Останню фразу Ритка вже почула, коли вибігала з класу, сильно грюкнувши дверима. Я подивився на Марину і намагався зрозуміти, вона говорила зараз щиро і серйозно, чи просто хотіла поставити Риту на місце. Я мовчки взяв у руки скрипку і почав грати. Я грав те, що встиг вже вивчити, і як не дивно, звучало все досить непогано, в той раз я не збився жодного разу. Я грав, дивлячись у вікно, на згасаючий серпень, на втомлених людей, які повертаються з роботи і на тих, що відпочили, які щойно повернулися з відпусток. Я не пам'ятаю, скільки я грав. Мене ніхто не зупиняв, а я чекав, що Марина мене зупинить і скаже щось дуже важливе. І, коли я дограв «Аве Марію», я почув:
Так ось в чому справа це була Рита. Виявилось, що вона не пішла, а стояла під дверима і слухала весь цей час. Я озирнувся і побачив Риту, яка сиділа поруч з Мариною Вікторівною. Вибачте мене, Марино Вікторівно, будь ласка. Я сама не знала, що коїла, просто мені вже такого нарозповідали
Нічого, Рито, не переживай. Ми, баби такі, спочатку рубаємо, а потім думаємо. Але я тобі скажу одну річ, а далі ти сама думай. Нас з Антоном, дійсно, нічого не пов'язує, окрім занять музикою і вечірніх чаювань, абсолютно щирих і просто дружніх, повинна тобі сказати. Ти думаєш, для чого йому потрібна музика? Такому нехлюю і розбишаці. А все просто. Він попросив мене навчити його музиці, заради однієї дівчини.
Марино Вікторівно! вигукнув я. Може, вже вистачить?
Так, для однієї дівчини, не звертаючи на мене жодної уваги, продовжувала Марина. А ось хто ця дівчинаце ти сама повинна здогадатися. Це він заради неї провів все літо в музичній школі, замість того, щоб сидіти в підворіттях і смикати на гітарі струни. А ти тут влаштовуєш якісь не зрозумілі концерти. Марина встала і пішла до виходу. Я вас тут залишу, вам треба поговорити, я думаю, вам є багато чого сказати один одному. Клас, коли будете йти, зачините, і ключ віддасте черговому. Я йому зараз скажу, що ви репетируєте. Все, всім до зустрічі, ще побачимось. і не чекаючи відповіді, вийшла і зачинила за собою двері.
А ми залишилися самі в класі. Ми проговорили весь вечір, потім по дорозі додому, проводжаючи Ритку, я розповів їй всю нашу з Мариною історію, про те, як ми познайомилися випадково, і як вона люб'язно витратила на мене все своє літо. Єдине, чого я не розповів тоді Риті, так це про Інгу. Та й вона про неї не згадала жодного разу.
7
Розбудила мене бортпровідниця, все така ж свіжа, з білими зубами і широкою посмішкою. Посміхаючись, як і раніше, вона легенько трусила мене за плече, і коли я розплющив очі, вона промовила:
Ми приземлилися в Варшаві, зараз дозаправка і полетимо далі, а Ви можете пройти в транзитний термінал і зачекати там. вона говорила так легко і спокійно, що я уявив, якби ми падали в океан, то вона б так само спокійно сказала би: «Не, хвилюйтеся, пасажири, все нормально, ми падаємо» І знову посміхнулася би.
Сусіда мого не було, дружина теж вже вийшла, в салоні літака я залишався один. Ось, що означає, ніч не спати, а потім зловживати шампанського. Три пляшки на двох за дві годинице було круто. Саме тому я і проспав турбулентність і приземлення в Варшавському аеропорті. Я навіть був радий, що залишився один. Всі ці спогади Ось правду кажуть, що люди до тридцяти живуть мріями, а потім спогадами.
У залі терміналу я не став шукати дружину, а пішов у кавярню і сів в найдальшому кутку, за колоною, щоб ніхто мене не міг потурбувати. Я сидів і просто спостерігав за людьми. Одні поспішали кудись на рейс, інші, так само, як і я, тупо чекали команди на посадку. Одні котили величезні валізи на колесах, як ніби везли з собою весь свій гардероб, а не просто їхали на курорт, інші несли маленькі спортивні сумочки, деякі були взагалі без речей, з одним ноутбуком чи, навіть, з планшетом. Цікаво виходить. Так буває і в житті. У одних величезний багаж життєвого досвіду, навчання, робота, кар'єра, спортивне життя або життя на сцені, весілля, розлучення, народження і смерть. Хтось може похвалитися медалями, дипломами, орденами, хтось нічого не має в своєму багажі, і тоді нема що згадувати людині, виходить, що життя прожите даремно, нецікаво, без емоцій. А оскільки, ми дійсно з віком живемо в основному спогадами, то таким людям і жити стає не цікаво. Хтось може вмістити все своє життя, всі свої спогади в одну маленьку коробочку, всі фотографії, відео та інші важливі файли за все життя у них можуть поміститися на одну флешку. А є й такі, яким доводиться орендувати цілі сервери, щоб зберегти лише малу частину інформації про своє життя. Мене завжди дивували люди, яким було не цікаво ходити в театр або в кіно, читати книги і дивитися фільми, не дешеві мильні серіали, а глибоко осмислені фільми. Вони не фотографують своїх дітей, вони не зустрічаються зі своїми друзями-однокласниками, не займаються спортом чи музикою. Більшість з них взагалі перестало жити в реалі, все своє життя вони перемістили в віртуал. Їм там простіше, там не потрібно бути собою, можна ж бути там і Бредом Пітом, і президентом Камбоджі одночасно. Ось і зараз, вони сидять за столами і більшість з них занурені у свої смартфони, планшети або лептопи.
Про що задумались? від несподіванки я мало не підстрибнув на місці. Це був Нік. Звідки він взявся і як мене знайшов, я й гадки не мав. Але доводилося змиритися з тим, що він тепер буде поруч, поки ми не прилетимо на місце.
Вам щось замовити? намагаючись приховати своє невдоволення, запитав я.
Так, мені шампанського, будь ласка. він засміявся, і мені якось стало веселіше. А, може і добре, що він з'явився, не так сумно буде, та й від спогадів трохи можна буде відпочити. Та не переживайте, шампанського поки вистачить, я вже латте замовив. Після шампанського дуже добре допомагає, тим паче, Ви вже і виспатися встигли. він знову засміявся і без запрошення приземлився на стілець за моїм столиком. Так про що замислилися? Ви такий серйозний сиділи, що я не одразу Вас впізнав. А впізнав я Вас лише по футляру скрипки. Ви завжди з ним ходите?
Так, відповів я. Завжди і всюди.
Навіть, пардон, в сортир ви разом ходите? Нік засміявся, і я посміхнувся йому у відповідь.
Та вже досить Вам приколюватись! Просто ця скрипка мені дійсно дорога. Мало того, що вона вартує величезних грошей, так вона мені дорога ще й тому, що це була моя перша справжня скрипка. І вона завжди приносила мені удачу.
А це не та, що була у Вашої Марини? запитав він.
Ні, не та. Ту вона ніколи нікому не віддасть. Це ж сімейна реліквія. Але ця скрипка теж дуже добра. нам принесли латте. І від одного цього аромату я почав просипатись. Слухайте, згадав я, так Ви ж не любите каву.
Та це Вам, а мені ось, в цей час офіціантка поставила на стіл чайничок з чаєм. Ви ж не проти кави? Я знаю, що вся богема тільки і п'є каву. Смачного.
Дякую, і Вам того ж. відповів я і знову згадав наші вечірні чаювання з Мариною. Знову ці спогади. Я був не проти спогадів, але зараз хотілося трохи переключитися на щось інше. Ви, ось письменник, блогер, як зараз модно говорити, у Вас, напевно, є в запасі якась цікава історія. Може, розповісте?
Історія, кажите? Мені Ваша історія більше подобається, Ви ж мені її розповісте до кінця, я сподіваюся?
Ну, звичайно, розповім, але пізніше, зараз Ви розкажіть щось.
А Ви запитайте, я і розповім.
Ну, ми ж не на допиті і не на іспиті, я не буду питати, Ви самі придумайте щось цікаве. сказав я, відпиваючи з чашки каву. Будь що, щось романтичне, з життя.
З життя, кажете. Ну, гаразд, з життя в мене є кілька кумедних історій. Ось Ви що в своїй дружині цінуєте? Точніше, навіть не так. За які заслуги ваша дружина отримала право стати вашою дружиною. Тільки не кажіть мені про чисту і велику любов, я не люблю таких визначень. Адже було в ній щось таке, за що Ви з нею зв'язали своє життя. Адже було ж, по-любому.
Ну, звичайно, було, так і є зараз, а до чого Ви питаєте? запитав я.
До чого питаю? Зараз зрозумієте. Я ось зі своєю пов'язав своє життя через одну дуже цікаву історію. Давно це було, ми щойно закінчили університет журналістики, були молоді і шукали пригод. У мене була дівчина, з якою ми познайомилися ще на вступних іспитах, і з тих пір були постійно разом. Нам було добре і комфортно вдвох. Ми планували спільне життя і вирішили одружитися одразу після закінчення університету. З нами на потоці навчалася одна студентка, звали її Майла, і була вона з однієї дуже маленької країни Кото. Вся ця країнавсього лише один маленький острів в океані. І ось, після закінчення університету вона запрошує нас до себе в гості, на цей острів. А країна ця, Кото, була з нами дуже дружня, і туди, на відміну від інших тропічних островів, не потрібно було віз. Ну, ми приїхали в аеропорт, а там нас чекав уже літак. Майла сказала тоді, що з квитками питання вирішене і щоб ми не переживали. З паспортами вона нам, теж допомогла, а як, я не знав тоді. І ми летіли на острів в океані святкувати закінчення університету. Острів виявився просто казковим, з пальмами, папуасами, кокосами і яскравими папугами. А батько Майли виявився ніким іншим, як прем'єр-міністром Кото. Ну і як потім з'ясувалося, ми летіли на його особистому літаку. У моєму житті не було нічого кращого, ніж ті два тижні, проведені на цьому острові.