А чи можна заночувати у вас, сестро?
І ти ще питаєш? Чого ж не попередили? Я приготувала б усякого! Ви як, надовго?
Нам би лиш заночувати. І дітям умитися, поїсти й поспати. Щоб сили були рухатись далі. Дорога була далекою.
Віра часто відповідала на запитання дітей, чого в гості до дядька Михайла не їздять: до Верхньої Дуванки на Луганщині, де ті жили, шлях неблизькийкілька днів поспіль довелось би провести в дорозі. На гамір із хати вибіг Макарі насупився. Уже більше десяти років не бачився з Віриним братом, усе нíколи було від господарки вирватися, і хоч по-братськи любив його і часто згадував, та не сподобався йому цей сімейний візитпід покровом ночі, з підводою пожитків. Та не сказав і слова, лиш потиснув гостеві руку й гукнув на повен голос:
Петре, а вийди-но з хати й поможи коней припнути. Бо щось вони відвязалися, зараз города потовчуть!
І все робили мовчки: відчиняли ворота, заводили коней, знімали упряж, напували й годували. Саму підводу сховали в сарай, подалі від людських очей, а Любі доручили всіх пятьох до хати провести, їсти накласти та дітям спати постелити. Остап провалився в сон, щойно його голова торкнулась перини. Віра ще хотіла подати йому молока з хлібом, та годі було й добудитисяне чув нічого, лише хропів інколи так, що аж вуса підлітали. Люба з Тонею кепкували:
Мамо, ми й не знали, що такий молодий, а може цілу хату звуками наповнити!
Віра з Уляною, попиваючи чай, поки чоловіки роздивлялися господарку Макара, лише посміювалися:
То ще тиха музика! От коли його батько спати ляже, шибки трястися будуть.
Сестри не могли уявити, як таке можливо. Боялися лише, щоб та музика не збудила Василька й Олексійка, щойно приспаних мамою. Та ж ні, їм той гучний гуркіт, вочевидь, нагадував грім, тож і спали міцно й безтурботно, як під час дощу.
Цієї ночі Любі з Тонею довелося ділити пічку з двома доньками дядька. Маленькі й тихенькі, як мишенята, вони теж швидко поснули на її теплій спині, а двійко Деревських зацікавлено підглядали через дірку в ковдрі, як старші вечеряли за столом. У зазвичай веселій та гамірній хаті було незвично тихо: говорили пошепки і про таке, що й не уявиш. Макар попросив Віру співати. Тож двоє жінок вмостилися під віконечком і затягнули:
А вже третій вечір, як дівчину бачив,
Ходжу біля хатиїї не видати.
Вийди, дівчино, вийди, рибчино,
Вийди, серденя, утіхо моя!
Співали голосно, вкладаючи душу, аж Тоня й сама не помітила, як заснула, а Любі довелося добре прислухатися, щоб почути розмову, яка точилася за столом. Петро також сидів із дорослими і, всупереч своїй звичці висловлюватися з кожного приводу, мовчки слухав, а Михайло тим часом розповідав:
Прийшли до нас минулого тижня. Кажуть: «Іди в колгосп». І посміхаються. Двоє свої, знайомі, третій чужий, ще й із револьвером на поясі. Я не став сперечатися. Там же, на місці, у колгосп і записався. Вони одразу і волів забрали, і корову вивели. По решту, сказали, «завтра прийдемо».
А чого ж ти віддав? Макар не йняв тому віри. До мене теж приходили. Та й не погодився.
Дядько Михайло перехилив чарку.
Ото дарма ти, Макаре. Двічі вони не приходять. І раптом ухопив його за руку і так страшно-страшно глянув в очі. Утікай. Бери жінку, дітей і біжи світ за очі, як я.
Та як же я хату кину? Господарство? Одного поля кілька гектарів, пшениці, проса Коні, корови, гуси Пасіка. Усе важкою працею добувалося. А люди, які в мене працюють? А нова хата, що будується? Ти при своєму розумі то все кинути?
Поки Макар підвищував голос, Віра з Уляною теж не відставали й дедалі гучніше виводили свою пісню:
Не вийду, козаче, не вийду, соколе,
Мене мати лає, гулять не пускає.
Брешеш, дівчино, брешеш, рибчино,
Брешеш, серденя, утіхо моя!
І чоловіки, зрозумівши натяк, стишили голос:
Макаре, та краще все кинути й цілим лишитися, ніж пропасти безвісти. Гроші завше заробити можна.
А хто ж пропадає? Я тут більше десяти років прогарував. І куди ж мене з моєї землі?
Михайло схилився до Макара.
Послухай мене! Був у нас у сусідньому селі Якименко Степан. Добрий господар. Найкращий бджоляр на десяток сіл. Його пасіка такий мед давала, що другого такого й не знайдеш. Разі згинув. Тепер на його полі місцевий колгосп цибулю й часник засадив, а вулики кудись вивезли. А в хаті клуб тепер збирається, газети з центру читають.
Тут уже Петро не витерпів:
А вража ж сила. Як таке коїться, то ті клуби палити треба!
Та палять, палять. Збираються малими групами, ховаються по лісах. І клуби палять, і вагони з зерном теж. Ті самі, що їх колгоспи збирають, щоб на Москву відправляти.
Палять? Петро не вірив, що таке можливо.
І не тільки. Худобу з загонів випускають.
Так, може, вони і покажуть їм? Налякають цих Цих Петро ще ніколи не лаявся при матері, тож і зараз не міг дібрати потрібного слова, лише кидав погляди на матір та батька. Я теж так хочу. Показати їм, що нас чіпати не можна.
Михайло скуйовдив його волосся, тоді схопив за загривок і притягнув ближче до себе, гучно шепочучи:
Тільки від того сільради ще більше лютують і ще більше відбирають. До нас прийшли після того, як кілька вагонів продукції ті гарячі молодики з рейок спустили.
Так справедливо ж!
Справедливо. Щоб чужим зароблене кровною працею не дісталося. Тільки це наша справедливість. А в них своя. Кого з них зловили, тих і постріляли на місці ж. Тому сиди, хлопче, і не сіпайся, бо як зловлятьна всю родину лихо буде.
Макар недовірливо глипнув на гостячи не бреше. Але надто скорботним було осунуте обличчя Михайла. Крізь дірку в ковдрі Люба глянула на Уляну, і серце в неї аж упало в грудях від побаченого: тітка співає, а сльози по щоках так і течуть.
Та було б не рубати зеленого дуба,
Та було б не сватати, коли я не люба.
Правда, дівчино, правда, рибчино,
Правда, серденя, утіхо моя!
Любі раптом так нестерпно захотілося сховатись, що вона накрилася з головою, тільки б не чути й не бачити того дивного дійства і тих страшних розмов. Але хоч і не дивилась, ніяк не могла припинити слухати. І ті голоси формували перед нею картину.
А ви не знаєте, що Андрій теж поїхав? Наш старший брат.
Коли? Віра так здивувалась, що й співати перестала.
Тижні зо два буде. В Росію. До жінчиних родичів. Ті сказали, що знайдуть йому роботу при інституті, буде вчителювати. У партію вступив, бороду зголив. А все майно тут лишив, на потреби колгоспу.
А ви тепер куди?
У Німеччину чи Францію. Як Бог дасть. Макаре, підкажи, куди нам там податися, де роботу знайти?
Навіть крізь ковдру Люба відчула гострий запах тютюну. Макар, який ніколи не палив у хаті, раптом порушив ту давню традицію й заполонив кімнату їдким димом.
Макаре, їдьмо з нами? Ти ж уже все там знаєші тебе знають. Виїдемо собі тихенько, вивеземо краму на перший час: їжі, сукна, борошна. Трохи продамо й будемо з того жити, а там і роботу знайдемо. На дві сімї справа краще піде, на ноги швидше станемо.
На якусь мить Любі здалося, що вони погодяться. І вона зі здивуванням відчула, що рада цьому: вже уявляла, як її ноги в нових німецьких черевичках топчуть стежки, про які вона щойно читала; як спостерігає крізь прозорі шибки у вікнах біляві коси дівчаток та їхні уроки музики з худими й такими ж білявими хлопчиками; як бачить новенькі й блискучі машини або навітьнайсміливіша думкаопиняється всередині. І та машина везе її, Любу Деревську, дівчинку з маленького українського села, прямими й довгими дорогами по місту, де з усіх вікон грає музика й пахне Елізиними пряниками.
Гучний скрип лавки вирвав Любу із солодких мрій, що плавно переходили в сон. Вона здригнулась, і ковдра зісковзнула з обличчя, відкриваючи вид на кімнату. Та всі в хаті були надто захоплені розмовою, щоб помітити одну маленьку дівчинку, яка вже давно мала спати. Макар мовчки встав і поклав руку гостеві на плечето означало «ходімо». Петро теж піднявся разом із ними. Люба почула скрип дверей і зрозуміла: вони вийшли з хати в нічну темряву. Дівчинка не бачила, але точно знала, куди ті рушили. Дитина шкірою відчувала, як двоє, гість і її батько, йдуть нічним полем і наближаються до голого двоповерхового велета з роззявленою пащею й чорними щокаминової хати з іще сирими стінами й зяючими дірками на місці вікон і дверей. То ж Макарова гордість, дітище, яке він виношував спершу в думках, а потім і наяву не менше, ніж Віра виношувала всіх своїх дітей: від Петра до Олексійка. І то був його якір, який нізащо у світі не дав би зірватися з насидженого місця вже зараз і покинути все напрацьоване.