж на славетного отамана. Він мав дуже розумні, сумирні руді очі, мовби позичені таки в сірка, і завжди дивився на тебе якось віддано і довірливо. Ось і тепер Сірко подивився на Стодолю своїми розумними очима щиро й довірливо, але з легким подивом. Мовляв, а хто ще цього не чув?
Розкажи, розкажи, підохотили його Місько і Шпак.
Та то давно було, ще навесні, огинався Сірко.
Лише помітивши, що провідник Корнило також дивиться на нього з цікавістю, Сірко погодився.
Я ж кажу, діло було ще в березні, сніг лежав і мело так, як в оті дні, що їх березень позичив у лютого
Хлопці змовницьки перезирнулися. Сірко завжди починав оповідати свою притичину саме з тих днів, які начебто березень позичив у лютого.
Цей-во, я ж кажу, довірливо провадив далі наш друг Сірко. Холод стояв псячий, а мене ніч застала біля одного села, коли йшов на звязок. Я змерз, як цуцик. Дай, думаю, попрошуся в якусь хату, переночую чи ні, а хоч сі зігрію троха, бо тут мені ропавка й цицьки дасть.
Місько зі Шпаком знов перезирнулися, бо Сірко ту цицьку теж ніколи не минав, наче її мала дати перемерзлому партизанові не ропавка, а поштива вдова-ґаздинька.
Підійшов я до їдної хати від поля, розповідав Сірко, і так, знаєте, тихонько постукав у вікно, ніби прийшов свій до свого.
Свій до свого по своє, весело докинув Сокіл.
Не перебивай! блимнув на нього рудими розумними очима Сірко, не задоволений тим, що Сокіл влазить у його приватну історію. Цей-во, я ж кажу, тихонько постукав, чемно так, що до вікна й направду підійшла ґаздинька. Хто там? питає. Ну, я так і так, змерз кажу, як сірко, пустіть погрітися хоч під лаву. Ні, каже вона, йди собі далі з Богом, зараз вас багато тут таких вештається. Сірко перевів подих, пояснив: Тоді й справді чимало чужого люду напливло зі сходу. Там же голод почався, то вони сюди хто як міг. Хліба просили, милостиню, а були й такі, що обкрадали
Були, були! підтакнули Місько і Шпак.
Ну, я й кажу молодичці, що свій, мовляв, не бійтеся Вона відійшла од вікна, чую, начебто в сіни рипнули двері, зараз відчинить, то і я мерщій до дверей. А клята ґаздинька, знаєте, що учверила? Вилізла, капосна, із сіней по драбині на стрих, вхопила бляшану затулку від печі, макогона і ну вибивати марша. Видно, серед сусідів був такий умовлений знак, що, як прийдуть до когось злодії, то він мусить ось так тарабанити на склик. Бо не встиг я й оком кліпнути, як на подвіря повалили розлючені господарі з рогачами, косами, рискалями, а хто й з рушницею.
Ого! поспівчував Сіркові провідник Корнило. Знайшли винного.
Та вони забили б мене, як пса, Сірко щиро подивився провідникові в очі. Врятувало те, що побачили в мене «папашку». Враз усі зупинилися, скумекали, хто перед ними.
І що?
А що? Я розвернувся і мовчки потяг до лісу.
Як? здивувався Пластун. І ніхто не покликав вас до хати зігрітися?
Сірко подивився на нього, як на дітвака.
А якби й покликав, то як я міг до нього піти? Мене виділо стільки людей.
Воно так, погодився Пластун. Але ваша справа відмовитись, а їхня запросити. Хіба ні? Мова ж не про вас, а про тих ґаздів, що сі поскурвлювали.
Пластун надпив із горнятка молока, лишивши над верхньою губою білі «вуса». Йому не було ще й двадцяти.
От видите, друже провідник, мовив Стодоля. А дехто каже, що мої люди ходять по селах без всякої конспірації, заглядають у чарку Прикро мені це чути.
Візьміть ті слова за попередження, сказав Корнило. У всьому треба знати міру.
Він випив ще одне яйце, покрутив у руках порожню шкаралупу, потім показав її Стодолі.
Оце ваша мірка. Чи ви хочете бути схожим на шміраків?
Стодоля знітився, опустив голову. Хвиля вюнкого чорного чуба спала йому на чоло. Але він тут-таки стріпнув чуприною і сказав аж занадто гостро:
Я на тих шміраків СРСР з високого дерева!
Що-що? не второпав есбіст, а потім йому дійшло і він засміявся мяким примирливим сміхом. Брутально, але дотепно.
Поки ми вечеряли, я помітив, що провідник кинув на мене кілька пильних позирків. Врешті таки спитав:
Чи то не вас я колись бачив у сотні «Холодноярці» з куреня Бондаренка?
Було, сказав я. У вас, друже провідник, чіпка память на обличчя.
Ми згадали давніші події і курінного Бондаренка, котрий упав місяць тому, в перший день літа. А коли я був ще в сотні «Холодноярці», провідник Корнило приходив до нас на Зелені свята, і ми обоє запамятали слова, якими курінний закінчив святошну промову: «Працювати і славно вмерти». Його накрили більшовики тут недалеко у криївці біля села Вівся разом із Рисем, Ліщиною, Вірою та Остапом. Усі вони пострілялися. Зізнаюся, що за командиром Бондаренком я заплакав, хоч тонкосльозим ніколи не був. Уже тоді можна було здогадатися, що між нами завівся внутрішник.