За керівництво героїчним походом Блюхера першим серед радянських воєначальників нагородили орденом Червоного Прапора.
У 1921 році його призначили військовим міністром і головкомом народно-революційної армії Далекосхідної республіки. Він провів її реорганізацію, зміцнив дисципліну і здобув перемогу. Його нагородили ще чотирма орденами Червоного Прапора
Бувають такі випадкові зустрічі, які залишають слід на все життя. Блюхер і Руднєв стикалися з багатьма людьми, доля кидала їх в різні куточки неосяжної країни, а ніч, проведена в Сімферополі, запам'яталася і одному і другому. Іноді їх долі перетиналися. І завжди зустрічі носили виключно теплий, щирий характер.
Військові неквапливо пішли вулицею в бік Амура, поступово віддаляючись від будівлі штабу фронту.
З моїм рапортом ознайомилися? Запитав Руднєв.
Ознайомився і відразу розірвав на дрібні шматочки, щоб ніхто не побачив. Інакше могли бути висновки. Хто ж тебе відпустить з академією за плечима.
Не знаю, що робити.
Що у тебе там сталося?
Вимагають інформацію по Де-Кастрі. В політуправління і особовий відділ фронту.
Зараз скрізь вимагають. Шукають ворогів народу.
Де їм узятися? Ворогам. А невинних людей здавати органам не хочу.
Василь Костянтинович заклав руки за спину. Його богатирське тіло пригнулося, здається щось важке давило його до землі. Він подивився на Семена Васильовича глибоко посадженими сумними очима і сказав:
Доведеться писати.
Руднєв не знайшов, що відповісти.
З Амура дув різкий пронизливий вітер. Сонце світило, як і раніше, яскраво. Його промені висвічували численні зморшки на вже прив'ялому обличчі маршала, ретельно підстрижені вуса-метелики.
Тебе прибрали з Де-Кастрі не випадково. Ти їм заважав. Тепер вони хочуть твоїми руками розправитися з комскладом.
Розправлятися слід зі злочинцями.
Як би не так! Новий нарком внутрішніх справ Єжов довів до всіх місцевих управлінь НКВС завдання: скільки чоловік розстріляти, скільки відправити до таборів.
На відстріл людей довели завдання!? Як на дичину?
На жаль.
Вулицею рухалися вози. Голосно стукали копита підкованих тварин. Візники з гучним гиканням гнали коней. Зрідка з'являлися легкові і вантажні автомобілі. Вітер гнав по асфальту жовте листя беріз.
Чоловіки закурили. Маршал вимовив:
Недавно повернувся з білокам'яної
Семен Васильович подивився на Блюхера. Перше враження його не підвело. Василь Костянтинович помітно здав. Навіть у голосі з'явилися якісь трагічні нотки. Він згадав його усміхненим, впевненим у собі і своєму майбутньому, відзначеного багатьма нагородами військового.
Куди все поділося?! І не тільки роки взяли своє. Видно, ситуація складається не найкращим чином. Це наклало свій відбиток.
Давай зайдемо в ресторан. Поговоримо, сказав Блюхер.
Маршал завів його в невеликий ресторанчик на березі Амура. Це була забарвлена в синій колір дерев'яна будівля. Вони зайшли в приміщення. Під чобітьми заскрипіли старі дошки. Стіни теж з дощок, покритих оліфою.
На дерев'яних, темних від часу столах, стояли склянки з сіллю. Пахло пивом, сушеною рибою, оліфою і деревиною. У приміщенні було брудно і безлюдно. Зазвичай, сюди стікався народ, коли привозили «пійло», тобто пиво.
Василь Костянтинович пройшов за дерев'яну перегородку. Там стояло кілька акуратних столиків, вкритих білими скатертинами, з наборами для солі, перцю і гірчиці, з вазами з дрібно нарізаним хлібом, зі складеними трикутниками серветками.
Чоловіки сіли за столиком біля вікна, з якого відкривався вид на річку. Під ними заскрипіли масивні дерев'яні стільці.
Семен Васильович замилувався широким Амуром. Він впевнено ніс свої бурхливі води.
Дівчина в синьому, в горошок, платті, в білому фартуху відразу підійшла до військових. Посміхнулася маршалу, як старому знайомому, прийняла замовлення. Незабаром на столі стояли графин з горілкою і салати з капусти.
Друге принесу пізніше, сказала дівчина і пішла.
Василь Костянтинович налив горілки в масивні стакани, сказав:
Будемо живі!
Будемо!
Випили, неквапливо закушували салатом.
Недавно розстріляли самого молодого, самого освіченого і талановитого маршала. Ми, військові, відправили його на той світ своїми руками.
Руднєв зрозумів, що Блюхер веде мову про заступника наркома оборони, про маршала Тухачевського. Він багато знав про нього. Михайло Миколайович народився в Смоленській губернії. Батькопотомствений дворянин, матиселянка. Після гімназії Тухачевський закінчив випускний клас Московського кадетського корпусу і Олександрівське військове училище. З 1914 року в званні підпоручика Семенівського полку брав участь у Першій світовій війні.
У 1918 році за сприяння В. В. Куйбишева вступив до Червоної Армії, в тому ж році став членом РКП (б). В роки громадянської війни успішно командував арміями на Східному та Південному фронтах, Кавказьким фронтом.
У 1920 році Тухачевського зарахували до Генштабу. Вінодин з керівників частин Червоної Армії, які брали участь у придушенні заколоту моряків у Кронштадті. Командував військами при розгромі селянського повстання Антонова в Тамбовській і Воронезькій губерніях. З 1936 рокуперший заступник наркома оборони і начальник управління бойової підготовки армії.
У 1935 році Тухачевському присвоїли звання Маршала Радянського Союзу. Він став наймолодшим з п'яти перших червоних маршалів, нагороджений орденами Леніна і Червоного Прапора.
Тухачевський відіграв велику роль у будівництві, реконструкції та переозброєнні Червоної Армії сучасною технікою. Він виступив ініціатором створення повітряно-десантних військ. Активно підтримував дослідження вчених в галузі розробки ракетного озброєння, радіолокації та зв'язку.
Ти ж знаєш Тухачевського? Запитав після деякого мовчання Блюхер. Не те, що я, Ворошилов, Будьонний та інші практики. Освічений, у розквіті сил, військовий начальник, який бачить майбутнє армії не в кавалерії, а в артилерії, танках, літаках, в сучасній бойовій техніці.
Намагаюся брати з нього приклад. Кажуть, що він грав на власноруч зробленій скрипці.
Мені його доводилося чути. Слухав його віртуозну гру і думав, як уживається в цій людині твердість, яка доходила до жорстокості, і любов до прекрасного, ніжність до близьких. Він обожнював дружину. Кожен день виконував в її честь мелодії, коли вона народила йому дочку.
Василь Костянтинович помовчав трохи і додав:
На жаль, її теж заарештували.
Шкода! Промовив Руднєв.
Інтуїція мені підказує, що розгортається великомасштабна операція проти військових.
З якою метою?
Щоб не розпускали язики.
Ми маємо право висловлювати свою особисту думку.
Особиста думка може привести до мітингів і демонстрацій, навіть до повстань. Тому багатомільйонний народ треба тримати в узді. На колінах, в страху. Тільки так можна зберегти владу.
Руднєв доїв салат. Сказав.
Народ мовчить? Його стріляють, відправляють у виправно-трудові табори і в'язниці. А він мовчить?
Михайло Миколайович не міг мовчати. Він відкрито обурювався Ворошиловим і Сталіним.
«Хто нами керує? Питав він мене і сам відповідав. Ні розуму, ні освіти, ні досвіду. Сіра посередність. Коли ми воювали, вони відсиджувалися в кабінетах. А тепер керують».
Я теж не дуже обережний у висловлюваннях, але одного разу не втримався:
«Ти, Михайле, придержи язик за зубами». Думаєш, він прислухався?!
Офіціантка принесла відбивні. З картоплею, нарізаними солоними огірками і зеленим горошком. Поставила на стіл і знову залишила військових одних.
Василь Костянтинович знову налив горілки. Не цокаючись, сказав:
Нехай земля їм буде пухом!
Вічна їм пам'ять! Додав Руднєв.
Василь Костянтинович випив одним ковтком вміст склянки, тремтячою рукою взяв ніж, подрібнив відбивну. Але закушувати чомусь не став.
Не знаю, Семен, чи зуміємо ми пережити цю моторошну кампанію, зберегти особовий склад. Цей «мудрий залізний» нарком Єжов ні перед чим не зупиниться. Він вже розстріляв колишніх керівників ЦК партії, ленінську гвардію. Тепер взявся за армію. Не дивися, що він маленький. Мужичок з нігтик. Всіх у страху тримає.