Писар Яковина не зводив очей з молодика в дорогому каптані й черкесці. Він одразу помітив, що в того праве вухо вдвічі більше за ліве, і вбачав у тому якийсь особливий знак. А якийвони зараз дізнаються.
Іван Міюський теж уважно подивився на молодика й, помітно вагаючись, запитав:
Мені сказати чи ти, ваше сіятельство, сам скажеш?
Я сам,мовив молодик і підвівся, поправляючи на голові соболину шапку-макітру, наче боявся, що вона впаде і розібється.Я єсмь великий московський князь і рідний син нашого государя Олексія Михайловича, а зовуть мене царевич Симеон Олексійович.
Він примовк, щоб завважити, яке враження справили його слова на старшин, але ті були настільки приголомшені, що не подали жодного знаку. Їм сперло дух і заціпило. Вони навіть не встигли поставити під сумнів таке звідомлення, як тут озвався Іван Міюський:
Це чиста правда, панове. І в тому ви ще не раз переконаєтеся.
Чи можеш ти потвердити свої слова під присягою?нарешті отверз вуста суддя Білий і запитав у донця те, що й годилося спитати судді.
Присягаюся всім святим, що є в мені й коло мене!перехрестився Іван Міюський.Присягаюся Господом-Богом і осіняю себе святим хрестом, що перед вами істинний царевич Симеон Олексійович, син великого государя й великого князя, володаря усієї Великої, Малої і Білої Русі.
А чим це можна довести?спитав суддя Білий і враз подумав, що за таке запитання можна позбутися голови, якщо царевич виявиться правдивим.
На його сіятельстві є достеменний знак від Бога,сказав Іван Міюський.
Усі троє старшин втупилися у праве вухо молодика, вдвічі більше за ліве, гадаючи, що то і є той знак, але тут-таки кожного з них узяв сумнів. Вони ніколи не чули, щоб царським знаменням було якесь вухо, хай навіть віслючої величини. Навпаки, такий лопух міг вирости в дідька чи в якогось перевертня, тому старшини знову витріщилися на вухо молодикачи не загострене воно на вершечку і чи немає на ньому волосся? Ні, вухо було округле, гладеньке й рожеве.
Здогадавшись, до чого так приглядаються старшини, Іван Міюський сказав:
У Симеона Олексійовича знамення на плечі. Вроджений царський вінець. А на грудяхсхрещені шабля і серп молодого місяця. Я це бачив на власні очі. Та якщо ви, панове, не вірите, то можете самі поглянути.
Симеон Олексійович заходився знімати каптан, але наказний Пелех його зупинив.
Не треба,промовив він.Віримо. Чи, може, хтось сумлівається?обернувся він до судді Білого й писаря Яковини.
Віруємо,закивали ті головами, підвелися, а разом з ними підвівся й наказний Пелех, і всі троє вклонилися царевичу.
Але нам цікаво знати,сказав Пелех, вирівнюючись у спині,з чим припожалували його сіятельство до нашого Коша?
Цікавість ваша зрозуміла, панове,відповів Іван Міюський.Однак тут таке вельбучне діло, що говорити про нього ми можемо тільки з кошовим Сірком.
Он як,холодно мовив Грицько Пелех.
Огрядний суддя Білий переступив з ноги на ногу. Йому вже кортіло сісти, але царевич стояв, скромно опустивши очі на носаки своїх сапянців, через те і старшинам розсідатись не личило.
Кошовий буде через тиждень-другий,сказав суддя Білий.
Ми знаємо, що він у поході,кивнув горбатим носом Іван Міюський.Тому дозвольте нам пересидіти у вас, поки Сірко повернеться. Нашого донського товариства всього девять душ, окрім царевича. Щодо харчу, постою і фуражу для коней, то гроші ми маємо.
Ви нас не обїсте,сказав Пелех.Але ж ви чули, що в нас чумний карантин?
Знаємо.
Не боїтеся?
Ні,похитав головою Міюський.Господь-Бог порятував царевича в таких пекельних напастях, що тепер його ніяка джума не візьме. Тепер він не боїться ні огню, ні меча, ні третього болота. Симеон Олексійович, можна сказати, постав із мертвих, як і Син Божий. Але про все ви дізнаєтесь потім. Скажу тільки таке: якщо Всевишній вирвав його з рук смерті, то, певно ж, вготував для нього особливе призначення.
Наказний Пелех, суддя Білий і писар Яковина були схвильовані такими словами. Писар згарячу хотів запитати в Івана Міюського, чи той не навчався в Київській академії, що такий одукований. Там вони могли навіть бачитися. Проте Яковина змовчав: хай іншим разом.
Старшини порадилися і вирішили оселити царевича не в грецькій хаті, де вони оце вели бесіду, а в самій Січі, в окремому курені, що стояв недалечко від Покровської церкви для надзвичайних гостей. Показний то був курінецьукритий ґонтом, не очеретом, із глинобитними вибіленими стінами, куди вже давно ніхто не заходив, то й чума не навідувалася. Нехай царевич живе там з Іваном Міюським, котрий ним опікується, а решту донців можна розкидати по куренях.
Тільки ж нікому нічичирк,приклав до вуст пальця суддя Білий, застерігаючи всіх, щоб ніхто ніде не обмовився про нечуване диво, що так неждано-негадано вчинилося на Запорожжі.
А як вийшли надвір, наказний Пелех відстав од судді й писаря, що проводили царевича з Іваном Міюським у Січ, і з густого туману до нього виринув, наче з води, Сірків любленець Кирик.
Не спускай з них очей,сказав Пелех.
Розділ ІІ,
який оповідає про повернення Сірка з походу, зустріч кошового з царевичем та щедре козацьке застілля
1
Але яке там нічичирк! Якщо тертий калач Грицько Пелех, старий лис Степан Білий та проноза Андрій Яковина ще могли тримати язики на припоні, то що тут казати про козаків-донців, яких розкидали аж по чотирьох куреняхКорсунському, Медведівському, Уманському та Кальниболотському. Вкинули по два донці в кожен курінь до пари, щоб їм було веселіше. До Кальниболотського потрапили щирі завзятці Панько Лучка та Гаврусь Мережка, яких хитрі кальниболотці швидко схилили до картярської гри «на секрети», скориставшись тим, що їхній курінний Добривечір пішов із Сірком на Тягиню. І ось уже після першої програної партії необачні донці Лучка й Мережка мусили зізнатися, хто приїхав з ними на Січ у лисячому каптані й шапці-макітрі. Почувши про царевича, козаки одвісили щелепи до колін: до чого воно? Такої чудасії на Січі ще не було. До них приходили всілякі цабегетьмани прибігали на поклін, найвищі посли вчащали з тридевятих земель, чума приходила, короста, воші, сарана прилітала, а царі чи царевичіні.
А насеру ж твоїй матері!нарешті вигукнув кальниболотський козак Вовкотруб.І що ж тепер буде?
Але ні Панько Лучка, ні Гаврусь Мережка, які прийшли з Дону разом із царевичем, не знали, що тепер буде, вони навіть не здогадувалися, чого царевич приїхав на Січ. А може, й знали, та не хотіли казати. Зате ж яку надію подали запорожцям! Вони відразу почали багатіти думкою, що тепер, нарешті, цар пришле їм давно обіцяне грошове жалування, пришле харчових припасів, пороху, свинцю, гармат, ядер та доброго сукна на нову одежину, бо ця вже так обносилася та просмерділася дьогтем, що соромно перед донцями.
Егей, товариство!затрубив-завив на всю горлянку Вовкотруб.А чого це старшина приховує від нас, хто прийшов на Січ? Не було ще такого!
Не було!закричали козаки.Треба потрусити ці лукаві душі та витіпати з них усю правду! Може, й жалування вже прийшло, а вони відмовчуються! Сірко б не мовчав!
Треба взяти їх за барки, насеру їхній матері!і далі трубив Вовкотруб.Ми не посполиті, щоб нас дурити!
За таке крутійство їх повісити мало!
Бач, що вони собі позволяють!підстрибнув, як півень, і поплював на долоні Гандрій Тхорик. Він був лисий, без оселедця, зате до бійки руки свербіли завжди.Розперезалися, поки немає батька Сірка! Батько б їх вигнав із Січі, як мене колись вигнав був за те, що я заїхав у вухо одному підсудкові.
Лучка з Мережкою, не раді, що розбазікалися перед козаками, втягли голови в плечі й сиділи без голів.
Яке там вигнати!закричали кальниболотці.Повісити!
Втопити!
Забити киями, як скажених псів!
Козаки висипали надвір і побачили, що цілі ватаги таких, як вони, нетяг вискакують з Уманського, Медведівського та Корсунського куренів. Саме звідти, де оселилися донці й, видно, теж не втримали язиків за зубами. На той гамір повибігала козачня з інших куренів, і за мить увесь Кіш знав про нечуване диво, яке допіру вчинилося на Січі, а їм, запорожцям, про те ні гу-гу. Натовп, розганяючи поперед себе туман, попер до куреня наказного Грицька Пелеха, а той уже стояв на порозі. Козаки підняли вуса до неба й здійняли такий ґвалт, що туман зовсім розвіявся.