Пізніше, набагато пізніше, він дізнається про те, що сталося, коли Александр вимовив свої останні слова: «Мій Боже, яостанній із роду Домвіллів!». Хтось із балкона викрикнув у відповідь: «І це до біса добре!». Балконна публіка зареготала та заревла і, коли завіса опустилась, освистала пєсу. Коли ж глядачі в партері та бельетажі встали і бадьоро зааплодували на їхню адресу, зверху посипалися зневажливі вигуки.
Того вечора Генрі зайшов до театру через вхід для акторів і зустрів помічника режисера, котрий сказав, що все пройшло добре, що його пєса мала успіх. Щось у тому, як це було сказано, викликало в Генрі бажання дізнатися більше, розпитати про те, наскільки успішною стала вистава, та саме в той час почулись оплески, а разом із ними голосний свист і крики. Він побачив Александра, яким напруженим і серйозним він був, повернувшися зі сцени й чекаючи на момент виходу на поклон. Генрі пройшов до бічної куліси, упевнений, що трупа тріумфує. Йому й досі здавалося, що свист і крики є виявом якогось особливого визнання гри Александра та кількох інших акторів.
Він стояв і слухав біля куліси, так, аби Александр помітив його, коли вертатиметься після поклону. Пізніше йому розкажуть, що його друзі дико кричатимуть: «Автора, автора», та в загальному галасі Генрі їх не почув. Однак їх почув Александр, принаймні, він запевнить у цьому пізніше, бо, щойно побачивши Генрі за кулісами, підійшов до нього з урочистим і зосередженим виразом обличчя й, узявши за руку, повільно вивів на сцену.
Це був натовп, що його він уявляв під час довгих репетиційних годин. Вони марилися йому уважними та готовими до співчуття, може, тихими та похмурими. Але Генрі виявився зовсім не готовий побачити розбурхане море галасу та шуму. На мить він спантеличено застиг, дивлячись у глядацьку залу, а потім уклонився. Коли він випростався, тільки тоді зрозумів, що, власне, бачить. Малочисельні глядачі з партеру та балконів, котрі прийшли не за запрошеннями, щось осудливо шипіли. Він огледівсяі побачив лише кпини та презирство. Запрошені ним люди залишалися на своїх місцях і продовжували плескати в долоні, та їх перекривало ревіння загального незадоволення й обурливих криків, що йшли від тих, хто ніколи не читав його книг.
Настав найгірший момент, коли він не знав, що робити, коли не міг проконтролювати вираз власного обличчя, стримати напад паніки, що охопила його. Тепер він міг вирізнити обличчя друзівСарджента, Ґосса, Філіпа Бьорна-Джонса, що й досі інтелігентно плескали в долоні на тлі оглушливих викриків і свисту. До цього неможливо було підготуватись. Генрі повільно пішов зі сцени. Він не чув промови, якою Александр намагався втишити публіку. Він звинувачував Александра за те, що витяг його на сцену, натовпза осудливі крики, а найбільше себе самогоза те, що сюди прийшов. Тепер лишалося хіба що вислизнути з театру через запасний вихід. Він так багато мріяв про власний тріумф, про те, як перемовлятиметься зі знайомими, як радітиме, що стільки давніх друзів прийшло засвідчити його театральний успіх, і от тепер мусить самотою чвалати додому, опустивши очі долу, ніби шахрай, що тікає з місця злочину й чекає на викриття.
Він сховавсь у затінку куліс, не бажаючи зустрічатись із акторами. Але й не хотів виходити з театру одразу, щоб уникнути прикрих зустрічей на вулиці. Коли поразкатака разюча і привселюдна, ніхто не знайде жодного слова втіхи, навіть він сам. Для його друзів цей вечір назавжди увійде до анналів того, про що не можна згадувати, запишеться до книги забуття, куди Генрі завжди так боявся потрапити. Та з плином часу він зрозумів, що не може зрадити акторів у цю скрушну хвилину. Він не може піддатися спокусі заховатися у власній шкаралущі, розчинитись у темряві, ніби не він написав цю пєсу, ніби не має до неї ніякого стосунку. Треба піти до них і подякувати трупі. Треба, щоб святкова вечеря, запланована на випадок тріумфу, усе ж таки відбулася. Генрі стояв у напівтемряві куліс, умовляючи себе, шукаючи сили для того, щоб на якийсь час забути про власний біль і власні потреби. Стиснувши кулаки, він змусив губи всміхнутись, а тілозігнутись в уклоні, а потім уявив, що актори, вірні лондонським театральним традиціям, зуміють навіть цей провальний вечір зробити чудовим.
Глава 2Лютий 1895 р.
ПІСЛЯ ПРОВАЛУ «ҐАЯ ДОМВІЛЛЯ» прагнення зануритись у роботу боролося в ньому з почуттям поразки та власної упослідженості. Генрі зрозумів, що не зумів догодити смакам широкого загалу й тепер мусить визнати печальний факт того, що навряд чи написане ним іще коли-небудь стане популярним або загальносхвалюваним. Відтепер йому доведеться, якщо, звичайно, зуміє, контролювати власні думки. Та як протистояти пекучій болісності ранків? Йому ніяк не вдавалося позбутися цього нічим не спричиненого болю, що дедалі частіше зовсім не проходив. У пєсі Оскара Вайлда йому подобався один рядок, у якому автор шукав першопричину, запитуючи: «Смуток лондонців спричиняє туман чи туман змушує лондонців сумувати?». Його печаль, здавалося, схожа на лондонський туман і просочується до кімнати зі слабким світлом зимового ранку. Щоправда, на відміну від туману, його смуток не розвіювався, а, що було геть йому не властиво, спричиняв утому, вганяючи його мало не в летаргічний сон, що межував із депресією.
Він міркував про те, чи колись у майбутньому вийде з моди ще дужче, ніж нині, та про те, що станеться, якщо джерельце дивідендів від батькового маєтку раптом пересохне, чи не зазнає він тоді ще більшого публічного приниження. Зрештою, усе звелося до грошей, до радості, яку вони приносять душі. Наявність грошей завжди була своєрідною ознакою пристойності. Скрізь, де тільки він бував, наявність грошей, дотичність до управління ними розділяли людей. Чоловікам вони давали привабливу владу над світом, а жінок наповнювали врівноваженістю, якимось внутрішнім світлом, що не згасало навіть у старості.
Легко було уявити, що й у майбутньому він буде писати, хоч, може, і небагато, та навряд чи ті гонорари дозволять насолоджуватися теперішніми вигодами, як от власний будинок, доглянутий сад, можливість не турбуватися про завтрашній день. Генрі й досі пишався колись давно прийнятим рішенням, що ніколи не пішов на компроміс, що його очі та спина боліли виключно від цілоденної праці над творенням мистецтва, не затьмареного ніякими меркантильними міркуваннями.
Для його батька та брата, як і для багатьох у Лондоні, ринкова неспроможність у мистецтві майже дорівнювала успіху, а широка популярність була річчю, що навіть не обговорювалася. Ніколи в житті Генрі не був активним шукачем масової популярності. Але, разом із цим, йому хотілося, щоб його книги купували, щоб його імя зайняло гідне місце на книжковому ринку, щоб кишені наповнювались, і не треба було йти на компроміс із його сакральним мистецтвом. Генрі подобалося, коли його впізнавали, але ще дужче подобалося те, що для власної популярності він і пальцем не ворухнув. Хотілося, щоб його сприймали як людину, котра навмисно присвятила себе шляхетній самотності мистецтва. Проте він усвідомлював різницю між відсутністю популярності та прилюдним провалом. Тому театральна поразка, така публічна, така незабутня й очевидна, змусила його ніяково почуватися на людях і уникати контактів із лондонським культурним товариством. Генрі почувався генералом, який повернувся з поля бою, наскрізь просякнутий духом поразки, чия присутність у теплих, яскраво освітлених залах лондонської еліти є зайвою та небажаною.
Серед його знайомих у Лондоні були й військові. Генрі обережно й невимушено спілкувався з представниками влади, дослухаючись до розмов англійців про політичні інтриги та військові звитяги. Сидячи серед високих чинів і відставних вояків на Портман-Сквер у лорда Волслі, щоразу він подумки цікавився, що б сказала сестра Еліс або брат Вільям, почувши запеклу суперечку стосовно імперіалістичної війни, коли люди, щойно вийшовши з-за столу, серйозно обговорюють військові дії, польові наступи та криваві жертви війни. Еліс була в родині найбільш запеклою супротивницею імперіалізму; вона була мало не закоханою в Парнелла й усім серцем бажала Ірландії самоврядування. Вільям також мав сентименти до ірландців і, фактично, відчував неприязнь до англійців.