Він ніколи більше не чув про Доро, та й навіщо, забув і Бето, той викладав історію десь у провінції, ігри скінчилися, і це не викликало подиву, всі через це пройшли; Анібал сприймав і водночас не сприймав те, що, мабуть, і становило життя: диплом, важка форма гепатиту, поїздка до Бразилії, важливий проект, над яким працював у конструкторському бюро з двома-трьома компаньйонами. Він саме прощався з одним із них у дверях, перш ніж піти випити пива після роботи, аж раптом побачив Сарувона йшла протилежною стороною вулиці. Зненацька згадав, що Сара наснилася йому минулої ночі: все, як завжди, відбувалося на подвірї біля дому Доро, хоча, власне, нічого не відбувалосяСара лише розвішувала білизну чи гукала їх, щоб пригостити кавою з молоком, на цьому сон скінчився, практично не розпочавшись. Можливо через те, що нічого не відбувалося, образи чітко окреслювалися під спекотним літнім сонцем Бенфілда, яке уві сні було не таким, як сонце Буенос-Айреса; можливо, і через це або тому, що йому бракувало чогось кращого, і виринув цей спомин про Сару після стількох років забуття (втім, забуття не було, похмуро торочив він сам собі впродовж цілого дня)і тепер бачити, як вона йде вулицею, бачити її у білому вбранні, таку ж, як колись, бачити, як волосся хльоскає її при кожному кроці, мінячись під сонячними променями, і все це накладалося на образи з його сну, утворювало з ними одну неперервну єдність, що нітрохи його не здивувало, а було чимось природним і передбачуванимперебігти вулицю й перепинити її, назватися, а вона подивилася на нього здивовано, не впізнала, і раптомтак, раптом посміхнулася, простягнула руку й потиснула його руку по-справжньому, весь час посміхаючись.
Неймовірно, мовила Сара. Як би я тебе упізнала через стільки років!
Ви, звичайно, проказав Анібал. А от я вас, як бачите, одразу впізнав.
Це логічно, так само логічно виснувала Сара. Адже я тебе бачила лише в коротких штанцях. Я також сильно змінилася, просто ти кращий фізіономіст.
Він якусь мить вагався, але зрештою збагнув, що було б дурістю й далі звертатися до неї на «ви».
Ні, ти зовсім не змінилася, навіть зачіска. Ти та сама.
Ти хоч і фізіономіст, але дещо короткозорий, в її голосі, як колись, бриніла добродушна іронія.
Сонце пряжило їм просто в обличчя, неможливо було розмовляти в цьому потоці машин і людей. Сара сказала, що нікуди не поспішає й охоче випила б чогось у кавярні. Викурили по першій сигареті, обмежуючись поки що загальними запитаннями й ухильними відповідями: Доро вчителює в Адроге, мама померла легко, наче пташка, читаючи газету; у нього конструкторське бюро разом із ще кількома інженерами, справи йдуть непогано, хоча, звісно, криза. За другою сигаретою Анібал запитав про те, що пекло йому губи:
А твій чоловік?
Сара випустила через ніздрі струмінь диму, пильно дивлячись йому в очі.
Пє,озвалася нарешті.
Ні прикрості, ні жалю, просто констатація факту; і знову Сара в Бенфілді до того, як усе це сталося, до відстані, що пролягла між ними, й забуття, і сну, що наснився йому напередодні, така сама, як на подвірї дому Доро, вона згодилася на другий келишок віскі, як завжди, не проронивши майже ні слова, даючи йому вибалакатися, він мав що їй розповісти, набагато більше, ніж вона, його роки були насичені подіями, а от вона мовби й не жила, і не варто зясовувати, через що. Можливо, через те, що вона висловила щойно в одному-єдиному слові.
Хтозна, в який момент усе перестало бути важким, гра в запитання-відповіді, Анібал простягнув руку і рука Сари не спробувала вивільнитися, залишилася на скатертині, а він похилив голову, не в змозі дивитись їй у вічі, поки, затинаючись, говорив їй про подвіря, про Доро, розповідав про вечори у своїй кімнаті, про градусник, про те, як плакав у подушку. Розповідав безвиразним, монотонним голосом, змішуючи в одну купу різні події та епізоди, але весь час йому йшлося про одне: я так закохався в тебе, так закохався й не міг тобі сказати, ти приходила вечорами й доглядала мене, ти була моєю юною матірю, якої я не мав, ти міряла мені температуру, гладила по голові, щоб я заснув, ти пригощала нас кавою з молоком на подвірї, пригадуєш, ти картала нас за наші витівки, мені так хотілося, щоб ти розмовляла тільки зі мною про різні речі, однак ти гляділа на мене з такої високості, посміхалася з такої віддалі, між нами наче простяглося гігантське скло, і ти не могла нічого вдіяти, аби його розбити; через те вечорами я кликав тебе, і ти приходила, щоб доглянути мене, побути зі мною, любити мене так, як я тебети гладила мене по голові, робила для мене все, що робила для Доро, все, що ти завжди робила для Доро, але я не був Доро, і тільки одного разу, Саро, тільки одного разу, і це було жахливо, я ніколи цього не забуду, бо я хотів умерти, та не зміг або не знав як, авжеж, адже я не хотів помирати по-справжньому, але це була любов, прагнути смерті через те, що ти дивилася на мене, голого, наче на хлопчиська, ти зайшла до ванної й дивилася на мене, а я любив тебе, а ти дивилася на мене так само, як дивилася завжди на Доро, ти вже була нареченою, невдовзі мала вийти заміж, а я стояв там, і ти простягнула мені мило й наказала помити вуха, ти дивилася на мене, голого, наче на хлопчиська, яким я тоді, власне, був, і тобі було байдуже до мене, ти навіть не помічала мене, адже я для тебе був лише хлопчиськом, і ти пішла, мовби ніколи мене й не бачила, мовби я не стояв там, не знаючи, куди подітися, поки ти гляділа на мене.
Я дуже добре це памятаю, проказала Сара. Памятаю не гірше за тебе, Анібале.
Так, але це не те саме.
Хтозна, а раптом те саме. Ти тоді не міг цього знати, але я відчувала, що ти любиш мене саме так і що я змушую тебе страждати, через те я й мусила ставитися до тебе, як і до Доро. Ти був хлопчиськом, але іноді мені було дуже прикро, що ти хлопчисько, це видавалося мені несправедливим чи якось так. Якби ти був старший років на пять Я скажу тобі все, бо тепер уже можу сказати, і це буде справедливо: того дня я навмисне зайшла до ванної кімнати, я не мала жодної потреби дивитися, миєтеся ви там чи ні, я ввійшла, бо сподівалася в такий спосіб покінчити з усім цим, вилікувати тебе від твоєї мрії, аби ти збагнув, що ніколи не бачитимеш мене такою, а от я маю право роздивлятися тебе з усіх боків, як хлопчиська. Саме тому, Анібале, щоб ти вилікувався раз і назавжди й перестав дивитися на мене так, як дивився, гадаючи, буцімто я не розумію. А зараз іще по келишку віскі, бо ми обоє вже дорослі.
Від присмерку до глупої ночі, дорогами слів, що йшли від нього до неї й від неї до нього, рук, що на мить торкалися одна одної на скатертині, а тоді сміх і знову сигарети, і поїздка в таксі, якесь знайоме їй чи йому місце, кімната, все немов злилося в один-єдиний миттєвий образ, відбилося в білині простирадл і майже одразунестямне здригання двох тіл, їхня нескінченна зустріч, паузиуривані, відновлені й знову порушеній щораз менш імовірні, з кожним новим вибухом, який зжинав, вивергав і спалював їх до сонноти, до останнього вогнику сигарети на світанку Коли я загасив настільну лампу й глянув на дно порожньої склянки, геть усе було запереченням, рішуче відмовлялося визнавати, що на годиннику девята вечора, а я стомився після чергового робочого дня. Навіщо писати далі, якщо слова вже цілу годину ковзали по цьому запереченню, лягаючи на папір такими, якими були, знаками, позбавленими будь-якого підґрунтя? До певного моменту вони мчали, осідлавши реальність, повнячись сонцем і літом, слова «подвіря у Бенфілді», слова «Доро, ігри, рів», дзижчання вулика в надійній памяті. От тільки добувшись часу, де не було ні Сари, ні Бенфілда, оповідь зробилася буденною, практичною повсякденністю без споминів та снів, звичайним життям, ні більше, ні менше. Я хотів вести її далі, хотів, щоб і слова були не проти рухатися вперед і дістатися нашої теперішності, будь-якого марудного дня в нашому конструкторському бюро, аж раптом пригадав сон, що наснився мені напередодні, сон, де знову була Сара, котра повернулася здаля, з колишніх часів, і я вже не міг залишатися у цій теперішності, де мені знову доведеться вийти ввечері з бюро, щоб випити пива в кавярні на розі; слова знову сповнилися життям, і хоча вони брехали, хоча були позбавлені бодай якої певності, я й далі їх писав, бо вони промовляли мені про Сарупро Сару, котра йшла вулицеюо, як добре було й далі їх писати, нехай навіть це абсурд, писати, що я перетнув вулицю, вдавшись до слів, які допомагали мені зустріти Сару й порозумітися; це був єдиний спосіб зєднатися нарешті з нею та сказати їй правду, торкнутися її руки й поцілувати її, почути її голос, побачити, як волосся хльоскає її по плечах, і піти з нею в ніч, де слова сповнюються простирадлами та пестощами, але як тепер іти далі, як розпочати з тієї ночі життя із Сарою, коли поруч чується голос Феліси, вона зайшла з дітьми сказати мені, що вечеря готова, треба сідати за стіл, бо вже пізно, а діти хочуть подивитися по телевізору фільм про каченя Дональда о десятій двадцять.