Перемістившись до бару випити бренді і запалити сигару (інтерєр тут так само був витриманий у середньовічному стилі, от тільки замість стільців стояли шкіряні крісла, а столи були зі скляними стільницями), я все ще бачив привидів. Та я не заперечував. Правду кажучи, я вже був напідпитку і чекав, коли та жіночка з їдальні буде проходити біля мене, щоб я міг з нею познайомитися. Але вона так і не зявилася. Готель я залишив вже по обіді.
Дійшовши до ринкової площі, я повернув ліворуч. Наша крамниця! Дивна річ: двадцять один рік тому, того дня, коли ховали матір, я проїхав повз, і мене зовсім не зачепили ані її занедбаний вигляд, ані спалена вивіска. Зараз же, після стількох років, коли деякі деталі батьківського дому вже стерлися з памяті, у мене скрутило шлунок від самої лише думки про те, що я от-от його побачу. Я минув цирульню: лишилася на місці, тільки хазяїн змінився. З її дверей повіяло теплим ароматом мигдального милане таким пряним, як той, давній, аромат рому і тютюну «Латакія». До нашої лавки лишалося якихось двадцять ярдів! Господи!
Над будівлею висіла вивіска, певно, зроблена тим самим майстром на всі руки, що намалював вивіску для «Георга»:
КАВЯРНЯ «У ВЕНДІ»
РАНКОВА КАВА
ДОМАШНЯ ВИПІЧКА
Кавярня!
Думаю, що у мене викликала б подив мясна лавка чи крамниця залізних виробів на цьому місці, та власне будь-що, окрім нашого насіння. Звісно, безглуздо вимагати чогось тільки на підставі того, що ти тут колись народився. Та я нічого не міг із собою вдіяти. Мушу сказатививіска відповідала концепції закладу на всі сто: блакитне драпування у вітрині, а посередині кілька стандартних кексів, вкритих шоколадною глазурю, з одненьким грецьким горішком, що стирчить, як вишенька на торті. Я зайшов досередини. Чаю мені зовсім не хотілося, та я мав побачити, що там і як.
Виявилося, що на кафе перетворились і наша крамниця, і колишня вітальня. Задній двір, де у нас стояв бак для сміття і де батько вирощував різнотравя, замостили бруківкою, поставили там деревяні столи, горщики з гортензіями і всілякі дрібниці. Переступивши поріг, я потрапив до приміщення нашої колишньої вітальні. І тут на мене чекали привиди минулого. Фортепіано, написи на стінах і двоє старих червоних крісел обабіч каміна, в яких мати з батьком сиділи по неділях, гортаючи свої улюблені тижневики «Люди» і «Новини звідусіль». Господарі оформили інтерєр у старовинному стилі (навіть «Георга» переплюнули): масивні столи на підпорах, ковані люстри, оловяні тарілки на стінах та інші елементи декору. До речі, ви ніколи не звертали уваги на те, як темно в таких кафе? Певно, елемент антуражу. Замість звичайної офіціантки мене зустріла дівчина в якійсь сукенці з візерунком і з невдоволеним виразом обличчя. Я замовив тільки чай, а мені його несли десять хвилин! Звісно, який чайзелений листовий, з Китаю, та такий слабенький, що його не відрізнити від води, доки не доллєш молока. Я сидів практично на тому самому місці, де колись стояло батьківське крісло. Присягаюсямайже чув, як він зачитує вголос уривок статті з «Людей» про літаючі машини чи про хлопчину, якого проковтнув кит, чи ще якусь нісенітницю. Емоції накрили такою потужною хвилею, що мені стало здаватися, ніби я потрапив сюди обманом, мене от-от викриють і виженуть, та водночас мене розривало від бажання розповісти комусь про те, що я тут народився, у цьому будинку, ба більше: відчуваю, що це місцемоє. У кафе не було інших клієнтів. Дівчина в сукенці крутилася біля вікна, і було очевидно, що моя присутність заважала їй поколупатися у зубах. Я попросив її принести шматочок кексу. Скуштував. Домашня випічка! Та де там! На маргарині та яєчному порошку. Та мені так кортіло з кимось поговорити, що я не стримався:
Давно ви живете у Нижньому Бінфілді?
Дівчина аж здригнулася, кинула на мене здивований погляд і промовчала. Я спробував ще раз:
Я й сам колись жив тут. Але давно.
І знову у відповідь ані слова, тільки якийсь ледь чутний звук. Кинувши на мене ще один холодний погляд, вона відвернулася до вікна. Зрозуміло. Не для того батьки ростили леді, щоб вона розмовляла з простими клієнтами. До того ж вона, мабуть, подумала, що я залицяюся до неї. Зрештою, навіщо їй знати, що я народився в цьому будинку? Навіть якщо вона в це й повірить, їй же начхати. Вона й гадки не має, що тут колись була лавка Семюеля Боулінга «Торгівля кукурудзою і насінням». Оплативши рахунок, я забрався звідси.
Прогулявся до церкви, остерігаючись і водночас сподіваючись, що хтось із земляків упізнає мене. Та дарма турбувався: на вулицях жодного знайомого обличчя. Таке враження, наче старе населення зникло, а його місце зайняло нове.
Діставшись до церкви, я зрозумів, для чого знадобилося нове кладовище. Двір був буквально забитий могильними плитами, а імена на половині з них були мені абсолютно незнайомі. Та було нескладно відшукати ті, які я знав. Я поблукав серед надгробків. Церковний сторож щойно викосив траву, і навіть тут стояв запах літа. Всіх моїх давніх знайомих уже не було серед живих. Мясник Гревіт і Вінкел, теж торговець насінням, власник «Георга» Трю і місіс Вілер з крамниці з солодощамивсі вони тепер тут. Шутер і Везеролл лежали поруч, але, як і в церкві, по різні боки алеї, наче суперники все ще змагалися, хто кого перекричить. Везеролл так і не дожив до ста років: «народився 1843-го», «пішов із життя 1928-го». Та протримався довше Шутера, як завжди, здолавши того: помер 1928-го. Тяжко йому, мабуть, довелося в ті останні два роки, коли ні з ким вже було вступити у вокальний двобій! Старого Гріммета накрили масивною мармуровою плитою, що формою нагадувала пиріг з шинкою і телятиною, ще й поставили залізну огорожу, а в кутку під дешевими деревяними хрестами спочивало все сімейство Сіммонсів. Всі перетворилися на прах. Старий Годжес зі своїми пожовклими від тютюну зубами, Лавгроу зі своєю пишною бородою, і леді Ремплінг з конюшим на задній приступці карети, і тітка Гаррі Барнса зі скляним оком, і Брувер з млина з постійно злим, схожим на темний горіх обличчямвід них усіх не залишилося нічого, окрім могильних плит і хтозна-чого під землею.
Знайшов могили батька й матері. Обидві мали пристойний вигляд: сторож час від часу косив траву. Дядько Ізекіль лежав трохи далі. Більшість давніх могил вони зрівняли, а каркаси деревяних рам, що стирчали над землею, прибрали. Що маєш відчувати, коли через двадцять років приходиш на могили батьків? Не знаю, що має відчувати решта, та можу описати власні відчуття: у моїй свідомості мати і батько досі живі, просто існують у паралельній реальності. Мати порається біля чайника, батько в окулярах, з припорошеною борошном лисиною і сивими вусамиобидва так і застигли навіки у моїй памяті, як на картині. А ця закопана в землю купка кісток не має до них жодного стосунку. І от, стоячи тут, я замислився: а що відчуває людина там, під землею, чи взагалі вона щось відчуває, чи до всього їй байдуже? Аж раптом мої роздуми урвала похмура чорна тінь, що прокотилася по мені холодною хвилею.
Озирнувшись, я побачив, як над головою пролетів бомбардувальник. Здається, від його гуркоту здригнулася земля.
Я зайшов до церкви. Вперше після повернення до Нижнього Бінфілда мене не переслідували привидипринаймні, так мені здалося. Бо тут усе лишилося без змін. Хіба що поповнилися ряди тих, хто спочиває вічним сном на подвірї. Навіть подушки для колін, здається, були ті самі. Той же запах пилу із солодкуватим духом тліну. Іо боже!діру у вікні так і не залатали, тільки зараз, увечері, коли сонце перекотилося на інший бік, його промені не ковзали по підлозі. Лавки теж старі: оця наша, а трохи далі та, на якій виспівував Везеролл, кидаючи виклик Шутеру: «Сигон, цар Аморейський, і Ог, цар Васанський!» І стерті плити у проході між лавками із залишками епітафій тим, хто спочиває під ними. Я присів роздивитися одну з плит біля нашої лавки. Напис на ній я знав напамять. Навіть шрифт закарбувався в памяті. Тільки одному Господу відомо, скільки разів за службу я перечитував його:
Тут................................син, дворянин
цієї парафії........................................вірою і правдою
Свої....................численні чесноти примножив.........
....................сумлінністю..........................................................
.........................................кохана дружина Амелія. і семеро
її доньок...
Відразу ж згадалося, як мене в дитинстві зачаровувало те протяжне «С-сссс». Завжди було цікаво, чи так само вимовлялися ці слова в давні часи.
Я почув кроки за спиною. Обернувшись, побачив чоловіка в рясі. Це був вікарій.
Ні, не якийсь там вікарій, а старий Беттертон, який служив у цій церкві ще за сивої давнинискільки себе памятаю, він завжди був тут. Десь з 1904-го. Відразу ж упізнав його, хоча він став зовсім сивим.
А от він мене не впізнав. Для нього я був черговим товстуном у синьому костюмі, що зайшов оглянути памятку. Після короткого привітання він відразу ж перейшов до традиційного монологу: запитав, чи я цікавлюся архітектурою, і почав розповідати, яку культурну цінність становить цей храм (його звели ще сакси), і далі в такому самому дусі. А тоді почав водити по колувід норманської арки біля входу до ризниці й до мідного барельєфа із зображенням сера Родеріка Бона, що наклав головою у битві біля Ньюбері. Я поплентався за ним з виглядом пса, якому щойно дісталося від хазяїна,так виглядають торговці середніх літ під час екскурсій картинними галереями чи старовинними соборами. Та чи сказав я, що знаю тут кожен закуток? Сказав, що яДжордж Боулінг, син Семюеля Боулінга (навіть якщо він і не памятає мене, та батька мав би знати); що я не тільки протягом десяти років слухав його проповіді й відвідував заняття з підготовки до конфірмації, а ще й був членом місцевої Спілки літературознавців і взявся читати «Сезам і Лілії», тільки щоб догодити йому? Звісно, ні. Я просто покірно йшов за ним і невиразно буркотів собі під носа щось на зразок того, що зазвичай кажуть, коли чують про солідний вік чергової памятки. Щойно я побачив його, вирішив: нехай думає, що я тут чужак. Як тільки зявилася нагода, вкинув до церковної скарбниці шість пенсів і вшився.
Але чому? Чому, нарешті побачивши знайоме обличчя, я не наважився сказати, хто я такий?
А тому, що двадцять років неабияк змінили його, і це мене, чесно кажучи, налякало. Ви, певно, думаєте, що він дуже постарішав. Зовсім ні! Він став виглядати молодше. І це справило на мене таке враження, що змусило замислитися над швидкоплинністю часу.
Нині Беттертону мало бути десь близько шістдесяти пяти, бо коли я востаннє його бачив, він був приблизно мого вікутоді йому було сорок пять. Коли ховали матір, у його волоссі вже зявилася перша сивина, а зараз воно стало зовсім білим. Та хай там як, але перше, що впало мені в очі,яким молодим він виглядає. Я завжди вважав його літнім чоловіком, хоча насправді це було не так. Памятаю, як у дитинстві всіх, кому перевалило за сорок, я сприймав як відпрацьований матеріалот-от розваляться на частини. Для мене не існувало віку після позначки сорок. Мій ровесник здавався мені тоді старішим за цього бадьорого діда. Господи помилуй! Мені ж самому сорок пять. Від цієї думки стало лячно.
То ось як сприймає мене двадцятирічна молодь, подумав я, пробираючись до виходу між могил. Старий пузань, що тільки те й робить, що крекче. Що ж, цікаво. Зазвичай я не переймаюся своїм віком. І чого б це я переймався? Ну, заплив трохи жирком, але ж і досі у розквіті сил, і на здоровя не скаржуся. Та й фізична активність мене не надто втомлювала, аромати троянд манять так само, як і двадцять років тому. А як щодо мого власного аромату? Наче у відповідь, небеса послали мені юну дівчину років вісімнадцяти. Вона пройшла зовсім близько від мене, і я встиг зловити її швидкий погляд. У ньому не було ворожості чи переляку. Вона глянула на мене з тією холодною відчуженістю, з якою часом дивиться тварина. Дівчина зявилася на світ у ті роки, коли я вже поїхав з Нижнього Бінфілда. Жоден з моїх спогадів не мав для неї ніякісінького сенсу. Вона, як тварини, жила геть в іншому світі.
Я повернувся до «Георга». Мені конче треба було випити, але бар відкривався тільки за півгодини. Я вирішив зачекати і сів погортати минулорічний випуск «Театру і спорту», коли це відчинилися двері й зайшла та сама білявка, можливо вдовиця, яку я побачив за обідом. Вмить мною оволоділо нестримне бажання. Страшенно закортіло провести з нею годину-другу, довести самому собі, що є ще порох у порохівницях, і байдуже, що в роті зубний протез. Зрештою, не така вже й велика в нас різниця у віці, подумав я (мені чомусь здавалося, що їй має бути років тридцять пять). Я сидів спиною до каміна, немов гріючи зад. А я непогано виглядаю в цьому синьому костюмі. Не завадило б трохи скинути жирку, та, як кажуть французи, я distingue. Солідний чоловік. Цілком міг би зійти за біржового брокера. Тоном світської людини я промовив:
Яка чудова нині погода, ви так не вважаєте?
Цілком невинна фраза. Правда ж? Не якесь там вульгарне «Ми раніше не зустрічалися?» Та я зазнав невдачі. Вона не відповіла. Підвівши від газети голову, кинула на мене такий нищівний погляд, від якого могли б повилітати шибки. Яке приниження! Її холодні блакитні очі пронизали мене, як кулі. Тієї ж миті я зрозумів, наскільки помилявся. Вона не з тих удів, які після смерті чоловіка фарбуються у білявок і чекають, коли їх запросять на танці. Переді мною була дамочка з верхів середнього класу, можливо навіть донька адмірала, яка виховувалася в одній із тих приватних шкіл, в яких грають у хокей на траві. А я все неправильно зрозумів. І неважливо, який на мені був костюм,я не тягнув на біржового брокера. По мені ж видно: типовий заїжджий гендляр, якому перепало трохи грошенят. Я шаснув до головного бару перехилити кілька пінт пива перед вечерею.
Пиво вже не те. Я добре памятаю, як смакувало старе пиво, яке варили в долині Темзи, і присмак в нього був «крейдовий». Я запитав у дівчини за барною стійкою:
Броварня і досі належить Бессемерам?
Як? Бессемерам? Ні-і-і, ви що, сер! Їх зжерли. Давно, ще до того, як ми сюди переїхали.
Приязній жіночці-барменші (я таких називаю «старшими сестрами») було близько тридцяти пяти; приємне округле обличчя, дебелі рукипостійно працюють з пивною помпою. Вона сказала назву картелю, який поглинув броварню Бессмерів. Чесно кажучи, зміну власника можна було відчути буквально на смак. Барна стійка тягнулася вздовж усієї стіни. Вона була розділена перегородками на кілька окремих барів. Навпроти двоє хлопців грали в «дартс», а з відсіку «Кухоль і пляшка» лунав бас хлопця, якого мені заважав розгледіти перестінок. Спершись своїми могутніми руками на барну стійку, барменша завела зі мною розмову. Я перелічив імена кількох людей, яких знав, але жодне з них їй не було знайоме. Сказала, що живе в Нижньому Бінфілді тільки пять років. Навіть не чула про старого Трюколишнього власника «Георга».