Розумію, тепер прийшла черга погоджуватися Петлюрі.
Тоді ось що я хотів сказати: припини, голос гетьмана став суворим.
Припинити? Що саме? Дихати, бажати, відчувати? у голосі Петлюри теж зявилися металеві нотки.
Ти сам знаєш, Симоне Васильовичу. Гадаєш, що я не в курсі Винниченко затіває нову виставу. Господи, та ж вистави затівають інші, а потім мене назвуть маріонеткою! Воістину, немає справедливості на землі, несподівано емоційно вигукнув Скоропадський.
Якщо ти все знаєш, навіщо я тут? грубо обірвав його Петлюра.
Гетьман знову глибоко зітхнув. Йому хотілося одночасно перервати й розтягнути цю розмову якомога довше. Немов дві стихії зіткнулися в його грудях, два взаємовиключні бажання.
У глухому куті я, Симоне Васильовичу. Якщо німці підуть, а все веде саме до цього, то де шукати захисту? Гетьман навіть трохи підвівся з крісла.
Чому ти зараз просиш у мене поради? Коли я влітку цього року казав, щоб припинили грабувати селян, загравати з поміщиками й росіянами, хіба ти мене послухав? Скільки твоїх радників бажають побудувати новий Кремль на берегах Дніпра? прийшов час і Петлюрі ставити незручні запитання.
Добре тобі говорити збоку. Я коли усвідомив, який тягар звалився на мене, жити перехотів, з розпачем сказав гетьман.
Петлюра хмикнув, заклав ногу на ногу і трохи нервово заворушив пятою.
Ми ж не на сповіді, Павле Петровичу. А я не священик. Геть не той, хто тобі потрібен, Симон Васильович почав розуміти, до чого хилить Скоропадський.
Так, так, знову просторікувато простягнув той.
За вікном розпочинався ранок. Барви ночі поступово мякшали, бліднули, і тоді й чорнота змінювала колірспочатку сіріла, місцями перетворювалася на темно-синю імлу. Гетьман встав, зі скрипом відсунув крісло, розвернувся і підійшов до вікна. Місто ще спало. Можливо, хтось буде стверджувати протилежне, але він любив це місто. Йому подобалося блукати його широкими вулицями, залитими сонячним світлом; вглядатися в блакитні звивини річки, милуватися пагорбами, на яких висипалися юрбою міські поселення. Зелені струмки дерев котилися по краях проспектів. Храми із золотистими банями уявлялися йому чимось позаземним, немов спущені з небес за часів апостола Івана. Він хотів померти в цьому місті. Від цього йому стало сумно.
Я думаю, що глобальна причина всіх наших старань, усіх бажань чимось утвердитися на цій землі, своєю голослівною думкою, кричущими фразами, бажанням, щоб нас помітилинаша самотність. Не самотність у тому, що можна прожити без сімї, і не брак любові, а самотність людини як виду. Саме тому люди так прагнуть кричати, щоб їх почули; робити все, щоб на них звернули увагу; затівати вистави, тому що вони гонорові, раптом промовив Скоропадський.
Він стояв спиною до Петлюри. Той і далі сидів у кріслі, дивився на постать гетьмана, який, здавалося, трохи зігнувся. Йому потрібно було б вистрибнути з вікна, всадити кулю в лоб, розбити свої думки разом із кривавою цівкою, яка бризками розлетиться з його тімя. Йому потрібно було примусити себе ні про що не думати.
Тому нас і тягне до Бога, бо Він позбавляє самотності життя. Ми приречені на пошуки, адже намагаємося знайти себе в нестямі. Самотністьось головний мотив усього людського життя, відповів Симон Васильович.
Павло Петрович так здивувався словам Петлюри, що різко, як при нападі, розвернувся і подивився на свого співрозмовника.
Одначе, Симоне Васильовичу, ти дещо тямиш у житті, простягнув гетьман.
Якщо й тямлю, то лише дещо, відповів Петлюра.
Він розумів, що вся ця словесна мішура, весь цей парад фраз, ходьба вишколених пропозиційвсього лиш прелюдія перед найголовнішим. Тим, навіщо його покликали сюди. А гетьман і далі стояв біля вікна.
Будь моїм премєр-міністром, Симоне Васильовичу. Цеофіційна пропозиція, немов актор, який відчуває, що настав час його діалогу, гетьман чітко продекламував заготовлену фразу.
Петлюра всміхнувся.
Колишній увязнений тепер на службі в гетьмана? Ти так собі це уявляєш? Симон Васильович здивувався.
Не на службі в гетьмана, а на службі Україні, Скоропадський знову заговорив заготовленою фразою.
Ет, Павле Петровичу, ми говоримо про різні речі, зовсім різні, з жалем мовив Петлюра.
А постав себе на моє місце? Як би ти зараз учинив?! гетьман раптом закричав. Уся його напруга, весь його трепет, усі його страхи немов вилилися в цьому крикові.
Я ж намагався! Хіба я не хотів зробити так, щоб Україна стала державою? Українська Державахіба не так я її назвав? Чи не бажав я створити країну, в якій можна жити? Хіба не я Хіба тут Скоропадський ступив крок і впав у своє крісло.
Знесилений, зневірений, пригнічений, пригноблений. Він майже був розчавлений своєю долею, яку сам і обрав.
Я не зможу, Павле Петровичу. Не зможу, прошепотів Петлюра.
Що не зможеш, Симоне Васильовичу? Що? гетьман сумно подивився на гостя.
Служити тобі, адже саме тебе вважаю винуватцем наших бід. І мій висновок тут ні до чого, сухо промовив Петлюра.
Овва! Ну, на це я, звичайно, чекав. Що ж мені тепер робити? Скоропадський підпер голову рукою і подивився на нього, немов сподіваючись почути те, що його здивує.
Їхати. Негайно. Цієї ж ночі. Назавжди. Здати владу Директорії, відповів Петлюра.
Гетьман спочатку ледь помітно всміхнувся, потім його рот розкрився ширше і він глухо, немов середньовічний герой у печері з драконом, засміявся. Його сміх лунав дивно, неначе з домішкою чавунних звуків, відтворених при зіткненні поїздів.
Отакої, друже мій. Звеселив ти мене, гетьман протер очі, намагаючися прибрати випадкову сльозу.
Пристаріле, похмуре обличчя гетьмана спохмурніло ще дужче, ніж до цієї розмови. Ні, немає шансу зберегти свою владу, якщо тільки не зважитися на вкрай ризиковані заходи.
То, може, Симоне Васильовичу, мені знову тебе заарештувати? запитав він і злобно примружився.
Якщо вистачить совісті, відповів Петлюра.
Совість? Що таке совість у наш час? Немічний дід, що лежить на лаві старої хати й помирає на очах у бідної селянської сімї? Совість твоя Нема її в цьому світі! трохи підвищив голос Скоропадський.
Є, чомусь по-юнацькому сказав Петлюра і сам здивувався, чому так відповів.
Ідеалісти чортові, прошипів гетьман.
Він хотів було встати, але ноги вже не слухали його. Руки несподівано здригалися в короткому імпульсі, немов він уже не керує в цьому світі нічим, ні країною, ні своїм тілом.
Гаразд. Вибирай, Симоне Васильовичу: або ти зараз присягнеш, що не підеш бунтом проти мене, або засаджу тебе в Лукянівку. І згною тебе там, як нікчемного смердючого хробака, грізно, ніби пропускаючи через вузьке горлечко, а тому трохи з шиплячим звуком, промовив Скоропадський.
Ти як ти смієш після всього, що ти накоїв Петлюра зиркнув на співрозмовника й зустрівся з ним очима.
Зустрівся з геть порожніми очима!
Гетьман втомлено дивився на нього спідлоба, і тонка плівка вкрила його обличчя, наче віск, він застиг. Симон Васильович остерігся сказати ще що-небудь, тому лише розтулив рота, і вирва його ротової порожнини стала схожа на чорну безодню, здатну затягнути в непроникну імлукраїну, місто, бідних і багатих, війська, мирних селян, сімю, що ховається в готельних номерах, і навіть його самого.
Розділ 5
Зранку 22 листопада дув колючий вітер. Іноді він посилювався і в надмірних, грубих пестощах нагинав стовбури дерев. А відтак піднімав у дикому танці жмути сухого листя, які сипалися на поїзд, наче торішні листівки Лютневої революції. На станції Фастів у чотирьох вагонах засідали пять членів Директорії, канцелярія, ставкадесять штабістів і десять січовиків з одним кулеметом. Біля вікна вагона-салону стояв Петлюра, позад нього Коновалець, а в дальньому кутку Винниченко. Годину тому пішов офіцер, який доповів, що Чорноморський кіш став на бік повсталих і підійшов до західних передмість Києва з боку Борщагівки. Почалися бої, а незабаром і в місті мало спалахнути повстанняпідпільний Революційний комітет українських есерів і лівих есдеків повинен підняти бунт. Дві тисячі петлюрівців штурмували позиції гетьманців, і перемога була вже близько.