Ніякої змови немає, Володимире Кириловичу Петлюра спробував було виправдатися.
Ні, ні, дорогий мій товаришу. Ти запевняєш: немає змови? Це чиста брехня. Ми з тобою по один бік Поки що. Але дозволь мені зауважити: я ніколи не потерплю зараження нашого руху твоїм персональним характеромзвуженим, бідним, затуманеним, Винниченко прошипів. Його очі блищали, а в темних зіницях плавали зловісні вогники.
Дозволь сказати тобі, що ти все неправильно розумієш, Симон Васильович намагався перевести розмову в інше русло.
Усе правильно я розумію. Ти бажаєш стати маленьким диктатором Задовольнити свої амбіції Тож знай, голос Винниченка став грубим, немов замість гортані у нього залізне горло. Я все зроблю, щоб придушити тебе, коли ти не зупинишся Розмажу тебе Як плювок
Симон Васильович дивився на обличчя приятеля-ворога і не знав, що відповісти. Злий погляд Володимира Кириловича роздирав його плоть, немов хотів вирвати слова смирення і визнання своєї провини. Кожна секунда розмови була схожа на трагічний спіч ката. Повітря поважчало й тиснуло стопудовим вантажем на груди, а трохи згодом навіть засмерділо, наче відкрилося черево землі й густий дурман пекла наповнив кімнату. Тепер, що б не зробив Петлюра, куди б не пішов, що б не сказавпозад нього завжди буде тінь Винниченка, і немає способу їм відмовитися один від одного, і немає жодного шансу існувати поруч.
Розділ 3
У холодний досвітній час військові бараки видавалися темними тушками морських тварин, які викинулись посеред площі. Тонкий дим, що кучерявився над дахом одного з бараків, закручувався у вузли, ніби піднімаючись із пащі звіра, який ледве дихає. Листопадовий туман повз над самою землею, ледве втримуючи в білястій речовині чорні тушки будівель. І ось серед пятиаршинних будівель зявилася невисока людська фігура у військовому френчі з тризубом на рукаві. Повільно крокуючи по тремтливій туманній пелені, збиваючи її ногами й вириваючи при ходьбі шматки білої вати, чоловік ніби хотів скинути з ніг настирливу повітряну бавовну. Він іноді зупинявся, дивився на низьке небо, а відтак піднімав руку, немов хотів погладити кошлаті хмари. Чоловік хижо хапав повітря долонею, а потім стискав її міцно-міцно. Що шукав він тут уранці? Кого бажав піймати? Як же людина жадає ухопити невидимі нитки, які тягнуться з небес на землюті, які керують ходом життя. Як же людина бажає контролювати бодай один день! Панувати над ним, наче Бог! Та й що таке природа людська, як не бажання уподібнитися силам небесним?! Але, на жаль, коли чоловік розтуляв долоню, у ній виявлялась порожнеча. Немов розсерджений цим відкриттям, він зиркав на руку, роздивлявся на шкірі лінії долі й не міг розгадати лабіринти свого майбутнього
Близько полудня табір гудів. Було вирішено висуватися до станції Фастів. Напередодні туди поїздом вирушила 2-а сотня січовиків, і, зупинившись за два кілометри від станції, стрільці добиралися до неї маршем, зайняли без пострілу, несподівано напавши й роззброївши гетьманських сердюків. Проте подальше просування січовиків на Київ затримав німецький гарнізон, який не мав змоги звязатися з центральним командуванням (телеграфісти симпатизували Директорії, тому бойкотували звязок гетьманців зі столицею). Німці довго не могли визначитися зі ставленням до того, що відбувається, поки зрештою не схилилися до нейтралітету. І тепер у бік Фастова повинна була попрямувати ще одна сотня січовиків. Для цього приготували саморобний бронепоїзд, зміцнили спереду залізним листом, обклали мішками з піском. Поставили кулемет. Усе це нехитре озброєння мало не надто сучасний вигляд, але було доволі ефективним у бою. Так міркували старшини.
Січовики збиралися на площі перед відправкою, перемовлялися. Іноді на широких грудях стрільців виднілися ґрона калинисимвол рішучості в бою і готовності померти. Червоні плями все частіше зявлялися в натовпі бійцівце був час вогню в грудях, коли кожен день чи ніч могли змінити життя. Натхнені, наповнені по вінця еліксиром сміливості, січовики немов горіли зсередини.
Тут з офіцерських бараків до мітингу вийшли військові чини, серед яких і Петлюра. Він поглядав на збори, немов вишукував невпевненість в очах бійців. Відтак зійшов на збиту з дощок платформу, зняв кепку.
Брати мої! Я звертаюся зараз до вас, тому що кожен українець, готовий узяти зброю в руки, щоб скинути гетьмана, для менебрат. Що ми маємо, браття? Чим ми володіємо? Хіба ж не лише хоробрістю? Хіба не тільки любовю до України, багатостраждальної нашої неньки?! Де нам шукати правду? Де знайти істину, коли навколо пітьма? У що нам вірити? Відповідь одна: ніхто не прийде й не допоможе нам, якщо ми самі не добємося справедливості. Ворожі сили оточили нас! Червона орда стоїть на кордонах нашої батьківщини, бажаючи посіяти тільки страх і хаос. Її майбутнє у винищуванні й терорі. Чорносотенці й білі бажають нас знову повернути в минуле, поневолити. І тільки ми, сини українські, битимемося за сьогодення, адже воно належить нам і нікому іншому!
Петлюра замовк, щоб перевести подих, аж тут із перших рядів почувся грубий голос.
Смерті нема! Є лише стрілецька честь! голосно промовив худорлявий січовик із широкими губами та високим чолом і трохи виступив з рядів.
Правильно. Тому що загинути за ідеюце найблагородніший вчинок. Як тебе звати, брате? звернувся Петлюра до промовця.
Федір Черник, сотник я, відповів той.
Ось так народжується історія! Простими людьми, тому що простота подібна до святості, промовив Симон Васильович.
Він спустився з платформи, підійшов до Черника і простягнув йому руку.
Ти навіть собі не уявляєш, скільки може зробити одна людина, Петлюра уважно дивився на сотника.
Та хіба ж я один, Черник потиснув руку Головного отамана.
Так, але річ у тому, що людина зустрічається зі смертю саме віч-на-віч, Петлюра трохи затримався на ньому поглядом.
Не зараз, то потім. Хіба ж не краще довести своїм життям правду? Черник хотів сказати ще щось піднесене, але більше нічого не спадало на гадку.
Я скажу тобі, брате, що кожному з нас доведеться робити цей вибір, Симон Васильович говорив, а потім раптом затнувся, розуміючи, що нарешті зміг висловити те, про що думав останні дні.
Ще кілька хвилин на платформу поперемінно піднімалися оратори, виголошуючи промови, закликаючи кілька сотень сміливців іти напролом за свою Батьківщину. Як пояснити, що ці люди, які не знали нічого, крім своїх ідеалів, ці звичайні собі люди в овальних залізних шоломах, що дісталися їм від австро-угорців, раптом виявилися більшими патріотами, ніж усі політичні марнослови. Бач, як буває: в історії люди непримітні можуть зробити більше, ніж усі славетні разом. Яка ж це іронія зміни часів!
Слава! Слава! Слава! гриміло над рядами січовиків.
І гучна луна цих криків спускалася по низині в бік Києва, а далі злітала вгору і мчала до семи пагорбів. А звідти назустріч вийшли шістсот бойових російських офіцерів добровольчої дружини генерал-майора князя Олександра Святополка-Мирського. І тисяча багнетів гетьманської гвардії сердюків у супроводі двох сотень кінноти. Вони йшли наче на парад, бажаючи придушити повстання; їхні чорні куртки були подібні до панцирів, і часто на офіцерських кашкетах виднілася старорежимна царська кокарда, схожа на відкрите око комахи. І крокували росіяни багатооким ладом, подібно до величезного темного павука, який виліз із пекла: сотні очисьок видивлялися, кого б проковтнути. Ось зараз вирішуєтьсяхто кого! Ось вінмомент, який переверне все. Наступний день полічить своїх живих і мертвих.
Гати! Гати, твою мать! кричав несамовито літній січовик майже три аршини на зріст. Він стояв на імпровізованому бронепоїзді. Попереду сховалися російські дружинники, з боківсердюки. Бій тривав уже дві години, повітря шматував гуркіт шрапнелі й постріли. Плутанина й хаос. Усе почалося з того, що петлюрівці зайняли селище Мотовилівка, коли назустріч вийшли гетьманці. Супротивників розділяла залізнична колія, ліворуч від якої тяглося широке відкрите поле, а праворучвеликий густий ліс. Дізнавшись, що на той момент Мотовилівку вже зайняли повстанці, Святополк-Мирський до ранку розташував свої війська на відпочинок неподалік від станції, щоб зранку рвонути в бій. Кожна година могла стати вирішальною. Кожен день міг змінити країну на багато років наперед. Хоробрий Черник не став чекати ворога й виступив першим на світанку з півсотнею бійців і одним кулеметом. Вони їхали на бронепоїзді, вдивлялися в далечінь. Усі бійці приготувалися. Раптово повітря розрізав високий свист ворожого паровоза, який рухався їм назустріч, і машиніст гетьманського бронепоїзда запримітив січовиків і дав сигнал. Завязалася перестрілка.