Енн ТайлерБлакитне мереживо долі
Частина першаНе можемо піти, доки живий наш собака
1
Однієї пізньої липневої ночі 1994 року Реду та Еббі Вітшенкам зателефонував син Денні. Вони саме збиралися лягати спати.
Еббі у нічній сорочці стояла біля комоду та повільно виймала одну за одною шпильки зі світлого волосся, зібраного у пучок. Ред, худий чорнявий чоловік у смугастих штанях і білій футболці, присів на край ліжка, щоб зняти шкарпетки.
Тому коли на нічному столику задзвонив телефон, він одразу відповів.
Будинок Вітшенків, сказав Ред. Ну, привіт.
Еббі відвернулася від дзеркала, тримаючи руки вгорі над зачіскою.
Що ти таке кажеш, вимовив він без питальної інтонації. Що-що? сказав у слухавку. Та якого дідька, Денні!
Еббі різко опустила руки.
Алло? перепитав Ред. Чекай. Ти чуєш? Алло?
Якийсь час він просто сидів мовчки зі слухавкою у руці, лише потім поклав її на місце.
Що сталося? запитала Еббі.
Сказав, що він гей.
Що?
Сказав, що йому треба мені дещо повідомити: він гей.
І ти поклав слухавку?!
Ні, Еббі, це він поклав слухавку. Я встиг лише сказати: «Якого дідька», і він кинув слухавку. Усе.
О, Реде, як ти міг? скрикнула Еббі. Вона рвучко повернулася, наспіх накинула безбарвний халат, що колись був рожевим, і щільно завязала пояс.
Що на тебе найшло? докірливо запитала вона.
Але ж я не хотів нікого ображати! Тобі телефонують, повідомляють подібні речі, і все, що ти можеш сказати це «якого дідька?» Хіба ні?
Еббі прибрала волосся, що неохайно спало на лоб.
Усе, що я хотів сказати, продовжував Ред, це: «Денні, що ти вигадаєш наступного разу, аби ми почали хвилюватися за тебе?». І він зрозумів, що саме це я мав на увазі. Повір мені, він точно знав. Але тепер він звинуватить мене в обмеженості, синдромі прискіпливого татка чи у чомусь там іще. Про це свідчить і те, як швидко він кинув слухавку, наче лише й очікував, що я скажу щось подібне.
Гаразд, сказала Еббі і спробувала поглянути на ситуацію раціонально. Звідки він телефонував?
Хіба ж я знаю? У нього немає фіксованої адреси, він не виходив із нами на звязок усе літо, встиг двічі змінити роботу, як нам із тобою відомо, а може і більше, про що нам не відомо Девятнадцятирічний хлопчина, а ми навіть не знаємо, у якій частині світу він зараз!
Може, він телефонував з-за кордону? Ти чув якесь шипіння у слухавці? Подумай. Чи, може, він телефонував звідси, з Балтимора?
Я не знаю, Еббі.
Жінка сіла поруч із чоловіком. Матрац трохи прогнувся з її сторони.
Еббі була великою, як то кажуть, солідною жінкою.
Ми мусимо знайти його, сказала вона і додала: Нам треба купити цей, як там його?.. Визначник номера.
Вона нахилилася вперед і злісно подивилася на телефон.
Господи, я хочу визначник номера цієї ж миті!
Для чого він тобі? Щоб ти мала змогу зателефонувати своєму синові? Відкрию тобі секрет: він може просто не відповісти.
Він зі мною так не вчинить. Він має здогадатися, що це саме я йому телефоную, я впевнена, що він відповість.
Еббі зіскочила з ліжка і почала ходити туди-сюди персидським килимом, що вже витерся посередині і став геть білим із того часу, як у неї зявилася така звичка.
Кімната виглядала досить симпатичною, просторою і гарно обставленою, та все навколо старим і потертим. Це свідчило про те, що мешканці давно перестали звертати на неї увагу.
А який у нього був голос? почала розпитувати дружина. Він був знервований? Чи засмучений?
Із ним усе добре, не хвилюйся.
Це ти так кажеш Може, він був пяний, як думаєш?
Вибач, але я справді не знаю.
А з ним поряд був іще хтось?
Я не знаю.
Може, якийсь чоловік?..
Ред похмуро глянув на дружину і досить різко відповів:
Ти жартуєш? Тільки не кажи, що ти повірила у цю брехню!
Звісно, це правда! Він не телефонував би, якби це був жарт.
Схаменися, Еббі, хлопчина точно не гей.
Звідки ти знаєш?
Це просто неможливо! Послухай, зітхнув Ред. Я розумію, що незабаром ти почуватимешся ніяково, казатимеш: «Ой, я трохи погарячкувала».
Звісно, перебила його Еббі. Ти на це і розраховуєш.
Невже твоя інтуїція зовсім нічого тобі не підказує? Ти памятаєш, що наш син ще до закінчення школи залишив дівчину при надії?!
Що тут такого? Це ще нічого не доводить! Це міг бути симптом.
Що-що?!
Послухай, я лише хочу сказати, що ми не можемо достеменно все знати про статеве життя іншої людини!
Слава Богу, ні.
Ред, крехтячи, повільно нахилився по свої капці, що стояли під ліжком. Тим часом Еббі зупинилася посеред кімнати і почала свердлити поглядом телефон. Вона підійшла і нерішуче поклала на нього руку. Потім підняла слухавку і притиснула до вуха, проте зрештою поклала її на місце.
Я вважаю, що визначник номера, промовив Ред радше до себе, ніж до дружини, це все одно що обман. Людина має бути готовою відповісти на будь-який телефонний дзвінок. Це моє загальне уявлення про телефон, звісно.
Він підвівся з ліжка і пішов до вбиральні.
Услід йому Еббі голосно сказала:
Те, що він сказав, може стільки всього пояснити! Ти так не вважаєш? Я маю на увазі те, що він гей.
Ред уже зачиняв двері, проте зупинився і вирішив відповісти. Він повернувся і злісно подивився на свою дружину. Зазвичай його чорні брови були рівними, ніби лінійка, але зараз вони майже зійшлися на переніссі.
Іноді, сказав він, добираючи слова, я шкодую і каюся, що одружився із соціальним працівником.
Двері безшумно зачинилися, ніби підсумовуючи сказане.
Коли Ред повернувся, Еббі сиділа на ліжку схрестивши руки.
Ти не маєш права звинувачувати у проблемах Денні мою професію, заявила вона.
Я лише хотів сказати, що соціальний працівник це занадто чуйна і співчутлива людина. І вона нерідко використовує свої навички, щоб залізти у душу дитини.
Не існує такої риси, як «занадто співчутливий», сказала Еббі.
Тоді вважай, що саме це і є особливою рисою соціального працівника.
Еббі роздратовано зітхнула і ще раз поглянула на телефон. Він стояв на нічному столику біля чоловіка. Ред підняв ковдру, затуливши від неї телефон, ліг і без попередження вимкнув лампу.
Темрява заполонила кімнату, лише з вікон, що виходили на подвіря, лилося світло.
Ред лежав у ліжку, а Еббі все ще сиділа.
Як думаєш, він нам ще зателефонує? тихо запитала вона.
Так, звичайно. Це ж Денні.
Розумієш, мені здається, що на цей дзвінок він витратив усю свою мужність. Мабуть, більше він не наважиться.
Мужність! Яка ще мужність? Ми його батьки, Еббі! Людям не потрібно набиратися мужності, щоб зателефонувати батькам!
Потрібно. Це все через тебе, відрізала Еббі.
Сміх та й годі. Я ніколи на нього і руки не підняв.
Звісно, ні, але ти завжди засуджував його, дорікав. Із дівчатами ти завжди поводився мяко, Стім теж для тебе «своя людина». А Денні!.. З Денні все набагато складніше. Іноді мені здається, що ти його недолюблюєш.
Еббі, годі, заспокойся, ти сама знаєш, що все це лише твої вигадки.
Так, він твій син, але іноді я бачу, як ти дивишся на нього, неначе оцінюючи: «Що це за людина?» і я можу відразу без вагань сказати, що Денні нерідко помічав цей погляд.
Гм, добре, якщо ти так вважаєш, сказав Ред, тоді скажи мені, чому він намагався уникати у своєму житті саме тебе?
Що ти верзеш?
Згадай, ще коли він був малим, у 56 років, він не дозволяв тобі заходити до своєї кімнати. Памятаєш: він сам міняв свою постіль, щоб не пускати тебе! Майже ніколи не запрошував додому друзів, більше того, ми навіть не знали їхніх імен. Він ніколи не розповідав тобі про справи у школі. У нього на лобі неначе плакат висів: «Геть із мого життя, мамо!», «Не дихай мені у спину, не лізь у моє життя, не надокучай мені».
Ред говорив це все без зайвих емоцій, просто констатуючи факти.
Його дитяча книжка, яку він ненавидів настільки, що розірвав на шматки, пригадуєш? Вона про кроленя, яке дуже хотіло перетворитися на рибку або хмаринку, щоб утекти, а мама кроленяти щоразу повторювала, що вона теж зміниться і буде всюди слідувати за дитинчам. Так от, Денні не лише розірвав книгу на шматки, а й не пошкодував часу, щоб порвати кожну сторінку окремо.Це жодним чином мене не стосується почала Еббі.