І тут я розумію, що повний телепень. Хто ж запитує про таке в наречених? Квіти потрібно просто дарувати! У мене були такі дівчата, що самі навіть вимагали, а не просили купити їм квіти. Звичайно, що я купував, але від того не відчував задоволення.
Зачекай на мене тут! кажу я Любі й обираю букет із білих троянд. Любонько, це тобі! промовляю щасливо й віддаю їй квіти.
Дякую, Женю!
У погляді безмежна вдячність. За квартал знаходимо кафе, де не гамірно і є вільні місця. Замовляємо морозиво, сидимо одне навпроти одного, і я можу добре бачити кожну рисочку її обличчя. Повні губи навіть завеликі для її обличчя, але зовсім не псують тонкі риси, очі великі, виразні, чорні брови врозліт, на щоках ледь помітні маленькі ямочки, коли вона всміхається. А чого варта її коса! Волосся темне, блискуче, можливо, навіть пофарбоване, але коса товста, сягає ледь не до талії. Люба доїдає морозиво, і ледь помітна його біла цяточка застигла на губі. Не можу зрозуміти, чи є на них помада, і спостерігаю, як цяточка тане на теплих дівочих устах.
Ми сидимо ще з півгодини, розмовляємо про щось неістотне й незначне, а я не хочу, щоб цей вечір скінчився. На небі вже зарясніли зорі й повнолиций місяць поважно споглядає на землю.
Може, ще щось замовимо? запитую я в дівчини.
Що саме?
Що ти хочеш.
Каву або чай.
Замовляємо каву, повільно смакуємо міцний напій. Відвідувачів меншає, і Люба пропонує піти звідси.
Ми йдемо вулицею, і тіні від наших постатей на асфальті то кумедно витягаються, то стають куцими. Ми разом сміємося, спостерігаючи за ними, аж поки опиняємось у темному місці, де нема вуличних ліхтарів. Я обіймаю дівчину за худенькі плечі, легенько пригортаю до себе й цілую. У неї губи мякі, чуттєві й пахнуть яблуком сорту антонівка. Наші вуста знову й знову зустрічаються, і ми вже разом вдихаємо щемливий аромат достиглих яблук.
Не змовляючись, прямуємо в бік її гуртожитку. Дівчина веде мене на другий поверх. Вузький, погано освітлений коридор. Зупиняємося біля дверей, які Люба швидко відмикає, веде мене за руку всередину, вмикає світло.
Ось тут я живу! каже вона, хоча й так відомо, куди ми прийшли.
У тебе так затишно!
Дякую. Щось пити будеш?
Холодної води, якщо можна.
Дівчина йде в маленький коридорчик, де з одного боку двері до санвузла, з другоговішак, а поруч із нимхолодильник. Вона дістає літрову пляшку «Моршинської», подає чашку.
Така підійде?
Так! Звичайно!
Наливаю в чашку води, залпом випиваю, намагаючись утамувати внутрішній жар. Не допомоглознову пю воду.
Уже краще? усміхається Люба, беручи з моїх рук пляшку.
Її вуста такі звабливі, що я вихоплюю з її рук «Моршинську», ставлю на стіл, припадаю до вуст. Вона відповідає таким палким поцілунком, що в мене починає втікати земля з-під ніг. Мої руки самі тягнуться до її грудей, і я несамовито швидко починаю розстібати ґудзики. Любина рука потяглася до вимикача, і ми опинились у повній темряві. Коли очі звикли до неї, ми вже лежали зовсім голі на її ліжку. Я вкриваю цілунками кожну клітинку її тіла.
Моя, моя Любонька, гаряче шепочу я. Я кохаю тебе, моя люба.
Я люблю тебе, Женю, каже вона так тихо, що я ледь чую через стукіт серця в грудях.
Моя кохана, ми будемо разом завжди, що б не трапилося
Завжди разом?
Так, завжди.
Наші тіла сплітаються в танок кохання, і ми кохаємося шалено, гаряче, довго й пристрасно. Коли розгарячілі знеможені тіла відпочивають, я пригортаю її, ніби страхаюсь, що вона може кудись зникнути. І знову кохаємося до нестями. Стомлені й щасливі, ми раз по раз освідчуємося в коханні й підкріплюємо обіцянками завжди бути разом, усе життя, що б там не трапилося. Коли Люба, геть стомлена, прилягла мені на плече, я пещу її волосся й знову повторюю, що кохаю її.
Дякую тобі,прошепотіла вона.
За що?
За цю ніч кохання.
У нас попереду ціле життя, сповнене кохання, відповідаю я й чую, як її дихання стає спокійним і рівним.
Люба заснула. А я борюсь зі сном, боячись, що засну й прокинусь у своїй кімнаті, де її не буде поруч. У вікно заглядає цікавий місяць, ллє своє срібло на волосся моєї коханої.
Еліна
Збираюся на зустріч із Сашком. Ми домовилися посидіти десь, випити по чашці кави й поговорити. Мама бачить, що я кудись лаштуюся, і одразу:
Еліно, прошу тебе, благаю, не лізь куди не треба.
Мамо, це куди саме?
Ти сама знаєш свою вдачу: завжди кудись влипнеш. Країну ти не зміниш і той безлад, що коїться в місті, самотужки не припиниш.
Мені не байдужа доля моєї країни, і ти це добре знаєш, відказую їй, одягаючись.
Ось тому й прошу. Це ж добре, що ти була на роботі на початку березня, коли таке в місті коїлося, що не приведи Господи.
Згодна, що самотужки я бандитів не розжену, але й сидіти склавши руки не збираюся!
Подумай про дівчаток, просить мати.
Мамо, якби я про них не думала, то мені було б байдуже, що там у місті коїться і який прапор піднято, але я саме про них і думаю. Мені не байдуже, де будуть жити мої діти, кажу якомога спокійніше, а в самої всередині все кипить.
Усе минеться, люди заспокояться, і знову стане тихо-мирно.
Мамо, ти сама віриш у те, що кажеш?
Вірю. Я знаю, що Луганськспокійне місто. Треба лише перечекати, і все стане на свої місця. А тебе, Елю, прошу лише про одне: забудь про свої громадські організації, побудь хоча б трохи просто матірю, а не активісткою.
Мама не просто просить, вона благає.
Забути Небесну сотню? Зрадити їх?
Не треба так, доню. Я також оплакувала їх, тому не хочу втратити тебе, щоб горювати, як матері Небесних янголів.
Не хвилюйся, усе буде добре, кажу їй і чмокаю в щоку на прощання. Нікуди встрявати не буду й швидко повернуся. Обіцяю!
Замовили собі по чашці кави й сидимо із Сашком у невеличкій затишній кавярні. Він озирається навколо, ніби когось виглядає.
Ми на когось чекаємо? питаю.
Ні. Звідки ти взяла? Просто оглянув публіку навколо: не люблю зайвих вух.
Питай уже, що хотів, усміхаюся йому, відпиваючи каву.
Від тебе нічого не приховаєш, у тон мені відказує Сашко й одразу напряму просить:Елю, розкажи мені про події в місті на початку березня.
Розказати про те, що ти сам добре знаєш? питаю й уважно дивлюся на нього. Мені здається, що ти знаєш навіть більше, ніж я сама. Першого й другого березня я була дві доби на роботі. Моя співробітниця поїхала в село до хворої матері, а мене попросила підмінити. Знала б, що таке буде коїтися, не погодилась би.
І кудись би вляпалась, повторює він слова моєї матері, від чого я кидаю на нього докірливий погляд.
Розкажу, про що розповіли члени нашої організації, які стали очевидцями мітингу першого березня біля памятника Шевченку, куди прийшли проросійськи налаштовані організації.
Що конкретно хотіли проросійськи налаштовані мешканці міста?
Агітували за надання російській мові статусу державної, виступали проти нової української влади, як навіжені, викрикували лозунги проти «коричневої чуми» та «фашистів». Мітинг був добре підготований, про що свідчили численні прапори Росії та чорно-жовто-білі. Ось тоді все й почалося. Мітингарі рушили колоною до будинку ОДА, де вже спустили прапор України та підняли російський. Там стояли намети, у яких закликали людей записуватися добровольцями в народні дружини, які мали їхати в Крим на «допомогу». То був перший день божевілля Луганська.
А другого дня?
Божевілля продовжилося наступного дня, вела я розповідь, згадуючи події другого березня. Відбулося засідання Луганської обласної ради, де ухвалили рішення про проведення референдуму щодо федералізації України та надання російській мові статусу державної. Тоді пролунали заклики заборонити низку організацій, таких як ВО «Свобода», наш «Правий сектор», УНА-УНСО, «Патріот України» та деякі інші. Натовп людей заблокував будівлю облради, інші в балаклавах із російськими прапорами штурмували будівлю й підняли над нею ту ганчірку. Ось таким був день другого березня в нашому місті.
Ваша громадська організація повинна бути обережною.