Та хата була великою мрією Макара, його святим Граалем, його підтвердженням власної спроможності, подарунком дітям, щастям на старість, розумінням, що таки зробив за життя те цінне й важливе, що має зробити чоловік, забезпечив сімю. І головне: ствердив для самого себе, що Віра недарма довірила своє життя й статки йому, учорашній босоті. Його дружинадонька заможного й відомого на всю округу Ісака Бабара, в якого молодий Макар свого часу працював наймитом і який скомандував своїм синам, що весь посаг дає єдиній доньці, а вони собі самі заробити мають. І цей посаг довгі роки висів на його плечах важким тягарем, змушував рвати жили, щоб довести: він, Макар Деревський, гідний поваги, він зумів зберегти та примножити майно, віддячив за добро й довіру. І тепер його дітям точно вистачить усього. Їм не доведеться іти у світи й побиратися, ставати до важкої праці на чужих, а не на себе. І не доведеться щодня боятися, що доля про них забула й не дасть більше нагоди зіпнутися на ноги. Бо він, Макар, подбав про все.
Віра знала, про що думав її чоловік. Знала без слів, тож лише мовчки обійняла його й притулилась до шиї. Сьогодні, як і завжди, вона довіряла йому робити, що він вважає за потрібне, розділяючи з ним працю на двох. А, можливо, зовсім скоро їй доведеться оберігати і те нове життя, якевона це вже відчувалаМакар щойно в ній посіяв. Час покаже.
А поки стояли так, обіймаючись мовчки, не помічаючи, що стомлений і спітнілий Петро уже покинув будівництво, перейшов город і повернувся в дім, зайшов на кухню, сів на лаву й роззирався в пошуках поживи. До обіду залишалося ще години дві, а живіт так і крутило від важкої роботи й голоду. Петро добре знав батькове правило: за столом їсти, скільки лізе, але між тимані крихти до рота. Багато разів бачив, як одразу після трапези усе те багатство збиралося й ховалось у велетенську ШАФУ, пузату від кількості наїдків, що зберігалися в ній, і куди дітям без дозволу батьказась. Та що йому, виснаженому й голодному парубку, до тих правил, коли від самого ранку на будівництві, а ввечері ще й на танці хочеться. Де тих сил узяти? Недовго думаючи, вирішив дати собі раду самдобре, що інструменти під руками. Узявся до тонкого металу з коробки, покрутив у гнучких пальцях, загнув із краївось тобі й відмичка. Те, що треба, аби відчинити ту важку колодку, за якою ховаються незліченні скарби Шафи.
Визирнув у вікно, чи не йде ніхто, наче тихо. Присів коло Шафи й зосереджено, аж прикусивши язика, узявся занурювати того металевого стержня у темні нетрі замка й прислухатися, чи не посунеться та металева брама всередині. Кілька влучних рухіві колодка впала просто в руки. А за неюціле царство ласощів, аж очі розбігаються: варення, сири, пироги з маком, капустою, грибами, сливами. І запах такий, що язика проковтнути можна. Голодний Петро вхопив усього одразута й до рота. І так смакував, що й не чув материних кроків коло хати. Так і застала його Вірана колінах коло Шафи, обкладеного пакунками з горіхами, маком, глечиками з медом, із великим шматком пирога в роті та не меншим куснем ковбаси в руці. Побачила та мало не впустила кошика з переляку.
Петрику тільки й прошепотіла. Ховай то все швидко! Не приведи Боже, Макар побачать.
А де папаша?
Зі мною до хати йшов, тільки в сарай завернувсокиру занести.
Одразу за тими словами почув Петро батькові крокий аж у піт його кинуло. Знав, яким суворим міг бути Макар, коли його не слухали. Бо ж не дозволяв їсти й крихти з того, що ховалося в Шафу по трапезі, повторюючи лише: «Нам того продати треба, щоб хату збудувати». І не важливо, якщо котрогось дня діти швидше зголодніли від праці по господарству. Петро заметався, намагаючись неслухняними руками зібрати всі глечики й мішечки, а батькові кроки все наближалися. Та не встигли дійти до хати, як Сірий завівся шаленим лементом, а за хвірткою почулися голоси. Скориставшись нагодою, хлопець доправив добрий кусень ковбаси до рота. Мати лиш зойкнула і взялась хутенько складати сліди його злочину назад, бормочучи під ніс:
Синку, ну як так? Ти ж у мене найстарший. То мав би бути наймудрішим. Хіба ти голодний живеш? Хіба не їси вдосталь? То ж, вважай, крадіжка. Вам же то в неділю везти на ринок продавати.
Сил не було, мамо. Після того будівництва аж живіт до хребта приріс. Чи ви самі того голоду не відчували після саду чи хліва? Чи вам не хотілося взяти шматочок? А про дівчат подумайте! Повна Шафа меду, а ми його куштуємо хіба на Великдень та Різдво. Чи ж то крадіжкавзяти трохи смачного вдома? Хіба папаша справедливі, що все забороняють?
Собаки лаяли все гучніше, до Сірого вже приєдналась Лапа, скрипнула хвіртка, і голоси знадвору дали знати: в хату батько поки не поспішає, тож Вірі трохи відлягло.
Петю, ну що ж ти краєш мені душу Батько ж і собі у всьому відмовляє аж раптом жінці сяйнула думка. Мати хутко витягнула з Шафи кілька пирогів і пряників та й засунула Петрові за пазуху. Домовмося: як Макар буде десь далеко ми інколи відкриватимемо Шафу. І братимемо трішечки, щоб не було помітно?
То ж крадіжка, мамо. Ви ж самі сказали.
Раз я знатиму, то вже й не крадіжка. Гаразд?
На тому й порішили. Петро не міг повірити: омріяна Шафа завжди так дражнила його своїм ситим черевом, так манила порушити всі батькові заборони й долучитися до її буйного бенкету, він так довго опирався тій спокусі Аж раптом щастя саме прийшло до рук. Однак радість, що почала розростатись усередині, так і не захопила його повністю, сполохана голосами суперечки, що точилась під вікнами та саме набирала сили. А серед уривків фразроздратованих, упертих, улесливих, жорсткихраптово почулась загроза. Петро зустрівся поглядом із матірю, яка саме наспіх навішувала колодку назад на Шафу, і помітив, що її руки тремтять:
Синку, а вийди тихенько з хати й біжи до дівчат у поле, віднеси смачненького. Гляди лише, щоб гості наші тебе не побачилинíчого їм від розмови відволікатися.
Макар почув наближення сторонніх, коли виходив із сараю. Йому про них повідомили нашорошені вуха Лапи, а слідом і гучний голос Сірого. Одразу за тим до хвіртки підійшли троє: голова сільради Степан, невідомий чоловік у сірій формі й кашкеті, які носили члени ОГПУ, та сусід Іван, підперезаний новим чорним поясом і в кепці. Макар лише встиг кинути погляд на хату та з полегшенням переконатися, що Віра всередині, а не забарилася десь надворі.
Господарю, відчиняй! Розмова є! радісно повідомив Степан. У його пухких руках розвівалися папірці «Селянського журналу». Ми з хорошими новинами.
І давно гості до своїх хороших новин приносять зброю? повів очима на кобуру з наганом, що тугенько сиділа на поясі чоловіка, затягнутого в форму, незважаючи на майже літнє тепло.
Та то просто хворма, посміхався до самісіньких вух Степан. Так положено. Пускай до двору, поговоримо.
Макар неохоче відчинив хвіртку. Та щойно всі троє ступили на його землю, як Сірий наче сказився: з диким гарчанням кинувся вперед і вчепився зубами в чобіт незнайомця. Весь його вигляд кричав: «Роздеру! Роздеру на клапті! Щоб і сліду твого тут не було».
Ах ти сучий потрох! стільки злості в голосі людини Макар до цього ніколи не чув. Рука прибулого впевненим рухом витягнула наган із кобури, одночасно зводячи курок, та замість голови собаки перед прицілом раптом виникли груди господаря дому. Міцними руками той тримав Сірого й відтягував його, до нестями лютого, за спину.
Хлопці, ви чого? Степан явно не очікував такого повороту. Макаре, забери ти свого Сірка, не лякай людей.
Макар заледве засунув Сірого, котрий несамовито пручався, в буду і звелів сидіти там. Пес послухався, але продовжував безупинно глухо гарчати.
То ви самі винні. Зайшли надто швидко, не дали й себе обнюхати. А Сірий землю свою захищає.
Земля належить народу, холодно й упевнено повідомив гість, повільно ховаючи нагана.
Про це й поговоримо, розплився в посмішці Степан. Макаре, налий, може, по чарці. То й розмова краще піде.
Макар окинув прибулих поглядом: сірі очі незнайомця дивилися холодно й нерухомо, Степан, хоч і теревенив без угаву, усе ховав погляд у землю, а Іван розглядав відчинені двері сараю, наче намагаючись проникнути поглядом у самі його нетрі.