Елізабет ҐілбертМісто дівчат
Для Марґарет Корді
моїх очей, моїх вух, моєї дорогої подруги.
Ти все одно утнеш не одну дурницю
ну то хоч з ентузіазмом.
Колетт
Нью-Йорк, квітень 2010
Одного дня я отримала листа від його доньки.
Від Анджели.
За останні роки я часто думала про Анджелу, але спілкувалися ми тільки втретє.
Уперше далекого 1971 року, коли я шила для неї весільну сукню.
Удругеколи вона надіслала мені листа про те, що помер її батько. То було 1977 року.
А тепер Анджела написала мені, що якраз померла її матір. Не знаю, якої реакції вона сподівалася від мене. Мабуть, здогадувалася, що мене ця новина приголомшить. Та все ж не думаю, що вона це зі зла. Анджела не така. Вона добра людина. А головнецікава.
Утім, я страшенно здивувалася, почувши, що її мати стільки протягнула. Я гадала, що вона вже на тому світі. Усі інші вже давно там. (Але чому б мене мало дивувати чиєсь довголіття, якщо я сама чіпляюся за життя, як рачок до дна човна? Я ж точно не одна така древня пані, яка дибає вулицями Нью-Йорка, уперто відмовляючись покинути своє життя або свою нерухомість.)
Хоча в її листі найбільше мене вразило останнє речення.
«Вівіан, писала Анджела, то, може, тепер, коли моя матір померла, ти могла б розповісти мені, ким ти була для мого батька?»
Ну що ж
Ким я була для її батька?
Лише він міг відповісти на це запитання. А що він ніколи зі своєї волі не говорив з донькою про мене, то не мені розповідати їй, ким я для нього була.
Зате я можу розповісти, ким був для мене він.
Розділ перший
Улітку 1940 року батьки відправили мене, девятнадцятилітню дурепу, до тітки Пеґ, яка керувала театральною трупою у Нью-Йорку.
Мене якраз недавно виключили з коледжу Вассара, бо я постійно прогулювала заняття й через це провалила всі до одного іспити на першому курсі. Я була не така тупа, як могло видатися з моїх оцінок, але якщо не вчишся, нічого доброго з того, мабуть, не виходить. Озираючись тепер на ті роки, я не можу до кінця пригадати, чим займалася весь той час, що його мала проводити на лекціях, але, знаючи себе, припускаю, що я була страшенно заклопотана своєю зовнішністю. (Того року я намагалася опанувати «пасмо вгору», оце я дуже добре памятаю, зачіску, яка була надзвичайно важлива для мене і до того ж зовсім не проста, але не дуже «вассарівська» за духом.)
Я так і не знайшла собі місця в коледжі, хоч вибору не бракувало. Там були які хочеш дівчата й усі можливі групи за зацікавленнями, але мені було до того всього байдуже і я не бачила себе серед тих дівчат. Того року в коледжі навчалися політичні революціонеркивони ходили у строгих чорних штанах і ділилися своїми міркуваннями щодо міжнародного заколоту, от тільки міжнародний заколот мене не цікавив. (І тепер не цікавить. Зате я звернула увагу на ті їхні чорні штанивиглядали вони на диво стильно. Тільки якщо з кишень нічого не випирало.) А ще серед студенток були сміливі академічні дослідниці, яким судилося стати лікарками і юристками задовго до того, як до цих професій узялося багато жінок. Вони мали б мене цікавити, але не цікавили. (По-перше, я їх просто не розрізняла. Вони всі як одна носили мішкуваті вовняні спідниці, які мали такий вигляд, ніби їх поперешивали зі старих светрів, у мене аж настрій падав, коли я їх бачила.)
Я не хочу сказати, нібито в коледжі Вассара стилем і не пахло. Були там сентиментальні медієвістки зі щирим, наївним поглядом в очахдосить гарненькі; художниці з довгим пишним волоссям; породисті світські левиці, схожі у профіль на левреток. Але ні з першими, ні з другими, ні з третіми в мене не склалося. Може, тому, що я відчувала: у цьому коледжі всі розумніші за мене. (Про юнацьку параною тут не йдетьсяя досі переконана в тому, що всі інші студентки справді були розумніші.)
Чесно кажучи, я не могла втямити, щó я взагалі забула в тому коледжі; напевно, сповнювала якесь призначення, а навіщоцього ніхто не завдав собі клопоту мені пояснити. Змалку мені втовкмачували в голову, що я вчитимусь у коледжі Вассара, але так і не сказали чому. Нащо воно здалося? Що саме я мала з тої науки взяти? І якого милого я жила в тісній як рукавичка гуртожитській кімнатці разом із серйозною майбутньою соціальною реформаторкою?
І взагалідо того часу навчання мені вже набридло як гірка редька. Я відівчилася купу років у школі для дівчат Емми Віллард у Трої, що в Нью-Йорку, де викладали самі тільки жінки, геніальні випускниці «Семи сестер», невже цього замало? Я з дванадцяти років навчалася в пансіоні, і мені здавалося, що своє я вже відбула. Скільки ще книжок треба перечитати, щоб довести, що читати ти вмієш? Я вже знала, хто такий Карл Великий, чому б не дати мені нарешті спокій? Ось як я усе це сприймала.
А ще, невдовзі після того, як почався той приречений перший курс у коледжі Вассара, я натрапила на один бар в Поукіпзі, де наливали дешеве пиво й до півночі грали джаз. Я знайшла спосіб, як вибиратися зі студентського містечка, щоб туди вчащати (мій хитрий план втечі передбачав відчинене вікно у вбиральні й захований у кущах велосипеддля комендантки я була карою небесною, можеш не сумніватися), і тому наступного дня вранці відмінювання латинських іменників ніяк не хотіло лізти мені до голови, бо зазвичай голова в мене тріщала з похмілля.
Ну і ще багато всього мені заважало.
Треба було викурити всі цигарки, наприклад.
Одне слово, я мала море справ.
Тому на потоці, де вчилися триста шістдесят дві молоді розумні студентки, я опинилася в рейтингу на триста шістдесят першому місціаж мій тато нажахано запитав:
«О Господи, а чим тоді займається та, що на останньому?»
(Як виявилося, вона підхопила поліомієліт, бідолашка.) Отож коледж Вассара відправив мене додомуцілком справедливо, ну і любязно попросив, щоб мене більше там не бачили.
Мама уявлення не мала, що зі мною робити. Ми і за найліпших часів не були особливо близькі. Вона була затята наїзниця, а я ні кобилою не була, ні кіньми не захоплювалась, то й нам не дуже було про що говорити. Моє фіаско стало для неї такою ганьбою, що її мало не нудило, коли вона мене бачила. На відміну від мене, мама досить добре вчилася в коледжі Вассара, велика їй за це подяка. (Випуск 1915 року. Історія і французька.) Я вступила до тієї священної установи завдяки її досягненнямта її щедрим щорічним пожертвамі тільки гляньте, що накоїла. Минаючи мене в котромусь із коридорів нашого будинку, мама кивала мені, як досвідчена дипломатка. Ввічливо, але стримано.
Тато теж не знав, що зі мною робити, хоча він цілими днями займався своєю шахтою, де добували залізну руду, і не дуже переймався своєю донькою та її проблемою. Я його, ясна річ, розчарувала, але в нього були важливіші клопоти.
Він був промисловцем та ізоляціоністом, а війна, яка набирала обертів у Європі, змушувала його хвилюватися за те, яке майбутнє чекає на його бізнес. За тим усім він не мав коли звертати на мене уваги.
Що ж до мого старшого брата, Волтера, то він творив великі діла у Прінстоні й навіть не збирався брати собі то все до головихіба засуджував мою безвідповідальну поведінку. Волтер за все життя не скоїв нічого безвідповідального. У пансіоні однокласники так його поважали, що навіть дали йому прізвисько Посолчиста правда, я нічого не вигадую. Тепер він вивчав інженерну справу, бо хотів будувати інфраструктуру, що допомагатиме людям у всьому світі (Допишіть у мій каталог гріхів, що я, на відміну від нього, навіть не розуміла до кінця, що таке та «інфраструктура».) Ми з Волтером були майже одноліткиміж нами всього два роки різниці,але в дитинстві не бавилися разом. Коли братові було років девять, він позбувся всіх своїх дитячих забавок, і мене разом з ними. Я не була частиною його життяі добре це знала.
Мої друзі тим часом теж займалися своїм життям. Вирушали у коледж, на роботу, до шлюбу, в доросле життяусе це мене не цікавило, і я нічого з того не розуміла. Отож поруч зі мною не лишилося нікого, хто б піклувався про мене або розважав би мене. Мені було нудно й не хотілося нічого робити. Моя нудьга була схожа на відчуття, коли в животі крутить від голоду. Перші два тижні червня я з ранку до вечора відбивала тенісний мячик від стіни нашого гаража, насвистуючи «Маленького коричневого глечика», аж поки батькам не остогидло на це дивитисяі вони відправили мене до тітки в місто. Чесно кажучи, хіба можна їх у цьому звинувачувати?