Коли він подивився вгору, побачив Хеммонда, котрий тихенько за ним спостерігав.
Сподіваюсь, я не потурбував вас, пане, промовив Хеммонд. У таку погоду за вогнем треба постійно слідкувати. Спробую більше не робити ніякого шуму.
Генрі усвідомлював, що, коли він виринув зі своїх міркувань, Хеммонд доскіпливо вивчав його обличчя, а тепер, ніби надолужуючи втрачений час, вигрібає прогоріле вугілля, щоб мовчки втекти.
Ви бачили маленьку дівчинку Мону?запитав у нього Генрі.
Щойно, пане?
Ні, взагалі. Після того як вона приїхала.
Так, пане. Я постійно зустрічаю її в коридорах.
Дивно, що вона тут сама серед дорослих. Чи є в неї нянька?
Так, пане. Нянька і мати.
І чим вона займається цілими днями?
Хтозна, пане.
Хеммонд знову дивився на нього вивчаючим поглядом, що межував із неввічливістю. Генрі відповів йому тим же, намагаючись дивитись якомога спокійніше. Обидва мовчали. Коли Хеммонд першим відвів очі, він здавався замисленим і пригніченим.
Я маю сестру, пане. Приблизно Мониного віку. Така красунечка.
У Лондоні?
Так, пане. Найменшенька нині. Вона є світлом у наших життях, пане.
І коли ви бачите Мону, то завжди про неї згадуєте?
Моя сестра не вештається без догляду, пане. Вона є нашим скарбом.
Напевно, Монина няня і, звичайно ж, мати захищають її?
Упевнений, що так воно і є, пане.
Хеммонд опустив очі, наче хотів сказати ще щось, але не наважувався. Він повернув голову до вікна і застиг. Половина його лиця була освітлена, половина тонула в тіні. У кімнаті запала така глибока тиша, що Генрі чув їхнє дихання. Жоден не заговорив і не поворухнувся.
Генрі подумав, що, якби хто зараз подивився на них, підглядаючи в напівпричинені двері, як нещодавно він, чи дивлячись у вікно, то, напевно, вирішив би, що ця тиша є наслідком чогось дуже значного, що відбулося між ними секунду тому, що тепер вони мовчать, бо сказано було забагато. Аж ось Хеммонд рвучко видихнув і всміхнувся до Генрі мяко та тепло, а потім узяв зі столу тацю і вийшов із кімнати.
ЗА ВЕЧЕРЕЮ ГЕНРІ опинився неподалік лорда Волслі й тим самим, як він гадав, уникнув спілкування з Вебстером. Леді, котра сиділа поруч, прочитала кілька його книжок і вправлялась у міркуваннях стосовно їх закінчення та того, як американці зображують життя англійців.
Мабуть ми здаємося вам зовсім поверховими, у порівнянні з американцями, сказала вона. Сестри лорда Ворбертона, приміром, у вашому романі зображені зовсім поверховими. А от Ізабель чи та сама Дейзі Міллер аж ніяк не є поверховою. Якби Джордж Еліот писала про американців, напевно, теж зобразила б їх поверховими. Вочевидь, їй дуже подобалося слово: «поверховий», бо леді вставила його ще до кількох своїх коментарів.
Однак Вебстер вирішив не припиняти спроб контролювати розмови за столом. Після того як він усіх дам обстріляв зауваженнями стосовно того, в які костюми можна вбиратися на бал, а в якіні, молодий чоловік знову звернув увагу на романіста.
Містере Джеймсе, а ви збираєтеся відвідати своїх ірландських родичів, доки тут перебуваєте?
Ні, містере Вебстере. Подібних планів я не маю, відповів Генрі холодно та з притиском.
Чому, містере Джеймсе? Завдяки твердій руці його світлості та керованих ним вояк, дороги зараз є вільними від мародерів. Упевнений, що її світлість надасть у ваше розпорядження екіпаж.
Містере Вебстере, я цього не планую.
Як зветься те містечко, леді Волслі? Бейліборо, правильно? Бейліборо у графстві Каван. Саме звідти походить родина Джеймсів.
Генрі спостеріг, як леді Волслі червоніє і відводить від нього очі. Він дивився на неї, більш ні на кого, якийсь час, а потім повернувся до лорда Волслі та мяко сказав:
Містер Вебстерневиправний.
Так, але чергування в бараку могло б дещо виправити його поведінку, відповів лорд Волслі.
Вебстер не чув їхніх слів, але бачив цей обмін репліками і, вочевидь, те, що чоловіки розуміюче один одному всміхнулися, розсердило його.
Ми з містером Джеймсом, господар дому трохи вклонився в кінець столу, погодилися, що ви, містере Вебстере, маєте винятковий талант до самознищення. Цю б енергію та використати з корисною метою.
Лорд Волслі поглянув на дружину.
Містер Вебстер колись стане видатним оратором, видатним парламентарем, сказала вона.
Коли він навчиться мистецтва мовчанки, стане видатним оратором, навіть ліпшим, ніж нині, зауважив лорд Волслі.
Господар знову повернувся до Генрі. Вони старанно ігнорували другий край столу.
Генрі робив вигляд, що слідкує за думкою лорда Волслі, хоча, насправді, мав відчуття оглушеності й усю внутрішню енергію використовував для обмірковування щойно сказаного.
Йому не було діла до неприкритої ворожості Вебстера, цього чоловіка він сподівався більше ніколи не зустріти, крім того, після сказаного лордом Волслі, у цьому домі нахаба вже ніколи не підніме голос. Але Генрі болісно вразила глузлива посмішка, що промайнула на лиці леді Волслі, коли Вебстер заговорив про Бейліборо. Вона швидко зникла, та Генрі її помітив і господиня знала, що він бачив. Шок заважав йому збагнути, це було навмисно влаштовано чи сталося з необачності. Але Генрі знав, що нічим не спровокував такого. Також, зрозуміло, що леді Волслі обговорювала з Вебстером його родину та їхнє походження з графства Каван. Однак неясно було, звідки вони отримали цю інформацію.
Йому захотілося залишити цей дім прямо зараз. Подивившись у кінець столу, Генрі спостеріг, що леді Волслі щось обговорює зі своїм сусідом. Чи дійсно вона мала присоромлений вигляд, чи йому лише так здалося, бо він бажав, аби так і було? Генрі обережно кивнув, бо лорд Волслі уже дійшов до кінця своєї оповіді про одну з військових кампаній. Генрі спробував видобути свою найкращу усмішку.
Коли Вебстер піднявся з-за столу, Генрі спостеріг, що він дуже хвилюється і що взяв зауваження лорда Волслі стосовно вміння мовчати близько до серця. Генрі знав, а Вебстер мусив здогадатися, що лорд Волслі говорив із таким притиском, як зазвичай висловлюються на військових трибуналах. Окрім того, леді Волслі надто швидко кинулася йому на допомогу. Було б ліпше, якби вона взагалі змовчала. Тепер Генрі слід було потрапити до своїх кімнат, уникнувши зустрічі з Вебстером або господинею, котрі й досі були в їдальні й не дивились одне на одного, навіть уникаючи брати участь у спільній розмові.
У ЙОГО АПАРТАМЕНТАХ горіли гасові лампи та палав вогонь у каміні. Усе мало такий вигляд, наче Хеммонд знав, що він повернеться рано. У вітальні було дуже гарно: старе дерево, мінливі тіні, довгі штори темного оксамиту. Він подумав, що це помешкання навдивовижу швидко стало йому рідним і що воно дає йому такий потрібний мир і спокій.
Генрі вмостився у фотелі біля вогню, а невдовзі прийшов Хеммонд і приніс йому чаю.
Я бачив вас у коридорі, пане. Ви мали кепський вигляд.
Генрі не помітив Хеммонда, коли повертався з їдальні, і йому не сподобалося, що за ним спостерігали.
Пане, ви маєте вигляд людини, котра побачила привида.
Я побачив справжнє обличчя буття, сказав Генрі.
Я приніс вам чаю, пане, і прослідкую, щоб вогонь у спальні не згасав усю ніч, бо вам треба добре відпочити.
Генрі не відповів. Хеммонд підсунув столика, поставив на нього тацю й налив чаю.
Подати вашу книгу, пане?
Ні, дякую. Гадаю, я просто посиджу тут, випю чаю і ляжу спати, як ви й пропонуєте.
Схоже, у вас пропасниця, пане. Ви впевнені, що все буде гаразд?
Так. Дуже вдячний за турботу.
Можу посидіти з вами вночі, якщо хочете, пане.
Хеммонд саме йшов до спальні. Його голос і погляд, кинутий через плече, коли він це казав, були природними, наче в тому не було нічого незвичайного. Генрі так і не зрозумів, наскільки невинною чи двозначною була його пропозиція. Генрі зараз був зосереджений виключно на власній вразливості, тому тільки затамував подих.
Не почувши відповіді, Хеммонд зупинився й обернувся. Їхні погляди схрестились. Вираз обличчя Хеммонда був якимось не зовсім рішучим, але Генрі не зумів розпізнати, що за ним ховається.
Ні, дякую, сказав він. Я втомився й гадаю, що добре спатиму.
Добре, пане. Я перевірю, щоб усе було гаразд у спальні, і лишу вас у спокої.