Дивіться, новенька встялася! несамовито закричала Люда, тикаючи пальцем у бік розгубленої Мирослави.
Вона не знала, що робити. Мирослава швидко стягла мокре простирадло, відчуваючи, як обличчя пашіє від сорому.
Чому ти не попередила, що обсикаєшся? підійшла до неї Валентина Іванівна.
Я Я Це вперше, промимрила Мирослава, ладна ось-ось розплакатися.
Розкажи комусь цю байку! Вдягайся та неси матрац на вулицю, дала вона команду, поморщив носа, схожого на картоплину. Та не забудь у нянечки взяти клейонку.
Мирославі довелося пережити ще одне приниження. На подвірї вже було кілька хлопчаків, які одразу ж помітили дівчину, що вішала мокрий матрац на жердину.
Вонючка! Дивіться, вонючка встялася! закричав один з них, і як по команді всі зареготали, підхопивши оте принизливе «вонючка».
З того дня Мирослава спала на клейонці, поверх якої клала простирадло. Вона намагалася взагалі не спати, щоб не трапилося прикрості, але рано чи пізно сон заволодівав нею. Вранці вона знову чула огидне слово «вонючка».
В їдальні теж було непереливки. Люда чи Юля сідали з нею за один стіл, щоб забрати котлету, сосиску або біфштекс, залишаючи дівчині саму кашу. Вони забирали у неї печиво та фрукти, тому Мирославі зоставалися супи й каші. Валентина Іванівна все те бачила, але ніяк не реагувала. Головне для неї було те, щоб не трапилося нічого страшного з дітьми, а те, що Мирослава залишалася голодною, такі дрібниці. Друга вихователька Ірина Михайлівна допрацьовувала останній рік до пенсії. Вона була виснажена багаторічною працею в цьому закладі та самим життям і вже, окрім жаданої пенсії, нічим не цікавилися. Чи їй було яке діло, що Мирослава голодна, коли у неї самої зашкалює тиск і тріщить голова? Ірина Михайлівна весь час поглядала на годинник. Здавалося, що вона рахує секунди до того моменту, коли зможе покинути цей заклад і опинитися вдома на дивані наодинці з подушкою. А Мирослава, змучена безсонням та недоїданням, через півроку зомліла прямо на заняттях. Її віднесли до інтернатівського медпункту, потім викликали лікаря, який дав направлення до психіатричної лікарні.
Але чому туди?! схлипнула Мирослава, коли те почула.
По-перше, треба вилікувати енурез, сказав лікар. Ти ж хочеш вилікуватися?
Так! твердо відповіла Мирослава і сміливо пішла до машини «швидкої».
За нею з вікон спостерігали Люда та Юля. Боковим зором Мирослава помітила, як вони сміялися, тицяючи в її бік пальцями
З лікарні Мирослава повернулася за місяць. Вона відпочила, посвіжішала, бо мала гарне харчування. Дівчина відчула в собі приплив нових сил, щоб давати відсіч Люді та Юлі. Але першого ж дня історія повторилася. За сніданком Люда плюнула в тарілку Мирослави. Дівчина мовчки віднесла тарілку з недоторканою кашею.
Якщо ще раз так зробиш, сказала Мирослава, нахилившись до вуха Люди, я тебе вбю. Ти ж знаєш, звідки я повернулася.
Га-га-га! в один голос розсміялися Люда і Юля. Хто тебе боїться, курка драна?!
Мирослава наївно гадала, що інцидент вичерпано. За обідом Юля поколупалася пальцем у носі, а потім цей палець тикнула Мирославі в борщ. Дівчата пообіцяли їй знову влаштувати «темну», але чомусь цього не зробили. Дочекавшись, доки вони поснуть, Мирослава довго думала про те, як їй бути далі. Вона так і не дійшла якогось певного висновку. Цієї ночі їй здалося, що бабуся її зрадила. Вона навчила Мирославу доглядати себе, бути завжди охайною, прати, прибирати, працювати на городі. Вона навчила бути доброю та поступливою, вірити людям, але вона не сказала, що за місце під сонцем треба боротися щодня, щогодини. Якщо не вміти цього робити, то цей великий світ тебе розчавить, як комаху на дорозі. Мирослава не знала, як вижити, коли стикнулася з реаліями життя. Вона була зовсім не готова до боротьби, все ще наївно вірячи в те, що світ тримається на доброті й щирості. Виявляється, що треба бути зубатою, щоб відхопити в життя свій ласий шматочок, але як це робитибабуся не навчила. Усі питання залишилися без відповіді. Мирослава вирішила трішки зачекати, доки не знайде відповідь. Наразі їй залишалася ніч, щоб знову у снах побачити бабусю живою
Мирослава почала малювати сіру смугу життя в інтернаті, але не закінчила, зупинилася. Недовго думаючи, послинила олівець і намалювала на сірому тлі чорні кружальця. Чи зможе вона розповісти про них кому-небудь? Адже колись вона заприсяглася забрати цю таємницю з собою в могилу
Частина друга
9
Юрко легко зістрибнув з високих східців потяга. Відчувши під ногами рідну землю, щасливо всміхнувся. Ось вона, рідна земля його міста! Нарешті! Стільки часу, доки служив у славному війську, він мріяв про цю мить. Йому здавалося все привітним: і обшарпане роками стареньке приміщення вокзалу, і заклопотані люди з великими валізами, і продавчиня пиріжків, і навіть безхатченко-пес, який заметляв хвостом, глянувши у бік Юрка.
Зараз, зараз, собацюго, Юрко потріпав загривок пса, я тобі щось дам.
Він не такий вже й голодний, як ви думаєте, промовила лінивим голосом продавчиня пиріжків.
Він теж має право на свято. Дайте мені три пиріжки з мясом.
А яке сьогодні свято? запитала жінка, подаючи ще гарячі пиріжки.
Я віддав честь Батьківщинівідслужив у армії та повернувся додому! весело сказав Юрко. Настрій у нього був пречудовий і він ладен був розцілувати чорний мокрий ніс пса, що миттю ковтнув пиріжки і з цікавістю зазирав хлопцеві у вічі.
Яка там Батьківщина? жінка махнула рукою. Розкрадено все, що можна, все розвалено, все сплюндровано. Чи я коли могла навіть думку допустити, що, маючи дві вищі освіти, буду торгувати смердючими пиріжками на вокзалі?
Україна не винна, що в неї такі правителі. Так чи ні, мій друже? Юрко звернувся до пса. Той ще швидше заметляв хвостом. Ходімо, я тебе морозивом почастую.
Вітаю зі щасливим поверненням! крикнула навздогін хлопцеві жінка й знову монотонно, завченим голосом завела:Пиріжки! Гарячі, свіженькі пиріжки!
Нагодувавши песика, Юрко в останню мить заскочив до маршрутки і вже за півгодини був удома в обіймах рідних. Коли мати з бабунею під час зустрічі вилили зайві сльози та перестали голосити: «Який ти став худенький!», батько міцно потис синові руку.
Не худий, а справжній чоловік, уже не хлопчисько, зауважив він.
За мить стіл ломився від страв. Здавалося, що мати наготувала стільки, що вистачить нагодувати цілу роту. Випили з батьком, як годиться, по чарчині, жінки скуштували домашнього виноградного вина, і почалися звичайні розмови про знайомих. Виявилося, що Юркові нема кого з друзів запросити в гості. Хто ще був у армії, дехто виїхав з міста на навчання, хтось подався на заробітки за кордон.
Жаль, що немає зараз Мишка, мого найкращого друга з дитинства, зітхнув Юрко. Ото б ми з ним загуляли!
Йому залишилося служити ще чотири місяці,уточнив батько.
Знаю, тато, знаю. Ми з ним частенько теревенили по телефону. До речі, як там тьотя Мирослава? Мишко казав, що вона в лікарні, а що з нею, так достеменно і не розповів.
Синку, батько зітхнув, запалив цигарку, погані справи у Мирослави.
Вона тяжко хвора? стривожено запитав Юрко.
Як сказати Якщо у лікарні, то дійсно хвора. У божевільні вона. Я телефонував Андрієві, бо ми хотіли її навідати, але він нам порадив поки не ходити.
Але чому?! Якщо людина хвора душею, то треба якось підтримати її морально. Я не буду просити на це дозвіл у дядька Андрія. Ми виросли з їхнім сином як два брати. Я сьогодні ж навідаю тітку Мирославу!
Тобі видніше, синку, сказала мати. Шкода її, така добра, душевна жінка.
Юркові довелося чекати у фойє з півгодини, доки скінчиться «тиха година» в лікарні.
Потім він ще хвилин з десять умовляв лікаря дати дозвіл на побачення з Мирославою.
Розумієте, лікарю, намагався переконати Олексія Степановича хлопець, тітка Мирослава мені ніби друга матір. Ми з її сином народилися в один день і в одній палаті. У моєї матері були пологи з ускладненнями і вона перші дні не могла мене годувати груддю. Тітка Мирослава стала мені молочною матірю. А коли ми з її сином зростали, то ходили в одну групу дитсадка. Спочатку ми опинилися в різних групах, але ненадовго. Ми такий лемент здійняли, що завідувачка дитсадка прибігла