Зельбсферштендліх, само собою зрозуміло
У кіні про Штірліца є файний момент, коли генерал Мюллер, відкрившись перед Штірліцом, який, навпаки, залишився зашифрованим, каже: у наш час не можна вірити нікому, навіть собі мені можна. Адже проблема довіри саме у цьому полягає: сумніватися у власному знанні, сумніватися у знанні себе, а тому потребувати того, хто б міг пояснити не так те, що відбувається у світі, і навіть не закономірності його сприйняття, як те, що відбувається зі мною, який я і чого мені потрібно.
Бачиш Знаєш Віриш Дивні синоніми, які говорять про одне і те ж. Про міру свого прийняття дійсності у доступних тобі межах. Без самопізнання, без усвідомлення власних меж пізнання довіра перетворюється на абсурдне вираховування такої кількості невідомих, яке неспроможний виконати навіть мозок, осяяний до осліплення манією гіперконтролю.
Проблема довіри ускладнюється тим, що вона прикута до інстинктіві самозбереження, і влади. Тому наскрізь пронизана страхами і бажаннями. А щоб довіряти, треба якраз не боятися. І не боятися за нездійснені бажання. І не боятися не ситуативно, а взагалі. Не боятися себе і того, що можеш витримати. Не боятися опинитися безвладним і не збереженим. Довіраце форма божевільності. Тої вільності, яка є божою.
На жаль, людибільшість дуже різних людейсхильні пізнання сприймати як творення. Тобто, якщо я чи ми щось дізналися, щось відкрили, то це і ми сотворили. І це має наш сенс. Натомість справжня, безлячна, незагрозлива довіраце довіра до невідкритого нам сенсу існування цього світу. Роби, що можеш, але знай, що не знаєш, нащо ти є, пізнавши нарешті, яким ти є. Знай, що мусиш бути в потемках, бо так треба. Тепер можеш оберігатися, бажати і володарювати.
А в такому разі треба припустити, що те саме веде усіх інших, які захищаються від твого самозахисту і бажають влади над тобою. І цьому можна довіряти. Як Мюллеру. Все одно ви приречені бути разом, загнані у площину множинних донорно-акцепторних звязків.
Також довіру має викликати той факт, що всі сюжети, які існують від міфічних часів і донині, побудовані на обдурюванні. Свідомому чи інстинктивному, майстерному чи брутальному. Якщо не інших, то себе, якщо не себе, то натури, якщо не натури, то часу, якщо не часу, то фізіології, якщо не фізіології, то закону і задуму Творця. У цьому сенсі і сексуальна поведінка, і дипломатія, і кубізм, і ювелірне мистецтво, і міжнародна торгівля, і Троянська війна, і лицарський кодекс, і навіть бокс із фехтуванням є виявами системного обдурювання, яке з усіх сил спрямоване на те, щоб викликати довіру. Що вже казати про споконвічні прагнення пяності, забуття, екстазу, анабіозу, знеболення, розширення і звуження свідомості.
Парадоксально, але надійним середовищем довіри може, а тому мусить бути мова, мовлення, слова. Хоч саме слова найчастіше вважають пусткою, що не заслуговує довіри, попри те, що вони ж передовсім довіру викликають. Важливо, однак, що словаєдиний інструмент достатнього, ніколи не повного порозуміння. І кожне слово кожної мови є оправданим, річчю в собі. Але довіру має викликати не те, що сказано, а те, що цесказано.
Неправда, обман і маніпуляції гідні віри у тому, що все це хтось чомусь сказав. Власне тому можна довіряти поезії й прозі, довіряти можна словам, складеним у речення. Тут акт пізнання справді найближчий до акту сотворення.
Іду з маленькою дитиною осіннім вечором темними подвірями-відгалуженнями освітленої вулиці. Дитина вже знає ці подвіря. Ми там були за денного світла. Він знає, де живе великий пес, де росте фізаліс, в якого гарні, але гіркі ягідки, куди звертати, де переступити через камяний поріг. Я його запросив на цю напівнічну прогулянку. Але він мене тепер веде. У нього нема ні найменшого страху, тільки захват відкриття і впевненості. Він лиш знає, як туди увійти і як звідти вийти. Він мені повірив, він бачив. Тому я можу іти дещо ззаду. А він може радіти. Мрію про те, що він ніколи не буде закінчувати листів дописаним словом «щиро». Бо тоді пощо взагалі щось казати.
Гарніші від руїн тільки прекрасні руїни
У помешканні, де ми з братом народилися, а я живу все своє життя, ще з перших повоєнних років нагромадилося дуже багато старих речей. Бо сталося так, що в одну квартиру заселили кілька сімей з великої родини, якій належав цілий будинок. Крім новочасних на той момент меблів і причандалля, туди ж знесли всілякі книжки, бюрка, шафи, ліжка, документи й архіви, які залишилися в спадок від попереднього покоління. Тож ми дуже добре знали, що цеписьмовий стіл, гарапник, купи нот і церковних книг прадіда, тутмікроскоп, медичні інструменти, енциклопедія вуйка. Фортепіано тітки, колекція картин іншої тітки, дідові рукописи, олівці-кохінори і готовальня, порцеляназ часу Відня, дещоще з інших місць.
Більшість цих речей були вжитковими на щодень. Ми снідали зі стародавніх тарелів і філіжанок, мелючи каву на предвічному млинку, старі німецькі ножі були найгострішими, а прабабцині простирала і верети найприємнішими на дотик, коли довго читаєш у ліжку, підтягнувши коліна і впираючись стопами у тканину. Нічого спільного з музеєм. У дитинстві я думав, що власне так є нормально. Потім, буваючи у нових квартирах товаришів, дивувався, як можна жити, позбувшись усього старого. Ті давні предметинавіть без знання їхньої історії, без жодного меморіального навантаженняоднозначно здавалися мені і гарнішими, і живішими, і надійнішими, і практичнішими від навіть найновіших радянських.
Трохи підрісши, я зрозумів ще і їхню історичну цінність. І не у звязку з родинною памяттю, а просто як живих решток світу, якого більше нема. Який цілковито витіснений світом радянським, що намагається переконати, ніби він був завжди і завжди буде.
Недавно ми з братом згадували про наші підліткові сприйняття ситуації. Нам здавалося, що мимало не єдині носії й охоронці памяті про інше життя у тотальній пустелі радянщини. (Навіть стосовно української галицької мови були налаштовані так, що не відкидали ймовірності бути останніми у світі її носіями.) Тому дуже рано зявилося певне відчуття обовязку зберегти якнайбільше свідчень і речових доказів. Так, як обовязок перед собою прихистити і переховувати загрожених підпільників і нелегалів, незважаючи на ризики і не маючи ні найменшого уявлення, як довго це може тривати. Ми думали про фіксацію й архівацію, фотографування і запис оповідей, пісеньок, висловів і слів. У сенсі збереження речових доказів кожен дорадянський предмет чи папірчик із нашого помешкання набував такого ж значення, як фуги Баха і людина у квадратурі кола Леонардо, якраз у ті роки запущені американцями в космос на випадок, що їх можуть підхопити позаземні цивілізації. Потім, коли наше вийшло із підпілля, ми були вражені тим, як, виявляється, багато було розпорошених людей, котрі відчували так само, робили таке саме. І як багато насправді всього залишилося.
У цьому помешканні народилася і виросла наша мама. Зрештою, всі ті речі були слідом від її батьків, дідів і численних вуйків та тіток. І мамі завжди йшлося передовсім про тепло і світло, яке її померлі втерли у ці предмети, про тепло і світло, яке вона уміла видобувати через взаємні доторки до того самого.
Натомість тато був прибульцем. Уся його матерія історії і памяті була цілковито знищена кілька разів. Опинившись оголеним серед покладів несвого минулого, він, очевидно, потребував внести щось своє у щільно заставлене середовище. Хоча він зовсім не був нищівником, але цей їхній конфлікт із мамою щодо реновації назавжди відбився у моєму сприйнятті як найдраматичніше протистояння двох найулюбленіших людей. Тато хотів щось оновити, чогось позбутися, мама відстоювала непорушність кожної деталі. Йшлося фактично про базові постулати генетикиспадковість і мінливість. Навіть твердо зайнявши сторону мами, я розумів рацію тата.
З тих часів змінилося тільки одне. Драматичний конфлікт вийшов за межі помешкання і близьких. Переріс у масштаби міста, краю, громади. На психічний комфорт у розширеному середовищі стало важче впливати. Все любе зникає, щось прийнятне оновлюється. Борючись за щось, воюєш проти когось. Старий світ все більше віддаляється і перестає бути життєво необхідним. Знову, як якийсь консервативний черв, шукаєш решток, у яких почуваєшся сродно. Намагаючись примиритися із загальними законами еволюції.