Шведські батальйони замкнулися за ними і московська рота зупинилася безрадно.
«До запорожців! До запорожців!»кликали альбедільці.
Мручко зі своїми людьми і з останками запорожців за той час, як шведи перечилися, чи здаватися їм, чи ні, засів які дві версти вище Переволочної й обкопався.
Від москалів ділив його неширокий, але доволі глибокий рукав Дніпра. Сиділи на острівці, вкритім густими корчами.
З того боку, звідки їх найлегше можна було взяти, викопали рів, за ровом висипали шанець, поробили фашини і за яку там годину-дві твердиня була готова.
«Не один москалик ноги задре, заки нас добуде», потішалися.
«Чорта там добуде, відповідав Мручко. Під протекцією батька-Дніпра пішли ми. А все ж таки, хто з вас, братці, добре плавати вміє, скачи в воду і махай на другий берег. Гетьманові кожний чоловік пригодиться.»
«А як же ми тебе, сотнику, у такій важкій пригоді оставимо?»питалися.
«Ви на мене не дивіться, бо я даром не пропаду, а хоч і згину, так мені й пора, я вже своє зробив, але перед вами, молодиками, ще велика робота стоїть. Ой велика!»
«А як не допливу?»спитав котрийсь.
«Все одно, братчику, ти тут не виховаєшся. Москалів сто на одного. А так, купиш-не купиш, торгувати можна,»і настояв на тому, що молодші, ті, що добре плавати вміли, скакали в Дніпро й пробиралися щасливо на другий берег. Мручко благословив їх і наказував, щоб, опинившися на другім боці, не лізли за піч на якому там хуторі, або де, а лиш щоб здоганяли Карла й Мазепу. «Такого, що не послухає,грозив, як стріну, тут чи на другому світі, все одно, власноручно простромлю на спис, як намистину на голку насилю.» Заспокоювали його, що того ніяк бути не може.
Хто йшов, залишав тютюн і сухарі, бо те добро і так у воді змарнувалося б і Мручкове товариство потішилося гадкою, що з голоду не вмре, а як є тютюн, то й скучати не стане.
«Позір!»гукнув нараз Мручко, побачивши, що якась ватага людей до них наближається. Всі прилягли за валом і прицілилися до крісів. «Не стріляти, поки знаку не дам», залунали Мручкові слова.
Стало тихо, як звичайно перед пальбою буває. Нараз Мручко зірвався з місця.
«Це не москалі, а шведи!»крикнув і післав два човни, щоб перевезли їх через Дніпровий рукав. Сталося це в одну мить, бо треба було боятися, що за шведами зараз і москалі надтягнуть. Запорожці гребли так, як тільки вони гребти вміють. Човни то причалювали, то відчалювали від берега й не минуло й пів години, як останки недавно ще так славного Альбедільового відділу опинилися в Мручковій твердині. Начальник і його товариш не жили вже. Сконали на руках своїх людей. Про рятунок і мови не було. Рапірами себе просто в серця влучили. Лежали тепер серед зеленого острівця, кругом шуміли Дніпрові води, вгорі сяло гаряче українське сонце, а по їх обличчях розливався дивно сумовитий спокій. Неважко було Мручкові догадатися, що воно таке. Решту доповіли прибулі.
«От тобі лицарська честь!»промовив Мручко, клякаючи біля покійних.
І дивно було бачити, як старі запорозькі чуприндарі згинали коліна перед двома шведськими лицарями-самогубами, що воліли вмерти, ніж скласти зброю.
Нараз ціле товариство схопилося і без приказу стало копати глибоку могилу. Обложили їі пруттям, спустили трупів і присипали землею.
«Хай їм наша земля замість рідної буде,»промовив котрийсь.
А другий додав: «Сподіваюсь, не будуть скучати. Незабаром товариство збільшиться».
Мручко вовком подивився на них: «А ну-те, трубіть у кулаки. Люблю таких. На позиції Москва бере на нас око!»
І дійсно, москалі, розоруживши шведів, післали свої патрулі вздовж Дніпра, щоб виловлювати втікачів. Одна з них наблизилася якраз до того місця, де стояв з своїми людьми Мручко.
«Не стріляти!»гукав старий сотник. «Хай вони до нас стріляють. Щадити кулі.»
Московська патруля обережно посувалася вперед. Офіцер, який їі провадив, зупинився, покликав двох людей, щось їм казав. Два коні висунулися вперед, загналися в ріку і стали.
«Здавайтеся!»гукнули до Мручка.
«Приказуйте таким, як ви!»відповів той.
«З мотикою пориваєтеся на сонце!»
«Не на сонце, а на ваші безмозкі лоби».
«Ми вашими мозками собак накормимо!»
«Збираєтеся нас їсти? А дзуськи вам! Зуби поломите, пуцьвірки чортячі!»
Москалі, почувши таку відповідь, вертаються до своїх. Здають звіт. Хвилина вагання, наказ офіцера, і ціла патруля посувається до Дніпрового рукава.
Мручко ще й тепер не велить стріляти. Хай ворог починає, у нього більше куль.
Ще один зазив здаватися, ще одна рішуча відмова, і град куль сиплеться з берега на остров. Більшість влучає у вал, як у подушку, інші, як гадюки, сичать у воді.
«Як ви стріляєте, козолупи царські! сердиться Мручко. В землю ціляй, не в воду, бо як я твої кулі з води добуду, щоб відстрілювати?»
Москалі поправляються. Тепер уже їх кулі понад головами козацькими свищуть. Козаки визбирують їх, це дорогоцінна річ. Жодна куля не сміє піти намарне.
Одна шведові в рам'я попадає. Його сусід, старий запорожець, перев'язує рану, а Мручко кричить до москалів: «Трапилось сліпій курці зерно. А ну-те, в мене стріляй.»
І підноситься. Москалі прицілюються, але жоден не влучає в старого сотника. «Вам до свиней, не до людей стрілять, свинопаси аргемонські!» Пальба кріпшає, але втрати від неї невеликі. Тільки трьох козаків ранено смертельно. їх відсувають набік, без жалю і помину, бо часу нема. Всіх обгортає боєва гарячка. Мручко насилу здержує своїх людей, щоб не стріляли. «Погодіть! кричить. Бачите, вже москалям порожні торби теліпаються! Вистріляли все. А тепер? А тепер, вишкробки чортячі?»і стає в повний ріст. «Що? Ви до атаки переходите? Через воду! Я вам дам атаку Хлопці, на місця. Бери на око, приціляйсь пали!»
Кількадесят крісів зливається в один. Земля дрижить, водні птиці з криком підлітають угору, луна котиться полями. Сіро, тьмаво, нічого не видно. Тільки чути крик, стони, прокльони й іржання коней, пронизливе, розпучливе, болюче.
Щолиш як літній вітрець розвіє хмару диму, стане видко, яке то цільне козацьке око. Ні одна куля не хибила. У воді бовтаютья коні й люди, копирсаються ноги, руки повітря пальцями хапаються. Ще хвилина, і Дніпро несе шапки з двоглавими вірлами, списи й торби порожні, без куль. Людські голови то вискакують із хвиль, то йдуть під спід, щоб уже більше не вернутись ніколи. Коні останками сил хочуть утриматися на воді й доплисти до берега Задалеко Багровіє Дніпро.
Ще один наказ Мручка, ще один стріл ітихне. Дніпро несе останки тих, що безкарно хотіли каламутити його чисті води.
Тільки три москалі заціліли. Видно, як без шапок, без списів і фузій чвалають берегом Дніпровим у напрямі руїн Переволочної.
«Поклоніться світлішому! гукають за ними козаки. Скажіть, що Дніпро широкий і глибокий. Ще на тисячі таких, як ви, місце має.» «Навіть самого світлішого прийме, якщо він з нами поборотися схоче!»додає котрийсь. Але москалям і не в голові відповідати. Щасливі, що вихопилися з того пекла.
Козаки ховають покійних товаришів, щоб Москва не знущалася над ними. Хтось починає співати: «Ой не плачте, не журіться, в тугу не вдавайтесь, заграв мій кінь вороненький, назад сподівайтесь.»
Мручко кривиться, якби кислицю закусив. Не любить козацького смутку. Каже, що пригадується йому пес, як до місяця виє.
«До діла, панове, до діла! Забезпечити рови, нас нова робота чекає.»
І дійсно, ще не вспіли козаки відложити своїх мотик і закурити люльки, як біля руїн Переволочної закурилося, загоготіло, замигтіло.
«Ого-го! Гляньте, якого їх іде. Високо нас цінують. Десять на одного»гукає Мручко.
«Не дамо ради»журиться котрийсь із молодших.
«Або я кажу, що дамо? відповідає йому Мручко. Який ти дурень, прости, братчику, за слово. Не перемогти нам армії царської, це ясне. Але треба їм показати, що не з хлопчиками діло. Треба гарно й голосно доспівати нашої лицарської пісні.»
«Доспіваємо, батьку!»відповідають йому хором.
«Треба показати Москві, що безкарно України руйнувати не сміє. І за Переволочну треба пімститися, за тих мучеників, що їх тут доконали.»
«Помстимося!»
«Щоб не осоромитися перед батьком Дніпром, який наших предків на греків і турків на своїм хребті носив і колись на нашу славу дивився, а тепер тільки нечисть бачить.»