Ледь-ледь місяць майоріє в ньому.
35
Розтаборилися в гарній широкій долині, недалеко села Варниці.
Від сходу Дністер котить бистрі хвилі, до його чимала річка біжить. Води буде вдовіль. Хоч вона й не така-то вже чиста, як джерельна, бо Дністер чорну землю мулить і з собою несе, але як поставити в посуді, щоб устоялася трохи, то й відпитися від неї годі. А вже чай, то хіба з прутянської води кращий звариш.
На заході блищать солом'яні стріхи варницьких хат, блеють вівці, порикують воли та іржать коні. По узгір'ях виноград спіє. Кетяги солодким соком наливаються, а листя золотиться. Ще троки й червоніти стане.
На півночі ліс. Ніби байрак великий, долом корчі, а з-поміж них де-не-де піднімаються дуби. Не густо їх, один другого кличе. Але горді ці королі дерев, як скрізь. Ліс, наче загін татарський, вискочив у степ. Літом тут повно ягід, вужів і птиці, а зимою вовки збігаються і виють, під самі варницькі хати підходять, людей і худобу тривожать.
Напроти Варниці від полудня Бендери.
Грубі мури міцного замку, круглі, жовтобурі вежі, блискучі бані мошей і білі стрункі мінарети, як скам'янілі тополі. Кругом горби синіють, буцім хмари на небі піднімаються.
Гарно тут. І не чужо. Є ріки й луги, поля й гаї, є й степ недалеко. Нічого Господь не забув, коли творив цей шматок гарної землі. Мабуть, тому й натерпілися стільки збігці, заки до цього райка увильнули.
Козаки над річкою обозом стали.
Завтра тут землянки спорудять, щоб їм шведи місця не забрали, бо місце гарне. Поки що колом заточують возипосередині майдан. На майдані вогнища розложили, варять куліш і риб'ячу юшку. Риби тут сила. Річної й морської, стерлядь і соми з моря підпливають; соми, як ялівки, з вусами, мов у січового діда.
Крику такого над Дністром, буцім орда надходить.
А над сагою козаки посідали. Гадали, що скупаються, але де. Народ, як комашня, снується.
Місяць купається в ріці, над Варницею дими снуються, люди вечерю варять. Вечір тихий, повітря легке, запашне, пахне вино. Серце вискакує з грудей. Чогось чекається, чогось так хочеться, гарного і благого, для себе і для людей.
В голові ще вози торохтять, недавне минуле кривавим морем бурлить, від споминів жахливих відігнатися годі, а тут так хотілося б спокою, хоч трохи, хоч трошечки спочинку для душі.
«Де ж ви, маєві ночі, де ж ви, мрії дівочі, де ви поділися, де? Чи втопило вас море, чи зв'ялило вас горе, грім за горою гуде. Линуть хмари, як п'яні, мовкнуть мрії рум'яні, чорна ніченька йде.»
Затягнула котрась. Примикають повіки. Дзенькнули срібні підкови, затріщав перелаз, і забреніла бандура. Зорі падуть, місяць розсипається сріблом, сонце просвітлює тебе наскрізь. Вся ти вогонь, вся жарнема тебе, гориш Було та прогуло
Дністер у море біжить, дими із стріх, як з кадильниць, снуються, блимає світло у баштах бендерського замку.
На нашій, не своїй землі.
Мручкові не до мрій. Як осавула молодий, кидає собою сюди й туди. Скрізь його повно. Табором заправляє, бо люди, буцім хлопчики які, гав ловлять, а треба ж табор довести до ладу. Треба поставити варти, бо ніч, хоч коротка і ясна, так чорт не спить. Цигани, греки, волохи, вір ти їм!
А найгірше, що наші від сераскіра з гостини не вертаються. Ще чого доброго, полонять їх на замку іцареві за великі гроші продадуть. Одної хвилини поскакав би Мручко в Бендери та, на його щастя, не треба. Здалеку чути, як грає шведська воєнна музика, а оце й яничарська капела задзвеніла, забреніла, загуділа дивними голосами сопілок, трубок, мосяжних тарілок і решітців з дзвінками. Буцім чортяче весілля надходить.
«їдуть, їдуть!»і всякий вибігає назустріч.
Король на турецькому бахматі, гетьман у кареті, бо хворий, відділ яничарів з ними. Гарні які, здебільшого наші таки хлопці, а по-нашому не вміють. Галакають, як родовиті турки. Мручка аж нема, так пішов би до них та шарнув за сумління.
Король, як молодець, про рану буцім і забув, відживає, а гетьман, як пізньоосінній день, блага усмішка на обличчі, але в очах утома
«Гасне», шибнуло Мручкові крізь мозок і, щоб забути, на своїх хлопців гукає: «Чого майталаситеся, гевали гемонські, а нуте до роботи, бо ніч!» Козаки від Дністра надбігають. Приглядаються до яничарів, як до заморських звірів. Дивно їм, що можна такому й руку подать і тютюн з капшука простягнути, щоб покурив, і він не кусається. Тільки від чарки відвертаються, як від чорта.
«Такий народ», говорить до Обидовської Мручко. Так ось і без чарки дружаться,
дарма, що не розуміють себе, бо мало хто з наших трохи по-турецькому знає, а ще менше турків по-нашому второпа.
Очима, руками, цілою поставою балакають.
Оце якийсь старезний запорожець ухопив молоденького яничарика в свої ведмежі обійми і стискає його, мне, що аж кості хрустять.
«Пусти! Задавиш, чоловіка!»кричать йому.
«Дай же налюбуватися! просить. Так мені цей хлопака до вподоби припав, як мало хто, буцім це мій син, моя рідна дитина». І відскакує і випулює очі: «А, може, ти справді мій син? кричить, кажи, ти мій син?»
А козаки ще й підбивають його: «Твій, твій, навіть скидається на тебе, ніс напоздовж, губа напоперек, тільки горілки так дудлити не вміє, як ти.»
«Навчу його, братчики, навчу дитину рідну,»і знову хапає яничара в обійми.
«Ось вам народ! каже до Обидовської Мручко. Інший то навіть умерти без жартів не вміє. Дивний народ і дивна його доля.»
«Міри в нічому не знає,»каже Обидовська, але й сама сміється, буцім про своє лихо забула. Весело з тими людьми, самого чорта не бояться.
Мручко нахиляється до неї: «Ось як би то нам тепер другого Карла дати-добути»
«Е-ге!»крутить головою Ганна.
Для короля розбито намет, пишний дар сераскіра. Перед наметом застромлено високу жердку, сорок люда Далекарлського виросло з-під землі, як мур. їх предки ще колись за Густава Адольфа хоробро за волю Швеції бились. Не забуває їм того теперішній король.
«Позір!»і наче в землю вросли.
Заграла трубка, гаркнули бубни і шведська хоругов, як великий птах, жовто-синіми крилами майнула над варницьким яром.
Хвилина тишини, а тоді грімке: Vivat Carolus Rex! полетіло до грубих мурів бендерського замку й до дрімучих горбів.
«Короля сераскір на замку мешкати прохав. Казав, що в полі потрібної вигоди не має. Так король не хотів».
«Де його люди, там і він. Він так усе.»
«А як під Переволочною не так зробив, то знаєте, що вийшло?»
«З королем армія не піддалася б».
«Скоршеполягли б усі до одного.»
«Скорше»
Військо вірило в свого короля, як у Бога.
Для гетьмана готовили нічліг на возі.
Свіжого сіна в драбини настелили, килимами вкривають, зрушують подушки. За той час гетьман на ослінчику сів, вечерю подають. Гетьман не голодний, бо їх сераскір гостив, але просить людей, щоб їли і не дивилися на його.
Рад побалакати з ними. Спитатися, що кажуть козаки, що запорожці, але видно, що він уже довго й сидіти не може. Без вітру гнеться.
Войнаровський поміг дядькові встати, присунули ослін до воза, підсадили.
Бачить це Мручко і в душі йому мулить. Показує на королівський намет і питає своїх: «Гарно, що?»
«Гарно. Так і знати, що там король», кажуть. «А Іван Степанович?» «На возі, як на нічлігу чумак». «Зорі числить».
А Мручко тоді: «Знаєте ви що? Гадаю, що в Бендерах можна намет купить.»
«Де ж його й купити, як не в тих Бендерах?»
«Маю ще декілька дукатів, а хто з вас має, хай докине і купім».
«Авжеж купім. Чому б то й не купить Іванові Степановичеві намету?»
«Купимо Іванові Степановичеві намет».
«Хіба ж він сам собі його купить не може? Будемо воду доливать до криниці?» «Дурень ти, брате! Хай знає, що ми дбаємо про нього».
«Хай знає, хай знає!» І посипались гроші у шапку, бо як же дивитися Мручкові і його людям, як гетьман, їх рейментар, на віз, як стара баба на піч, спати лізе. «Ох, ох»
Довгенько сидять ще старшини, попивають молдаванське солодке вино і розмовляють тихо, щоб гетьмана не розбудити.
їх цікавість звернена тепер у сторону Царгороду. Султан один може рятувати діло. Він єдиний грізний противник царя.
На тім то й перечаться стиха. Одні кажуть, що Порта піде війною на москву, а другі, що ні. Ціла Європа тепер числиться з Петром.
Він побідив.
«А чого ж тоді сераскір так наших чемно гостив і чого нас кликав до себе? Не бійтесь, не з великої любови! З Царгороду такий наказ дістав».