Здавалося, що цій битві не буде кінця-краю. Дим, що підіймався від вибухів, застилав очі. Кров, яка просочилася крізь військовий однострій пораненого товариша, залишалася на руках тих, хто намагався затиснути рану. Глухий стогін стрільця, що гине, можна було почути, лише якщо прикласти вухо до рота вмираючого. І тоді, ніби наситившись усією своєю люттю, наповнившись напоєм злоби й ненависті, підняв Святополк-Мирський російських офіцерів, заволав і повів гетьманців в атаку.
Кепські справи, браття, кепські! Не залишилося більше патронів, немає снарядів, бракне сил, щоб вистояти українцям. Ніби доля потішалася над нимив останній момент кожен виявив у своїй обоймі по одному патрону. Залягли січовики за мішками з піском, зрідка визирали в щілини й бачили рівний стрійусе той же, як на параді. Знущалися з них росіяни, бо відчували загибель стрільців. Наближалися, наближалися, ніби девята хвиля. Немає порятунку, немає звільнення, немає нічого.
Черник глянув у проріз гвинтівки й завмер. Саме в той момент почувся тонкий, неначе пташиний, свист, і снаряд упав буквально поруч із українською гарматою, розірвав залізо, збив з ніг і поранив Дашкевича. Приголомшені, контужені, засліплені, стрільці тулилися один до одного, немов діти під час грози. Але тут, наче відчувши новий приплив сил, схопив Черник козацьку шашку, яку подарував йому старий гайдамака. Піднявся на повен зріст і заволав до небес, намагаючись пробити сталеву пелену хмар криком відчаю і надії.
Смерті немає, браття! Є тільки стрілецька честь!
Він ніби піднявся на мить над землею, тому що земна тлінність його більше не тримала. Так народжуються планети! Так зявляються нові галактики! Стрілець закричав щосили й побіг на ворога. І цієї ж миті куля пробила груди Черника, він упав, простягнув руку, але схопив лише повітря, адже дух його сплив з тіла, покинув плоть.
Смерті немає, на видиху прошепотів Черник і спочив.
Де ви, лицарі, що сотні років захищають свою землю? Чи знайдуться серед вас сміливці? Немов почувши цей заклик, піднявся весь десяток солдатів-січовиків і кинувся на ворога. Тому що не залишилося в їхніх серцях страху, не протече цівка сумнівів у річку їхньої сміливості, не залишиться туману в очах. Помчали, розмахуючи шаблями, як їхні предки в стародавні часи. Кинулися на ворога з криком пораненого вовка, бо втратила зграя свого ватажка. Билися стрільці люто, увірвалися в стрій росіян, приголомшивши навіть бувалих царських офіцерів. Саме в той момент наспів другий бронепоїзд із чотою січовиків, чотирма кулеметами й гарматою, яка почала обстрілювати гетьманців. Росіяни були змушені знову залягти, а там іще одна сотня петлюрівців підійшла зліва й по центру. І січові стрільці кинулися в штикову, в якій загинули майже всі добровольці Святополка-Мирського. Сердюки з найближчого села Василькова пішли було на допомогу, але опинилися під вогнем українського бронепоїзда, що пробивався вперед. Останній резерв гетьманців, дві сотні кінноти, простояв увесь час на хуторі Хлібчі, а відтак, нажаханий, утік із поля бою. Усе скінчилося о третій годині пополудні.
Чинити опір натиску українців не було кому.
На полі залишилися пошматовані тіла убитих. Поранені благали про допомогу, усюди ворушилися тілаїхні руки намагалися дотягнутися до живих. Цей жест, цей стогін, цей хрип був скрізь. Очі заліпила засохла кров, і стали солдати як сліпі. До пізнього вечора над полем висіло похмуре мовчання, яке переривалося страшним, потворним сипінням. Війна тільки починалася.
Розділ 4
« А коли вона прокинулася, перед нею стояв гарний парубок. Його чисті блакитні очі випромінювали те світло, яким заливає луки у вранішній час. Волосся аж блищало в сліпучо-білому сяйві. На ньому був фрактакий, як на балу в принца. Він простягнув їй долоню і по-доброму усміхнувся», Симон Васильович сидів у кріслі. Мла кімнати огорнула щільним кільцем яскравий гасник, що стояв на комоді. Жовта вогняна пляма висіла над кінчиком корпусу лампи, утримуючись таємними силами. Іноді Петлюра вставав, робив кілька кроків, щоб поправити ковдру, яка сповзла зі сплячої донечки. Тоді Леся миттєво прокидалася, бо її сон був чуйний, піднімала руку й ледь підводилася. І тіні в кімнатці росли й щільно припадали до стіни, ніби крадькома прослизали в глибину приміщення. І тоді здавалося, що кімната наповнюється примарами, які повернулися з глибини віків. Дівчинка хапалася за рукав батька, злякано дивилася на нього, а той нахилявся і цілував її в чоло.
Я з тобою, моя рідненька. Моя голубонько. Не дам тебе скривдити, не дам, шепотів їй Симон Васильович.
Він обіймав донечку й відчував прозорість її шкіри, крихкість кісток. Вона здавалася йому неземною істотою, матерія якої виткана з невідомих атомів, тіло зшите з позаземної тканини, а душа, немов у прозорій оболонці, пульсувала червоним кольором. Довгими вечорами він часто проводив час разом із дочкою і розповідав їй щойно вигадані казки; і зараз, тільки-но повернувшись із тюрми, куди його запроторив гетьман, хотів їй сказати якомога більше.
З тобою. Я з тобою. Назавжди.
Правда?
Звісно, диво моє. Хто ж за власним бажанням відмовиться від такого маленького скарбу?
А якщо тобі дадуть сто пудів золота?
Ні. Мало.
А якщо пятсот пудів. Усю оцю кімнату заповнять золотом.
Мало.
А якщо
Це ж залежно як оцінювати, Лесю, своє життя. Якими багатствами?
Я не знаю.
Ото ж бо й воно. А ти і є моє життя. Як же я тебе продам?
Тоді пообіцяй, що не помреш.
Бач, як ти загнула
Так, татку Пообіцяй мені, благаю
Ні, не помру, Лесику. Не помру.
Потім увійшла Ольга, і ці троє стали найближчими у світі, тому що в чотирьох стінах математика життя набагато простіша, ніж про це пишуть у книжках. А що потрібно людині? Їй вистачає лише однієї миті для щастя. Ця митькоротка, як спалах, закарбується в її свідомості, застигне у памяті, немов монумент, до якого людина повертатиметься щоразу.
Вона знову заснула.
Так, Оленько. Леся так легко засинає.
Дитина. Її мало що турбує.
А що тебе турбує? Чому ти не спиш, Ольго?
Мені б хотілося описати, але все так складно.
Ти даремно хвилюєшся.
Ні, Симоне. Чому ж даремно? Ось ти вийшов із вязниці, та боюся, що гетьман тобі спокою не дасть.
А що ж накажеш робити?
Ну як же Чому не можна бути як усі?
Ти ж розумієш, чому.
Розумієш Мені все потрібно пропускати через розум. А я ж живу душею, просто своєю душею.
Я можу зрозуміти глибину твоєї печалі. Думаєш, я сам обирав цей шлях?
А хто, Симоне? Хто змусив тебе? Хто змусив мене? Хіба не мигосподарі власних бажань?
Це занадто просто.
Але чому потрібно обовязково робити щось складним? Ти ж знаєш, що я на твоєму боці й на боці багатостраждальної України. Готова, як левиця, кинутися на кожного, хто посміє напасти на сімю і батьківщину. Але доки? Чи довго нам терпіти?
Оленько, я б хотів сказати неправду Перервати твої моральні муки, та язик не повертається.
Що ж нам робити? Що?
Робити Тільки чекати. Хіба очікуванняце не жіноча доля? Хіба не той, хто багато стерпить, отримує винагороду?
Ой Ой, ти знову змушуєш мене сприймати все розумом. Душа все одно продовжує страждати.
Тоді нехай тебе зігріє моє кохання
Ти ба, як заговорив! Як молодий!
Я ж тільки з тобою і молодий, Оленько. Вивсе, що утримує мене від поганих вчинків.
Які там у тебе погані вчинки? Нумо, зізнавайся!
Голос Ольги помякшав. Їй одразу стало трохи легше, і втома від багатьох днів розлуки миттю налягла на неї. Чоловік щойно повернувся з тюремної катівні, надія виявилася не такою вже й примарною. Можливо, гетьман схаменеться і повстання не буде.
Мені б рік спокою. Всього один рік, Симоне.
Буде так. Я дуже на це сподіваюся.
Іноді мені здається, що я, як і маленька донечка, теж довіряю тобі.
Це так тяжко Я боюся вас підвести.
Тільки не покидай. Наше дихання в тобі.
Як і моє. І моє.
І тоді Симон Васильович обійняв Ольгу, пригорнув її до себе, як нещодавно пригортав Лесю, і гаряче жіноче серце раптом обпекло його своїм жаром. Петлюра почув, як прискорюються удари, немов усередині звучать сотні дзвонів. Тоді він іще міцніше обійняв дружину, притулився всім тілом, як пригортаються ті, хто хоче відчути тепло кожної клітинки плоті. Як можна ще більше відчути єднання? Петлюра обіймав дружину, і його тверде серце теж розчулилося; він відчув, як камінь у грудях плавиться, ніби під впливом лави. Уся плоть Симона Васильовича палалавін раптом з жахом усвідомив, як легко втратити весь цей затишок і єднання. Тоді він прошепотів, що кохає її так, як тільки може кохати людина, що розуміє крихкість життя.