Тук! Тук! Доню, уже можна? почула я голос мами й сховала подарунок у шухляду.
Так! Я вже все зробила! крикнула я радісно. Сюрприз готовий!
Мама зайшла до кімнати з усмішкою на обличчі, але враз вона змінилася на здивування й сум. Я нічого не розуміла.
Я й бачу, що ти мені приготувала справжній «сюрприз», приглушеним голосом промовила вона.
Мама підійшла до своїх омріяних новеньких фіранок, провела по них рукою. І лише тоді я помітила, що вони порізані моїми ножицями. Фіранки були надто близько до мого столу, і я, захопившись роботою, разом із папером різала і їх. Не знаю, як у мене це вийшло, але не дуже здивувалася: такі казуси не були чимось винятковим. А ось моя сімнадцятилітня сестра Соломіяповна протилежність мені, починаючи із зовнішності й до всього іншого. Я чорнява, а Солявроджена білявка. Я збита, плечиста, з великими грудьми та чималеньким тазом, а Соля тендітна, витончена, з осиною талією, двома прищиками замість грудей, з лебединою довгою шиєю й тоненькими пальчиками. Пальці в неї настільки тоненькі, що, здається, подивися крізь них на світлокісточки буде видно, і рентгена не треба. А нігті? Вони по- дитячому прозоро-рожеві. А ще наша Солямузикант, закінчує музичну школу, грає на скрипці. Я далека від музики, бо слухом мене Бог обділив. Про Солю кажуть, що вона талант, подає великі надії. У дитинстві мене діставало її пілікання на скрипці, від якого аж зуби зводило, але то був чудовий привід дременути з дому, щоб погасати на вулиці. Соломії сімнадцять, а в неї ще не було сексу, хоча вона напрочуд гарна: великі сині очі, чиста ніжна шкіра, повні губи, аристократичний прямий носик. Якби її зменшити разом зі скрипкою, вона почне пурхати над квітками, наче казковий ельф. У неї було кохання з якимось «ботаніком»сама бачила, як він проводжав Солю додому, цілував у щічку й задоволений ішов додому. Я зауважила Солі, що той хлопець не вартий її уваги, на що почула у відповідь:
Ти нічого не розумієш, хоч і старша за мене. У нас із ним духовне єднання.
Духовне ніколи не замінить тілесне, сказала я.
Я ніколи не зможу зустрічатися з брутальним хлопцем, від якого тхне пивом та цигарками і який не має стосунку до мистецтва.
Тоді нехай і надалі твій «ботанік» цілує тебе в щічку, можливо, він від того отримує оргазм, пожартувала я, на що Соля надула губи, обняла свою скрипку, як дитину, і вийшла з кімнати, кинувши на мене красномовний погляд: що ти, мовляв, розумієш.
Можливо, хтось мене назве непутящою, безпечною, вітряною чи ще якось, але я сама знаю, хто я є насправді, тому не дуже переймаюся тим, що про мене говорить «ЦРУ» біля підїзду. Я швидко закохуюсьце правда, займалася сексом із хлопцями з пятнадцяти роківне вигадка, але я сучасна жінка, вільна від стереотипів, і мене ніхто не обмежить рамками загальноприйнятих норм поведінки. Я кохалася лише з тими, кого любила, кошти за це не отримувала, тому я не повія, а хто назве мене шльондрою, нехай краще за своїми доньками дивиться. Якщо хтось вважає, що я часто змінюю чоловіків, то й це неправда, бо я консерватор, це доля така, що чомусь не складається. За все життя я маю в трудовій книжці лише один запис. Коли ще навчалась у медучилищі, була на практиці в госпіталі ветеранів війни, мені там сподобалося, і після закінчення навчання влаштувалася туди на роботу, де й працюю до сьогодні.
Чомусь люди завжди воліють побачити в інших щось негативне, наприклад, у меніте, що я маю двох дітей і жодного шлюбу. А те, що до шлюбу я ставлюся надто серйозно й вимогливоце їх не обходить. Те, що маю активну громадянську позицію, моїх «ЦРУшників» мало цікавить, головне, щоби був поруч чоловік, і не важливо, який, нехай навіть пяниця, але законний. Мені було лише пятнадцять, коли я із захватом сприйняла Помаранчеву революцію. Тоді майже всі мешканці нашого будинку зі мною не розмовляли, бо я з ними пересварилася, коли до хрипоти в голосі доводила, що не було ніяких наколотих апельсинів. Розчарування прийшло наприкінці 2005 року, коли стало зрозуміло, що іспит грошима можуть пройти багато, а ось владоюлише одиниці. Павуки в банці почали зїдати одне одного, але ідея нової, оновленої країни вже пустила паростки в мені самій, і я захворіла нею. Хотілося змін на краще не лише для себе особисто, а й для всієї України. Завжди тягло до чогось нового, цікавого й корисного, і я постійно була в центрі всіх подій. Навіть не памятаю, коли зрозуміла, що завжди була націоналісткою. І моя мати глибоко помиляється, коли говорить, що в моєму житті на першому місці чоловіки. Українаось що для мене було, є й буде головним. А те, що не складається особисте життя, то сумно й до болю неприємно. Наразі мені треба пережити ще одне розставання й чергове розчарування, але я все витримаю, бо є ще одне важливе в життімої дівчатка, вони моє рятувальне коло в будь-яку життєву негоду.
Євген
На березі річки зеленочуба трава, дерева ще голі, стоять тихо й соромязливо, чекаючи на весняне тепло, коли зможуть розкрити своє первісне листя назустріч небу. Річка пахне свіжістю з домішками диму та мяса, що вже починає розливатися навколо. Ми сидимо на колодах навколо багаття. Дві рогатини стирчать із землі, тримаючи три шампури із соковитими шматочками.
Чи не мало мяса купили? питає Антон, смакуючи пінисте пиво з пластикового стаканчика.
А тобі скільки не дай, усе одно вже не виростеш, усміхнувся Юрко.
Якщо буде мало, у мене не проси, не дам ні шматочка! незле огризається Антон.
Як там твої? питаю я Юру. Учора галасували до півночі.
Мене не було вдома, тож можна було пиячити досхочу, невесело відказує хлопець. Задрали вже! Уже вкотре подумую про те, щоб зняти десь собі кімнату, піти з того гадюшника, щоб ніколи не повертатися. А потім охолону й розумію, що без мене вони пропадуть за місяць. Шкода їх.
Так, батьків не вибирають, кажу я й закриваю цю неприємну тему, перевівши її на більш приємну.
Ми говоримо про дівчат. У Юрка є дівчина, усе в них складається добре, і я розумію, що він уже дозрів до того, щоби створити власну родину, але не може покинути своїх батьків. Якось він мені сказав, що зійшовся б зі своєю дівчиною, але як її привести у свою родину, коли мати з батьком напиваються часом так, що в гіршому випадку набивають одне одному пики та трощать посуд, а в кращому валяються на підлозі обісцяні.
В Антона є жінка. Вона старша від нього на пять років і має дитину від колишнього чоловіка. Його батьки проти їхніх стосунків, але він має намір перейти до неї жити. Ми радимо Антонові не поспішати реєструвати шлюб, а він зізнається, що не знає, чи зможе любити чужу дитину.
Зможеш і полюбиш, якщо жінка тобі дорога, серйозно каже йому Юрко.
А коли наша спільна дитина народиться? Чи тоді не вийде, що я буду любити свою, а чужуні? розмірковує вголос Антон.
Доки будеш вважати її чужою, доти так і буде. Не думай, що дитина від чужого чоловіка, вважай, що вона твоєї коханої жінки, радить Юрко.
Доходить і до мене черга. Хлопці жартують, підколюють мене: мовляв, коли вже ти позбавиш свою Любу цноти, а то Антонові дісталася жінка секонд-хенд, Юрковібувша у вжитку.
А, ну вас! відмахуюсь від них.
Непомітно переходимо на тему Майдану. Ми не сприйняли його й ніколи не сприймемо. Усі троє занадто любимо Україну, щоб зрозуміти шабаш, організований американцями. Ми не їздили в Київ на антимайдан, але дивилися звідси тверезими очима, на відміну від тих, хто на Майдані був одурманений наркотиками та віддав своє життя за кілька сотень гривень. Що б там не казали з телеекранів про патріотизм, ми не віримо. Патріотизм не такий, він не може йти за розробленим Америкою планом. Нам справді було шкода людей, які віддали життя не за ті ідеали. Вони загинули за олігархів, бандерівців, привівши до влади хунту. Зараз намагаються переписати історію, зробивши зі Степана Бандери народного героя, але історія жива, поки є живі свідки. Моя мама розповідала, як боялася її бабуся і всі студенти отримати направлення після навчання на Західну Україну. Вона не могла брехати, коли розповідала про тих її подруг, яких відправили туди на роботу, а там їх жорстоко вбили. Західняки завжди нас ненавиділи, і це правда. Вони не любили нас за російську мову, за те, що Донбас, промисловий край, дійсно годував усю Україну. І це в той час, коли та частина країни не мала промислових підприємств, люди не працювали, а звикли жити за наш рахунок. На Донбасі куди не кинь окомусюди терикони, шахти, заводи, а там що? І на Майдані хто стояв? Західняки, бо вони не мають роботи. Вони там палили шини, а ми з Юрком працювали в шахті. І як би нам не намагалися розповісти ЗМІ про патріотизм, ми вже виросли з того віку, щоб вірити в такі казки. Жінка з Первомайки силою витягла з Майдану свою доньку, привезла додому, а тій стало зле. Уже в лікарні зясувалося, що в крові дівчини було кілька видів наркотичних засобів. Стала розпитувати доньку, що пила та їла, і зясувала, що їх безкоштовно поїли чаєм, у який щось досипали. Тоді все стало зрозуміло. Не може людина не спати кілька діб підряд і з ненормальними скляними очима палити шини та кидати коктейлі Молотова. Скакали на Майдані, підбурювані бандерівцями з «Правого сектора», і доскакалисяпривели до влади фашистську хунту, яка ладна працьовитий Донбас стерти з лиця землі. Зміни країні потрібні, кардинальні, але не таким чином, коли владу захоплюють фашисти. Ось Крим уже російський, і настане час, коли наш Донбас стане незалежним і вільним від київської хунти. Ми з друзями в це віримо.