У двері знову подзвонили, і Марина пішла відчиняти. Через кілька хвилин до кімнати увійшли Марина і Мері Попінс.
Ну, Антон, ви даєте ховаючи заплакані очі в букет, сказала Марина.
А чого зразу я? Це все Ритка. Вона мене пів дня пиляла, давай, каже, їх помиримо А що, хіба погано вийшло?
Та ви собі навіть не уявляєте, які ви молодці.сказала Марина, витираючи серветкою очі.Ось це справжній подарунок! Маш
Марина, давай, не зараз, у тебе свято. Антон з Ритою мені все розповіли. Я така дурна, пробач мені. Наші діти, яких ми виховали, виявилися розумнішими і сильнішими духом, ніж ми, уявляєш? Скільки ж часу ми з тобою не спілкувалися? П'ять? Або шість років? Жах, просто
Та, це вже не важливо, скільки. Важливим є те, що все позаду, я сподіваюся. Машунь. Ви ще не знайомі, це Андріймій чоловік з сьогоднішнього дня, а цемоя найкраща подруга Машка. Я у неї з п'ятого класу фізику списувала, ми за однією партою сиділи. звернулася вона до Андрія. Точніше не так, у мене тепер дві найкращих подруги, правда, Рито?
Звичайно, Марино Вікторівно!
Ну, ми ж домовилися, просто Марина.
Добре, Марино. Ритка чомусь збентежилася і почервоніла. Але паузу перервав Андрій. Це все добре, що сьогодні стільки сюрпризів, але у мене є два сюрпризи і для наших сьогоднішніх героїв. Ви ж знаєте, Маріє, що вони сьогодні вчудили на концерті?
Що? здивовано запитала Мері і подивилася на нас. Ми тільки знизали плечима.
Так вони ж виграли конкурс! Я хотів вам, молодь, сказати одну річ, але зараз, дивлячись на ваші стосунки, я переживаю, чи варто це говорити.
Звичайно, варто. сказала Ритка. Правда, Антоха?
У будь-якому випадку, якщо Ви вже почали говорити, то вже треба і завершити. підтримав Ритку я.
Добре, але скажу вам чесно, вам таке може і не сподобатися. Коротше. Сьогодні після конкурсу засідала наша творча колегія, були присутні ректори консерваторій, і було прийнято рішення відправити Антона на конкурс до Австрії.
Мене немов струмом пробило. Я не знав, радіти мені чи ні, я боявся подивитися на Ритку, але я знайшов в собі сили сказати:
Це, звичайно, дуже приємно, але Ви ж знаєте, що ми граємо тільки дуетом. Все, що ми робимоми робимо виключно разом, тому, на конкурс їдемо або ми удвох або я взагалі нікуди не їду.
Антон, тихо сказала Рита, Ти повинен поїхати. Це твій шанс, і його не можна упускати. Я знаю про цей конкурс. Там конкурс саме сольних виконавців. Скажу тобі чесно, якби вибрали мене, то я б поїхала, та я і впевнена, що ти б сам захотів, щоб я брала участь. Ти не переживай, мені не в перший раз. Я поїду з тобою і буду підтримувати тебе, хвилюватися за тебе, носити за тобою скрипку і ноти, коротше я буду з тобою всюди, просто на сцені ти будеш грати сам.
Маргарито. сказав Андрій Павлович. Ти зараз поводишся, як справжнісінький і вірний друг. І я вважаю, що це правильно. Якщо в людини з'явився шанс, то не можна нехтувати цим шансом. Ну а тепер друга новина. Ну, всі готові?і після невеликої паузи він продовжив. Колегія також вирішила, що ви обидва практично зараховані студентами Варшавської консерваторії.
МИ?! вигукнула Рітка. Я не можу в це повірити, Андрій Павлович, Ви жартуєте!
А доведеться повірити. Чому я говорю практично, бо ще рік вам доведеться повчиться тут, на батьківщині, поки оформляться всі документи, а на другий курс ви автоматично їдете до Варшави. Ви Раді?
Звичайно, раді, Андрій Павлович. радісно сказав я. Ви уявляєте, ми з Ритою сьогодні йшли через парк і обговорювали своє майбутнє. Вона сказала, що не бачить ніякої іншої альтернативи, крім як поступати до консерваторії. А тут Ви таку новину!
Це був найкращий день у моєму житті. Ми виграли конкурс, стали практично студентами консерваторії, наша Марина знайшла чоловіка і повернула собі подругу. І в решті, коли ми вже прощалися в передпокої, Андрій з Мариною зробили мені ще один подарунок. Вони подарували мені ту саму старовинну скрипку, на якій я грав у них вдома. Тепер я не розлучаюся з нею ніколи і ніде, а сама скрипка завжди нагадує мені про той вечір.
Закінчилися випускні іспити, а з ними і наша шкільна пора. Було досить сумно усвідомлювати, що десять років дитинства пролетіли так швидко. Нас всіх чекало нове доросле життя. Зі спортом у мене не склалося, мої спортивні мрії так і не здійснилися, зате я зумів досягти досить непоганих успіхів в музиці. На відміну від інших наших однокласників, ми з Риткою вважали себе вже студентами, але домовилися цю таємницю зберігати до самого кінця.
Настав випускний бал. Директор попросив нас з Ритою зіграти для батьків і для вчителів. Ми грали шкільні сльозливі вальси типу «Коли підеш зі шкільного двору», потім на прохання завуча зіграли фрагмент з Чайковського. А потім почалися танці. Ми змогли, нарешті, забути про те, що ми музиканти, і просто занурилися в світ дискотеки. Грав тоді на випускному досить популярний у нас в місті ансамбль. Під час одного з повільних танців, коли ми з Риткою кружляли по залу, я помітив біля стіни знайомий силует. Тоді я міг дати на відсіч свою руку, бо я був впевнений на всі сто, що це був Інга. Я хотів зупинитися, але Ритка не випускала мене зі своїх обіймів. Навпаки, вона ще сильніше притулилася до мене і поклала голову мені на груди. Перестала грати музика, пари розійшлися по кутках, лише тільки ми стояли посеред залу обійнявшись. Я в дивився Інзі прямо у вічі, а вона, не відводячи погляду, дивилася на мене. Знову заграла музика, і ми знову почали танцювати. Інгу я випустив з поля зору і загубив. Після закінчення танцю, я вирвався з Риткіних обіймів і побіг в сторону, де стояла Інга, але її там не було. Я вибіг на вулицю, але і тут не було нікого. Я стояв і дивився в темряву.
Нічого не розуміючи, я повернувся в зал, пройшовши повз Ритки, намагаючись не помічати її. У залі знову звучав вальс. Хтось смикнув мене за руку, і я знову опинився в чиїхось обіймах. Це була наша Мері Попінс.
Ти не хочеш запросити даму на вальс? запитала Мері.
Із задоволенням, Маріє Петрівно.
І ми танцювали. Якби мені два роки тому сказали б, що я буду танцювати вальс, я б розсміявся цьому жартівнику в лице. Але, завдяки Марині, тепер я танцюю, тепер я живу в світі музики, а всі дивляться на мене і захоплюються. Але тільки я знав, що граю я не для них, і навіть не для себе. Я грав для НЕЇ, а вона цього не чула.
Антон, мені треба з тобою дуже серйозно поговорити. сказала Марія Петрівна. Але не тут. Зараз знову почнуться танці і ми з тобою поговоримо, добре?
Добре, Маріє Петрівно. відповів я.
Після вальсу, ми з Мері продефілювали під ручку через весь зал, і я ловив веселі погляди вчителів, батьків і своїх однокласників. Я не знав, чому вони раділи, тому, що закінчили школу, чи тому, що тепер всі стали по справжньому дорослими, чи тому, що з завтрашнього дня реально ніхто не скаже: «Чому ти знову запізнився до школи?» Вони раділи, а мені було не весело. У натовпі я зловив Риткін погляд. Його було важко не виділити серед інших, бо в її очах теж стояв якийсь смуток. Але у мене не було настрою зараз в цьому розбиратися. Почалися танці. Залишивши Мері, я знову тихенько вийшов зі школи у двір.
Я стояв і дивився на зірки, слухав цвіркунів і підставляв обличчя назустріч теплому червневому нічному бризу. А думки мої були зараз не в цьому галасливому залі, де звучав рок-н-рол і веселилися мої однокласники. Мої думки були зараз з Інгою. За два роки я вже звик до того, що її немає, і що вона вже не повернеться. Часом у мене виникало відчуття, що її і не було ніколи, що це лише плід моєї дитячої уяви. Не знаю, скільки часу я так стояв, але з роздумів мене вивела Ритка.
Ще не набридло ховатися від усіх? спитала вона.
Та, я, Рит, і не ховаюся. Просто якось сумно. Стільки років разом, а зараз роз'їдуться всі хто куди, коли ще зустрінемося? А у нас же такий крутий клас був. Навіть директор говорив завжди, що такого класу, як наш, не було за всю історію нашої школи.
Ну і що? сказала Рита. Все завжди колись закінчується. Пам'ятаєш, хтось із класиків сказав, що все проходить, тільки музика вічна. А у нас з тобою якраз є ця сама музика. Тому ми з тобою будемо жити вічно.
Рит, ну що ти таке верзеш? Ну, яке вічно? Та й у мене таке відчуття, що це ми тут, у себе в місті герої-музиканти, Я вчора дивився, як грають справжні віртуози, то нам до них ще дуже далеко, навіть практично, нереально далеко. А ти кажеш вічно