Хіба цього можна не полюбити, питав я. Хіба ви не цього шукали. Хіба у вас не такого нема.
Тіло землі
Пані Гіба, приятелька моєї бабці, була надзвичайно артистичною. Попри чудесний голос і велике вміння його по-різному змінювати, її міміка і пластика були такими виразними, як у зірок німого кіно. Головним ефектом було вирахуване до мілісекунд завмирання міни чи цілої постави так, щоб найважливіші фраґменти водночас і зафіксувалися, і не порушили враження природного руху. Ми знали, що саме завдяки цьому талантові вона, граючи у бріджа, вигравала у віленських єпископів і уникала арештів ґестапо, коли займалася ризикованою спекуляцією за німців.
Дивися сюди! закричала пані Гіба, різко зупинившись на гірській дорозі і вказуючи на лиця кількох людей, які чекали автобуса. А тепер туди! і тицьнула пальцем на далеку гору, буки на якій здавалися однорідним зеленим шумовинням. Ті, що стояли на зупинці, також спочатку переглянулися, а тоді озирнулися, шукаючи поглядом того, що би мало бути ззаду. А пані Гіба вже йшла далі. Ми з братом рушили за нею, бо мали її відпровадити аж до літниська. Вже зовсім спокійно, ніби жодної драматичної сцени і не було, пані Гіба пояснила, що для того, аби мати здорові очі (а в кого здорові очі, то й здорова голова), треба постійно виконувати таку просту вправу: різко змінювати глибину погляду. Дивитися раз у далечінь, а потім на щось близьке і дрібне. Це тоді, коли не маєш можливості хоч якось змінити рівень точки зору, додала вона.
Того літа я зробив свої перші фотографіїчорно-білі, з поганою чіткістю, ще й надруковані обернено, як у дзеркалі, погані фотографії. Але для мене вони стали одкровенням, зафіксованим одкровенням, до якого можна повертатися, не гублячи просвітління, а викликаючи його ще і ще. Усі вони були зроблені з усіляких високих місць. Я вилізав на більші й менші дерева, на дах хати, на вершок гори. І фотографував те, що було безпосередньо під, і те, що було на обрії. Вийшов зовсім інший світ, який завжди є тоді, коли його не бачиш, паралельна реальність. І нема нічого кращого, як зважати на її існування і намагатися якнайчастіше заглянути у ту правду, без якої твоя правда лиш на правду подібна. Як та дитяча гра, коли пливеш у якійсь воді, зануривши око наполовину, одночасно дивлячись над і під тонкою плівкою поверхні, бачачи і її теж.
Просторова уяваце талант, який є доволі рідкісним. Тому так важливо зміщувати візир. Висотанайкращий спосіб розширення рамки. Навіть тоді, коли йдеться про кілька метрів, про кількадесят сантиметрів, їдучи у високому автобусі, переживаєш ландшафти, недосяжні із седана. Своє місто я по-справжньому охопив аж тоді, коли до тисяч проходів усіма закапелками, накладань їх на мапи і макети, вилізання на найвищі дахи і вежі додався годинний політ на спортивному літачку. А всю велич карпатського лісу увібрав тоді, коли поклав щоку на землю, роздивляючись макроструктури кількамісячних сіянців ялиць поміж велетенських пучків моху і лишайників.
Недаремно навіть військові біноклі мають здатність показувати світ з обох боків.
У літаках я завжди намагаюся сидіти біля вікна. Хоча б заради того, щоби бачити зворотний бік суцільних хмар. Погляди із літака, починаючи з того моменту, коли він лишень піднімається над деревами довкола летовища, належать до моїх найцінніших колекцій. Таким чином я бачив гіперреалістичний Крим у тому місці, де два моря ледве відділені одне від одного, довгу лінію ризького узбережжя, де сосни залишають голим піскам лише малесеньку смужку, свій старий львівський університет, на ланцах біля якого сиділи, мабуть, мої друзі, блискучі на сонці пожмакані сірі Альпи, виноградники Франції і дрібні острови Греції, Дунай і Дніпро, роздвоєну галузку Бистриць, квадратоване море світел Нью-Йорка, блискучо-сиве Середземне море, червоні горби Туреччини, кукурудзяні поля навколо Любляни, водяні жили між дахівкою Венеції і присипані снігом помежені ще у середньовіччі поля задовго до Праги. Ця візія втягує, як найкращий детектив. А одного разу я летів уночі над Делятином. І знав, що там внизу, на ковдрі у саду перед лісом, можу бути я, котрий дивиться на незасліплене світлами зоряне небо і бачить маленькі крапки літаків, які регулярно літають цим коридором.
Коли ми з братом були малі, то уявляли собі, що райце летюче дуже високо ліжко із цілою купою найкращих книжок. Можна лежати, читати про те, що бачили інші люди, і самому дивитися на землю, регулюючи силою бажання висоту, не опускаючись до неприємних деталей.
Дивися тут
Оскільки кожен простір є простором ще й тому, що має сполучення з іншим простором, має вхід, вихід, дірку, канал, через які відбуваються перетікання просторів і їх нанизування у мікро- і макропростори єдиного всесвіту, то те, як і чим прикриті ці переходи, має принципове значення.
В тому числі й фіранки. Або правильнішезаслони, завіси. Бо хтось може завужено трактувати поняття фіранок, а сюди слід прийняти і штори, і занавіски, і портьєри, і гардини, і жалюзі, і куртини, і віконниці, і навіть паравани. Парасолівже щось інше.
У всіх цих випадках йдеться про періодичне прикривання міжпросторових переходів, які віддані найпроникливішій субстанціїсвітлові, а відповідно, і поглядові.
Сутністю фіранок є те, що, перебуваючи на межі просторів, вони одночасно належать обом просторам. Те, чим хочемо прикритися одним боком, виставляємо напоказ іншим. Те, чого не хочемо бачити у своєму просторі, мусимо замінити внутрішньою стороною фіранок.
Тому фіранки можуть бути і обороною, й інтервенцією, не кажучи вже про те, що вони завжди є засобом втечі. Хоча у багатьох випадках метою цієї втечі є не обмеження, а розширення наповненості певного простору. Тому функції фіранок є набагато розгалуженіші, ніж звичайний функціоналізм.
Кілька разів я відчував близькість смерті через фіранки. І не тому, що за ними, за доброю світовою традицією, можуть ховатися убивці. Просто ці фіранки, ця матерія справляли непереборне враження задухи. Тобто, крім світла і зору, вони ще перекривали дихання. Такі синтетичні фіранки тепер дуже модні в інтерєрах наших країв. Надмір тканин видається наздоганянням тих часів, коли саме тканини були найбільшою матеріальною цінністю і досконалим виказом достатку, скарбу, впевненості у майбутньому. Зрештою, досить зайти у будь-який із численних спеціалізованих фіранкових склепів, аби побачити, що пропонується, що користується попитом і як тяжко буде знайти щось живе, якщо маєш трохи інше уявлення про прикриття від світла та інтимність. Теперішні фіранки подібні до так званої розкішної білизни. Прикриття служить демонстрації. Дорогий бордель для старців, чию фантазію підштовхують другорядні речі.
Тепер, опинившись у покої якогось приватного готелика, я вже не трачу часу і безжально знімаю всі ці шари занавісок, знаючи, що перед виїздом їх треба буде причепити на місце. А в часі цієї роботи розважаюся спогадами про різні фіранки у житті. Роздумами про типологію і систематику. Хоча би кілька позицій, з яких можна було би зробити кілька перших речень будь-якого оповідання. Оповідання про не знати що, а перші реченняпро фіранки. Добрий початок.
Про те, що у тому домі на всіх коцах і ковдрах були пришиті вздовж однієї сторони маленькі металеві кільця. Вони були ще з того часу, коли і коци, і ковдри вішали на цвяшки, забиті над вікнами. Спочатку заради обовязкового світломаскування, потім заради тепла у майже неопалюваних кімнатах.
Про білі квадрати, вирізані зі зношених простирал, із петельками на кантах, вони заслоняли тільки нижню частину вікна, тож із двору не було видно, що робиться у хаті, але з хати можна було бачити верхи чорних дерев, небо, місяць.
І про те, як багато вікон у радянських багатоповерхових будинках були взагалі без жодної заслони. І про газети, якими заслоняли іноді кухонні вікна.
Про паравани, які передбачали заслону посеред кімнати, вирізання простору з простору.
Про сотні провінційних кафе, в яких були окремі кабінки, відділені з усіх боків завісами.
Про те, як жити у кімнаті, вікна якої виходять на завжди святково ілюміновану вулицю, і фіранки можуть тільки щось додати до гри барв, ритмів і відтінків.
І ще одне. Як цікаво іти вулицями темного міста, коли дорога освітлена тільки тим, що просочується з вікон будинків, заслонених і не заслонених, і яке чудесне кіно розгортається у фраґментах побаченого у цих вікнах. Заслонених і не заслонених.