Вона неквапно перетнула два перші зали (в другому була якась пара, що шепотілася між собою, хоча о цій порі доти вони були єдиними відвідувачами). Діана зупинилася перед двома чи трьома картинами, і вперше краєчок променю пройняв і її, як щось неможливе, що вона відмовлялася визнавати в порожньому домі. Завважила, що пара подалася до виходу, й зачекала, щоб залишитися на самоті, перш ніж попрямувати до дверей останнього залу. Картина висіла на стіні зліва, треба було дійти до середини приміщення, щоб добре роздивитися стіл і стілець, на якому сиділа жінка. Як і зображений зі спини персонаж деяких інших картин, жінка була вбрана в чорне, проте її лице було майже обернене до глядача, з невидимого для сторонніх очей боку на плечі їй спадало каштанове волосся. Ніщо начебто не вирізняло її з-поміж усього іншого, вона здавалася такою ж часткою полотна, як і чоловік, котрий переходив з картини в картину; вона була фрагментом послідовного ряду, ще одним елементом єдиного естетичного задуму. І разом з тим було в ній щось таке, що пояснювало, чому картина самотньо висіла в останньому залі; з позірних подібностей виникало нове відчуття, дедалі сильніша переконаність, що ця жінка відрізняється від чоловіка на інших полотнах не лише статтю, а й позою: ліва рука звисала вздовж тіла, ледь похиленого, спертого на невидимий Діані лікоть, все це було для неї ознакою чогось іншого, виявом забуття, що переважало самозаглиблення чи летаргічний сон. Жінка була мертвою, її волосся, повисла рука, нерухомість незбагненним чином вражали більше, ніж відтворені на інших картинах предмети й речі: смерть була кульмінацією тиші, самотності дому та його мешканців, усіх столів, тіней і галерей.
Вона не памятала, як знову опинилася на вулиці, на площі, сіла в автівку й виїхала на розпечене шосе. Одразу взяла велику швидкість, але поступово зменшила її; зібрала думки лише тоді, коли сигарета обпекла губи, та й чи варто було про щось думати, коли в автівці стільки забутих Орландо касет із його улюбленою музикою, яку вона час від часу слухала, бо хоча серце краяла навала споминів, все ж краще вони, ніж самотність, ніж порожнє сидіння поруч. Місто було в годині їзди, а проте здавалося, що відстань до нього, як і до всього іншого, вимірюється годинами, ба навіть рокамиприміром, як до забуття або до повної гарячої води ванни, що чекає на неї в готелі, чи до двох-трьох келишків віскі в барі, чи до вечірньої газети. Все, як завжди у неї, симетричне: новий етап як спростування попереднього, наче готель, що збільшить число готелів до парного або, навпаки, виявиться непарним і тоді наступний етап доповнить пару, наче ліжка, бензоколонки, собори, тижні. Мабуть, те саме сталося й у музеї, де все повторювалося з маніакальною послідовністю: предмет за предметом, стіл за столом аж до нестерпного фінального розриву, винятку, що за одну мить зруйнував цю досконалу злагодженість, яка вже не надавалася нічомуні розуму, ні божевіллю. Бо найгірше шукати щось раціональне в тому, що від самого початку мало ознаку маячні, безглуздого повторення, і водночас із відразою відчувати, що лише ретельне справдження всього цього повернуло б їй душевну злагоду, обернуло б цю нісенітницю їй на користь, вписало б її в ряд інших симетрій, інших етапів. Але в такому разі щось було не так, щось пройшло там повз її увагу, і вона вже не могла примиритися з цим і їхати далі, все її єство линуло назад, мовби опираючись рухові вперед; їй залишалося хіба що розвернутися й поїхати назад, переконатися, що все це дурниці, що ніякого дому не було або що дім таки був, але в музеї експонувалися чи то абстрактні малюнки, чи то картини на історичні темищось таке, на що вона б не гаяла часу. Втечаце паскудний спосіб прийняти неприйнятне, надто пізно відмовитися від єдино уявленого життя, безбарвне повсякденне сприйняття світанку чи новин по радіо. Угледіла поворот праворуч, розвернулася й поїхала назад на повній швидкості, яку зменшила лише тоді, коли дісталася до перших хуторів, що з усіх боків підступали до містечка. Проминула площу, пригадавши, що ліворуч був тупик, де можна залишити автівку, потім пішки йшла безлюдною вуличкою; з крони платана чулося скрекотання цикади, аж ось занедбаний сад і досі розчахнуті великі двері.
Не варто було зупинятися в перших двох кімнатах, де так само пряжило сонячне проміння, столи залишалися на своїх місцях, двері до третьої кімнати причинила, либонь, вона сама, коли виходила. Знала, що їх слід штовхнути, щоб безборонно увійти й побачити ті самі стіл і стілець. Знову сісти, щоб випалити сигарету (купка попелу від першої лежала на краю стола, недопалок слід було викинути на вулиці), зіпертися ліктем у півоберта, щоб уникнути прямого сонячного проміння. Вона знайшла в сумочці запальничку, глянула на перше кільце диму, що звивалося в повітрі. Якщо той смішок був таки криком птаха, то тепер не було чути нічого. Але в неї залишалося ще багато сигарет, можна було зіпертися на стіл і впястися очима в огорнуту темрявою дальню стіну. Певна річ, вона могла піти будь-якої миті, але могла й залишитися; мабуть, це справді чарівнодивитися на сонячний промінь, що дереться по стіні, поволі подовжуючи тініїї власну, стола та стільця, чи, навпаки, завмирає, нерухоміє, як усе довколаяк вона сама, як струминка диму.
Друга поїздка
Циклону Моліні мене відрекомендував малюк Хуарес якось увечері після боїв, Хуарес невдовзі подався до Кордоби на підробітки, а я й далі час від часу зустрічався з Циклоном у кавярні на вулиці Майпузараз її вже немаємайже кожної суботи після боксу. Можливо, ми заговорили про Маріо Прадаса ще того, першого разуХуарес був одним із найпалкіших уболівальників Маріо, хоча не більшим за Циклона, бо Циклон був спаринг-партнером Маріо, коли той готувався до поїздки в Сполучені Штати, і памятав про Маріо багато чогоі як він бив, і його знамениті пригинання до самого помосту, і чудовий удар лівою, і незворушну стійкість. Ми всі стежили за карєрою Маріо, і коли після боксу зустрічалися в кавярні, хтось неодмінно згадував Маріо, і тоді розмови за столиком вщухали, хлопці мовчки курили, а тоді починалися спогади, зауваження, часом суперечки про дати, суперників і поєдинки. Тут Циклон мав перевагу над іншими, він мав що сказати, бо був спарингпартнером Маріо Прадаса, до того ж вони приятелювали, він завжди згадував, що саме Маріо домовився про його перший кваліфікаційний бій у Луна-парку в ті часи, коли ринг приваблював більше претендентів, ніж ліфт у якомусь міністерстві.
Я тоді програв по очках, повторював у таких випадках Циклон, і ми всі сміялися, нам здавалося кумедним, що він так кепсько віддячив Маріо за послугу. Однак Циклон не ображався, а надто на мене, адже Хуарес сказав йому, що я не пропускаю жодного бою й нібито я така собі ходяча енциклопедія в усьому, що стосується чемпіонів світу, починаючи від Джека Джонсона. Можливо, через те Циклон полюбляв зустрічатися зі мною суботніми вечорами в кавярні сам-на-сам і довго розмовляти на спортивні теми. Йому подобалося дізнаватися про часи Фірпо, для нього це були справжні легенди, і він тішився, мов хлопчак; Гіббонс, Танні, Карпентьєря переповідав йому якісь подробиці, я й сам полюбляв витягати на поверхню спогади, які не цікавили ні мою дружину, ні дочку, сам розумієш. До того ж
Циклон і далі брав участь у кваліфікаційних боях, вигравав і програвав приблизно по-рівному, не просуваючись нагору: він був із тих, кого публіка знала, але не відчувала особливих симпатій, лише один чи два голоси зрідка підтримували його під час нудного додаткового поєдинку. Тут нічого не вдієш, і він це знав, він не володів сильним ударом, йому бракувало техніки, а в наш час було стільки вправних легковаговиків; звісно, я не казав йому цього, говорив, що він пристойний боксер, який заробляє свої кілька песо, бючись так, як тільки може, з однаковим гумором, незалежно від того, виграв чи програв; він був наче тапер у барі чи актор другого плану, розумієш, робив свою справу якось байдуже, я ніколи не помічав, щоб після матчу він якось змінився; Циклон заходив до кавярні, якщо не був дуже побитий, ми пили пиво, а він чекав на коментарі й вислуховував їх, лагідно посміхаючись, розповідав мені власну версію бою, як він бачив це на рингу, часом вона дуже відрізнялася від моєї, побаченої з партеру, ми раділи або мовчали, залежно від обставин, пивом відзначали перемогу чи загоювали рани, гарний хлопець Циклон, друзяка. І треба ж було, щоб це сталося саме з ним, він і сам не зрозумів до пуття чому, в такі речі і віриш, і не віриш, а почалося все зненацька, після бою, який він програв, а тоді другий закінчив у нічию, було це восени, а от якого року, не памятаю, стільки часу збігло.