Мирослава швидко вискочила з вагона та щодуху побігла по платформі. Вона вскочила до вагона ще до того, як вийшли всі пасажири, й почала нишпорити очима повсюди. Дивно, але старенької ніде не було. Мирослава пройшлася по вагону, вдивляючись, чи не сидить та в якомусь куточку. В цей час зачинилися двері. Електричка рушила з місця, хутко набираючи швидкість. У розпачі Мирослава притулилася розпеченим чолом до прохолодного скла дверей. І тут знову побачила стареньку в білій хустині. Вона зайшла в електричку на протилежному боці. Це була лише частка секунди, але Мирослава могла поклястися, що не помилилася. Почуття розпачу та безнадії охопило все її єство. Вже кілька разів вона була майже поруч, зовсім близько. Їх розділяли кілька десятків кроків, але старенька щезала просто у неї під носом! Чому так виходить? Мирослава схлипнула від розпуки. Сьогодні, обовязково сьогодні вона повинна зустрітися з незнайомкою (та чи з незнайомкою?). Лише тоді заспокоїться.
Мирослава провела у метро весь день, але марно. Ще тричі майже впритул була біля бабці, але якимось дивом та зникала у неї на очах. Увечері знесилена жінка піднялась ескалатором і тяжко зітхнула. «Ще один день коту під хвіст», Мирослава згадала бабусині слова. Вона поглянула на мобільник. Була десята година вечора та безліч пропущених дзвінків. Андрій о цій порі був уже на роботі. Сьогодні у нього нічна зміна, а вона навіть не приготувала йому бутерброди. Нехай не ображається, але вона теж не байдики била. Не все ще втрачено. «Той, хто програв бій, ще не програв усю битву», спали на думку десь почуті слова. Мирослава не збиралася здаватися. Завтра вона прийде в метро ще раз. Не дожене стареньку завтраприйде наступного дня. У тому, що бабця знову їй зустрінеться, Мирослава навіть не сумнівалася.
Мирослава ледь дотягла додому стопудові ноги. На серці було тоскно. Їй зовсім не кортіло залишатися наодинці всю ніч. Самотність її пригнічувала, давила на голову, спину, не давала спокійно заснути. Тому, прийнявши душ, Мирослава зателефонувала Оксані.
Люба подружко, ти ще не спиш? запитала вона стомленим голосом.
Нарешті! Славочко, де ти була весь день? Я тобі телефонувала разів з десять, почула вона в слухавці знайомий голос, і на душі стало тепліше.
Якщо я почну розповідати, то ти мене до ранку не переслухаєш.
Щось трапилося? стривожено запитала Оксана.
Так. Розумієш, я в метро бачила свою бабусю!
Я знаю, це неймовірно, але було саме так.
Зачекай. Як ти могла її бачити, коли та померла? Ти знову?
Сама не знаю як, але я її бачила, впевнено повторила жінка.
І ти бачила її перед собою?
В тому-то й біда, що я її бачила ззаду.
Ти помилилася, зустрівши схожу жінку.
Мені здається, що ні. А взагалі я так заплуталася, як муха в павутинні.
Я зараз до тебе приїду, і ти мені все до подробиць розповіси. Згода?
Тобі ж завтра на роботу, нагадала Мирослава.
Це тобі на роботу, бо ніколи не маєш вихідного дня, а я завтра буду вдома, бо за кілька годин настане субота. Все. Став чайника на плиту, я незабаром буду.
Мирославі не залишалося нічого, як плестися на кухню та ставити чайник.
Ось де я пропадала цілий день, закінчила Мирослава розповідь про свої пригоди.
Подружко, сказала Оксана, витримавши мхатівську паузу, ти мусиш реалістично дивитися на речі. То була не твоя бабусяце стовідсотково. Ніхто ще не повертався з того світу. Ніхто!
А якщо вона не померла?
Ти ж сама бачила труну, могилу і все інше. Ти жила в дитбудинку чому? Бо в тебе нікого не залишилося. Чи не так?
Я провела кілька місяців у психіатричній лікарні. Можливо, її смерть мені примарилася там, під дією сильних ліків? Може ж таке бути?
Ні! Ні й ще раз ні! Ти була у лікарні, бо зазнала великий стрес після похорону. Не треба ганятися за незнайомою жінкою. Забудь про неї та не ятри собі душу. Подивися, на кого ти стала схожа? Зблідла, лице змарніло, під очима чорні кола, очі блищать, як у хворої. Дай мені слово, що більше не будеш ганятися за старенькою.
Не можу, зітхнула Мирослава. А хочеш, ми завтра підемо з тобою разом і я тобі її покажу? Мирослава раптом оживилася та до болю стисла руку подруги.
Добре. Я піду з тобою завтра, але цілий день бігати за міражем не буду.
Дякую тобі,Мирослава вдячно подивилася на подругу. Хто ще її так розумів? Залишайся в мене ночувати, а завтра вранці підемо до метро.
Ти ж знаєш, що я не зможу заснути на чужому місці. До того ж ти не забула, що у тебе є чоловік, якого треба нагодувати сніданком?
Ледь не забула.
А ти ніколи про це не забувай, бо будеш як я вити ночами у холодну подушку від самотності.
Хоч скільки блукали подруги електричками, а бабцю так і не зустріли.
Я ж казала, що тобі все привиділося, сказала Оксана, кинувши погляд на настінний годинник, що зателенькав на вежі.Ми з тобою вже шість годин на ногах, а її ніде немає.
Ти мені віриш, що старенька була?
Що бабця булавірю, що то твоя бабусяані крапельки.
Що тепер будемо робити?
Йти по домівках, купатися та натирати ноги охолоджувальним гелем, бо підошви аж печуть.
Мирослава подякувала подрузі, за звичкою цмокнула її у щічку та рушила до тролейбусної зупинки. Додому можна було б дійти й пішки, але Мирослава відчувала неймовірну втому. Проте вона не вважала, що день минув задарма. Їй стало на душі спокійніше. Можливо, і справді розгулялася її багата уява після снів? Ніякої бабці, схожої на її бабусю, взагалі не було?
Ви проходите чи так і будете стояти на сходах, як пеньок? Мирославу із задуми вивів невдоволений голос дуже товстої та спітнілої жінки.
Мирослава мовчки пройшла по салону, знайшла вільне місце біля вікна, стомлено сіла. Зараз вона повернеться додому, прийме душ і випє дві таблетки валерянки. І все у неї буде добре. Треба зупинити свою бурхливу уяву. Бабуся померла. Вона ніколи не повернеться. Мирослава ніколи її не побачить. Оксана має рацію, коли говорить, що треба жити в реальному, а не в уявному світі. Все! Вона більше ніколи не буде ганятися за бабусею-привидом. Вона не побіжить за нею, якщо навіть та буде зовсім поруч. Мирослава на мить прикрила очі. Раптом її ніби хтось штовхнув ззаду в плече. Вона здригнулася від несподіванки й одразу ж глянула у вікно. Тролейбус проїжджав повз велику табличку «М». По спині Мирослави пробігли мурахи. До метро швиденько забігла старенька в білій хустинці
7
Навязливі думки про те, що її бабуся жива, вїлися в мозок Мирослави, як вугільна пилюка в тіло гірника. Вона цілими днями ганялася за бабусею-примарою. Здавалося, та грається з геть знеможеною жінкою. Іноді вона дозволяла підійти до себе зовсім близько, так що жінці залишалося зробити кілька кроків, щоб розвернути стару до себе обличчям. Але в останню мить кудись зникала: вона то губилася в натовпі, то похапцем, в останню мить заходила до транспорту, залишивши позад себе розгублену Мирославу. Жінка відчула в собі інстинкт хижака, який давно голодний і зараз вийшов на полювання. У нього нема іншого виходу, він повинен будь-якою ціною добути здобичвід цього залежить його подальше життя. Навіть ззовні Мирослава нагадувала звіра на полюванні: рухи стали квапливі, різкі, знервовані, в очах зявився незвичайний блиск. Вона забула про крамницю, не памятала, коли востаннє готувала вдома страви для чоловіка, коли телефонувала синові. Зараз вона мала перед собою мету, яку прагнула досягнути в будь-який спосіб. Мирослава майже не спала ночами. Якщо забувалася на мить у тривожному сні, то знову бачила перед собою живу бабусю. Вона прокидалася з несамовитим криком, а потім знову довго не могла заснути. За тиждень свого «полювання» вона геть схудла та змарніла.
Мирослава знову повернулася додому близько опівночі. Андрій зустрів її біля дверей, допоміг роздягнутися.
Ходімо щось зїси, сказав він, проводжаючи жінку на кухню, бо та ледь трималася на ногах.
Нічого не хочеться, мовила вона, сідаючи до столу. Хочу лише пити.
Андрій налив у тарілку ще теплого супу, поруч поклав ложку та окраєць хліба.
Їж понад силу, бо зовсім з ніг звалишся.